Будь-який сильний генератор контенту здатний уводити в суспільство те, що суспільство буде обговорювати. А обговорення часто може вести до зміни поведінки. Антиалкогольна кампанія часів Михайла Горбачова є одним із таких прикладів. Вона трансформувала не лише життя людей, а й її результатом стало винищення виноградників у всіх регіонах СРСР. Вербальна інтервенція призвела до фізичних трансформацій. Сьогодні досить часто такі інформаційні інтервенції супроводжують виборчі кампанії, намагаючись принципово змінити їх хід за рахунок реінтерпретації дій свого опонента.

Як бачимо, не тільки міжнародні, а й внутрішні інформаційні інтервенції мають велике значення. Їх потенціал і моделі не є вивченими до кінця. Україна не використовує їх за межами політики, хоча в світі все йде по-іншому. Інформаційні інтервенції працюють не лише під час виборів, де частка негативної реклами кількісно вже перейшла через бар'єр в 50 відсотків, а й намаганні увести в населення моделі більш здорового образу життя. 

У цьому плані цікавою є робота Центру комунікації у сфері охорони здоров'я Гарвардського університету. Його очолює Дж. Вінстен. Їм вдалося провести цілу низку кампаній по запровадженню здорової поведінки, в тому числі включаючи потрібну інформацію в сценарії Голлівуду. Найцікавішими з них були — Гарвардський алкогольний проект  і «Придуши це». Останній був націлений на втримання молоді від насильства. Ці успішні інформаційні інтервенції принесли гарну славу цьому центру.

Як ще один приклад внутрішніх інформаційних інтервенцій можна розглядати входження ліберального капіталізму, який не був домінуючою парадигмою, поки за це не взялася невелика група інтелектуалів (Burgin A. The great persuasion. Reinventing free markets since depression. - Cambridge — London, 2012). Цікаво, що автор цього дослідження А. Бургін читає курс інтелектуальної історії капіталізму.  І рецензія на його книгу в Wall Street Journal зветься «Воїни ідей двадцятого сторіччя».

Однак саме в цій парадигмі найвідоміший вихідець із Закарпаття лауреат Нобелівської премії М. Фрідман і пропонував застосування шоку (Klein N. The shock doctrine. - New York, 2007). Це треба було робити, аби соціосистема не повернулася у своє висхідне становище. Саме тому шокова терапія стала обов'язким елементом для трансформації соціосистеми в цьому напрямку.

До речі, як потім це було і у випадку СРСР, були підготовлені групи економістів, як потім займалися шоковою терапією. Цих студентів-економістів готували на противагу соціалістам Латинської Америки, щоб включити їх в боротьбу ідей. Тобто перехід до наступного етапу розвитку обов'язково має компонент підготовки нових кадрів.

У сімдесяті роки США також мали проект, який можна було назвати консервативним. І є ще один приклад внутрішньої інформаційної інтервенції. Він виріс з меморандуму Л. Пауелла 1971 р., в якому констатувалося, що американські студенти в своїй більшості налаштовані проти існуючої капіталістичної держави. У результаті розгорнутої інформаційної кампанії, яка розтягнулася на десятиріччя, вдалося повернути студентську молодь в консервативне русло.

Прикладом внутрішніх ще радянських інтервенцій слід вважати телесеанси Кашпіровського і Чумака, які «відключали» населення від проблем сьогодення. Існують окремі висловлювання, що це було проектом КДБ. А.Чумак саме так говорить не про себе, а про А. Кашпіровського. Сам Кашпіровський, звісно, це заперечує. Чумак згадує випадкову зустріч з Кашпіровським в США, під час якої дочка  Кашпіровського вимагала, щоб той покаявся.

Цей проект ми також можемо розглядати під кутом зору «соціальної шизофренії» по моделі Г.Бейтсона (Bateson G. a.o. Toward a theory of schizophrenia //  Behavioral Science. - 1956. - Vol. 1. - N 4; Бейтсон Г., Новые концептуальные структуры для изучения поведения // Консультативная психология и психотерапия. - 2011. - №1). Радянська модель світу давала один тип сигналу, Кашпіровський-Чумак — інший. І оскільки виконувати треба і те, і інше — виникає шизофренічний модус.

До речі, «підготовчий» період, який виробляв наукові підходи, був досить серйозним. Есаленівській інститут працював разом з Російсько-американським центром, породивши такі ініціативи:

- 1982 р. - космічний міст між простими громадянами і депутатами,

- 1983 р.- симпозіум з політичної психології радянсько-американських відносин,

-  1983 р. - конференція «Обличчя ворога», де вивчалася психологія ворожості.

Внутрішня інформаційна інтервенція — це і програма «Погляд» часів перебудови. Як згадував у своїх спогадах голова телебачення того часу Л. Кравченко, її вирішили створити, щоб протидіяти зарубіжним радіоголосам, коли стало відомо, що їх більше не будуть глушити (Кравченко Л. Лебединая песня ГКЧП. - М., 2010). Це вирішили секретар ЦК О. Яковлев, перший заступник Голови КДБ П. Бобков, головний редактор «Правди» В. Афанасьєв і Л. Кравченко. Тобто спочатку програма «Погляд» створювалася для одних цілей, а вже потім почала функціонувати для інших. Але на той час вона вже була розкручена як найцікавіший інформаційний продукт.

Серед західних внутрішніх проектів слід відзначити не лише консервативний проект сімдесятих чи вхід ліберального капіталізму, а й розвиток руху New Age. До речі, Есален (його сайт - www.esalen.org ) називається Меккою цього руху. Див. матеріали про роботу центру в провідних виданнях від New York Times до Scientific American — тут, тут і тут. І це теж є прикладом того, як група інтелектуалів захопила своїм новим підходом всю країну. Серед ініціатив Есалену називається і спонсорство поїздки Б. Єльцина до США в 1989 р. Список людей, які побували в Есалені, досить вагомий. Але все одно, наприклад, класична наука відкидає погляд у цей бік (див. скандал з відхиленням запрошення на фізичну конференцію навіть лауреата Нобелівської премії через захоплення паранормальним).

Ідеологія New Age як руху співпала з масовою свідомістю того періоду. Звідси ми отримали те загальне захоплення східною містичністю та медитаціями. Інтернет заповнений повідомленнями про зв'язок між цим рухом і ЦРУ. Але конспірологію не вітають поважні видання.

До речі, ще один об'єкт уваги конспірологів — Більдербергський клуб — теж створювався для того, щоб звести разом основних гравців, що дає можливість уникнути війни. На жаль, не менше звинувачень іде в цей бік якраз з приводу підштовхування до війни, наприклад, в Югославії. Учасників цих зібрань звинувачують не лише у втаємниченості їх зібрань, а в тому, що вони працюють на наднаціональному рівні (див. тут і тут). Вони намагаються регулювати глобальний рівень, там, де немає таких регуляторів. Критики конспірологічних теорій вважають, що в них гору бере теорія над фактами.

Конспірологічні пояснення цінують як для зовнішніх, так і для внутрішніх подій. Сьогодні конспірологічними теоріями зацікавилася і стандартна, а не альтернативна наука. Наприклад, дається наступне визначення конспірологічної теорії — це таке пояснення історичних подій, де основною каузацією виступає мала група сильних особистостей, які діють таємно для досягнення власного позитиву, а не загального добра (див. обговорення цієї роботи).

Взагалі багато чого змінюється в сучасному світі. Наприклад, В. Баранов справедливо підмітив, що сьогодні виграє не той, хто написав фіксований текст, а той, хто створює інтерактивний текст, бо знаходиться з публікою в діалозі – колумніст чи телеведучий. Тут слід додати, що це лише імітація інтерактивності, бо вплив читача або глядача на такий текст все одно дуже малий.

Внутрішні інформаційні кампанії досить впливові в плані трансформації соціосистеми. Всі суттєві кроки типу модернізації (чи блокування протестної поведінки, як це було у Сталіна за часів боротьби з ворогами народу) не можуть бути здійсненими без включення інформаційного компонента.

Герої соціосистеми повинні були в центрі уваги.  В радянській моделі це були трактористи, танкісти, вчені. Балерини Великого театру виходили заміж не за торгівців, а за вчених. Це були люди, які несли нові знання. Всі знали Ландау чи Колмогорова. Це були публічні люди. У відповідності вибудовувалися ієрархія бажаних професій, до яких тягнулася молодь.

Але ці люди в результаті програли холодну війну, і тепер молодь вишикувалася за професіями переможців - менеджерів і юристів. Військовики взагалі нікому не потрібні. Взагалі маємо систему не творення нового, а проїдання старого. Тому і вийшли на перші місця в телесеріалах не вчені, а менти і бандити, без яких система незаконного переділу радянської власності неможлива.

Росія відкрила страшні цифри власного виробництва (а Україна повинна мати ще гірші). Росія по ВВП перевищила радянський мінімум 1989 р. на 10%, але обсяг промислового виробництва став меншим на 20%. До речі, ця стаття зветься «Ми нічого не виробляємо». І це ілюструють відповідні цифри. По виробництву електромоторів, генераторів, трансформаторів відставання від США — в 2,6 разів, від Німеччини — в 5,2, від Фінляндії — в 14, 6. В галузі легкої промисловості відставання у виробництві одягу: від Америки — в 5,9  разів, від Німеччини — в 4,4, від Південної Кореї — в 16,4. Фарби, лаки, папір, поліграфію Фінляндія виробляє в 52 рази більше.

Усе це зветься словом деіндустріалізація. Звідси зрозумілою стає і деінтелектуалізація нашого життя, де вмирають звичні форми передачі знань: від університетів до академії наук. Цим хаосом пояснюють і повернення до масового православ'я. Соціосистема шукає нові шляхи і поки не може їх знайти.

Інформаційні інтервенції цікаві саме своєю динамікою, бо вони можуть змінювати соціосистеми за достатньо короткий час, точніше коригувати їх. Хрущовська відлига, як приклад, змогла швидко витягнути ціле покоління, яке потім системно, а не поодиноко відправилося у внутрішню еміграцію. Вони були достатньо розумними, щоб не вступати в конфлікт з радянською системою в ідеологічному полі. І цей хід був достатньо розумним, бо навіть холодна війна не велася в цьому полі, оскільки воно було жорстко контрольованим з боку держави.

Інформаційні інтервенції зі сторони шістдесятників працювали виключно на майбутнє, що могло і одночасно не могло спрацювати. Зміна поколінь працювала на них, а ідеологічна система проти. Але вони, як і дисиденти, що працювали більш відкрито, вступаючи в конфлікт з системою, заклали можливість альтернативності, в першу чергу в літературі і мистецтві. Саме вони — від Окуджави до Стругацьких — були справжніми володарями думок радянських людей.

Журнал «Проблеми світу і соціалізму», який виходив у Празі, теж породив невеличку армію людей «контр ходу», як можна, наприклад, побачити з інтерв'ю В. Лукіна телеканалу «Совершенно секретно». Лише перерахування прізвищ людей, що пройшли крізь цей журнал і Прагу говорить дуже багато. Це такі особи, які стали відомими в перебудову (див. тут, тут, а також — Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005): К. Шахназаров, якого, до того ж, заслали в Прагу, як покарання, С. Ястржембський, В. Лукін, Ю. Карякін, К. Брутенц, Г. Арбатов, Л. Делюсін, В. Загладін, О. Лаціс. Керівні посади займали академіки О. Румянцев, М. Іноземцев, про яких залишилися тільки позитивні спогади. І це теж достатньо рідкісний випадок в мемуарному дискурсі.

Багато з них входили в те, що сьогодні звуть think tank'ами Андропова і Горбачова. Вони не були першими особами, але вони були тими, хто писав все для перших осіб, які не вимовляли ані слова без підготовленого цими консультантами папірця.

Стосовно взаємовідносин з резидентурою КДБ у Празі Л. Делюсін каже: «Зрозуміло, що вони могли щось на нас писати, бо ми дуже вільно там себе поводили. Але по великому рахунку нам на них було плювати. Ким були вони і ким ми! Співробітники редакції празького журналу, а тим паче міжнародного відділу стояли вище за своїм ієрархічним статусом. Це зараз історію подають так, мов би всім в державі керувало КДБ, але це немає нічого спільного з правдою».

До речі, празький часопис використовувався як можливий трамплін для переходу в апарат ЦК. Через нього пройшло багато співробітників міжнародного відділу. Це є трохи незвичним для радянської системи, яка завжди боялася будь-яких іноземних контактів.

Усі ці приклади — Міжнародний інститут прикладного системного аналізу у Відні та редакція журналу «Проблеми світу і соціалізму» у Празі — говорять про модель створення політичних гравців, які на наступному кроці розвитку соціосистеми взяли на себе більш керівні ролі, наприклад, Є. Гайдар, який в радянські часи працював в московському Інституті системних досліджень. Але сьогодні шокова терапія пострадянського періоду оцінюється негативно навіть західними спеціалістами.

Принципові супротивники цих реформ пишуть таке: «Саме у Відні Гайдар, Чубайс, Найшуль, Шохін, Бурбуліс і деякі інші були потенціально оцінені набагато раніше, ніж на батьківщині» (про історію цього періоду див. також тут і тут). Більш публіцистично налаштовані дослідники взагалі вважають це проектом КДБ (див. тут і тут). Цікаво, що людина, яка мала відношення до КДБ, сказала соціологу С. Чеснокову про віденський інститут, що це спільний проект двох розвідок — західної і радянської (див. про С. Чеснокова тут, тут і тут). А, до речі, московський інститут навіть офіційно створювався як філіал віденського. Тобто створювалося потрібне інформаційне середовище, яке могло транслювати ідеї і формувати людей. І все для принципово майбутніх кроків.

Приблизно такий особливий статус був і в Інституту США і Канади на чолі з Г. Арбатовим, що виник завдяки дружбі Арбатова і Андропова (про Арбатова див. також окрему розвідку в книзі В. Александрова — Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005; а також в нарисі О. Кашина, де Арбатов характеризував свою роль при Брежнєві як «умный еврей при губернаторе»). В. Александров пише, що Арбатов стає академіком в галузі економіки, до якої не мав ніякого відношення, бо був політологом.

Феномен цього інституту можна позначити як «дозволене в системі недозволеного». Взагалі багато яскравих особистостей існували в радянській системі, порушуючи правила, які існували для всіх. Цей список досить довгий, від В. Висоцького і далі. Система дозволила таку модель «випускання пари», що у відповідності з теорією Г. Бейтсона, можна теж трактувати, як подачу подвійних протилежно налаштованих сигналів, що в результаті блокує однозначну оцінку.

Як згадує, наприклад, В. Аверчев, Інститут США був створений для контактів з іноземцями: «Багато речей, які в часи Горбачова люди сприймали як абсолютно нові, тут були добре знайомими. Тому інститут досить швидко зайняв особливе положення в Москві. Там постійно виступали Любімов і Євтушенко, Завадський і Аксьонов, Вознесенський і Жванецький. Інститут складався наполовину з людей КДБ і наполовину з людей, які до цієї організації не мали відношення, але в це тоді ніхто не міг повірити».

Ми бачимо, що суттєві зміни приходять як з агентами впливу, так і з текстами впливу. Самі по собі вони не виникають. Це важче зробити з закритими системами, але сьогодні закриті системи не можуть вже бути такими закритими, якими вони були колись, оскільки інформаційний простір принципово змінив свої властивості, і його все важче утримувати під контролем влади.