На сьогодні ми не маємо «розумних» моделей, які б допомогли прояснити взаємовідносини України і Росії. Без цих моделей досить важко віднайти шляхи того, яким чином може бути знято домінування Росії, хоча б у сфері інформаційних і віртуальних потоків. А вони є особливо важливими, оскільки формують майбутні зміни фізичного простору.

Це домінування можна визначити як непропорційність інформаційних і віртуальних потоків між Україною і Росією, що створюють додаткову увагу до одних ідей і людей, подій і об'єктів за рахунок інших. У побутовому вимірі це буде інтересом до чужого і неінтересом до власного, хоча слід визнати, що Росія породжує більш сильний медійний продукт. Його більш сильна видовищність робить його не лише пропагандистськи сильнішим, але й більш вигідним чисто економічно.

Однією з таких моделей можна вважати розуміння цих відносин крізь призму колоніальних та постколоніальних взаємин. Ця модель багато в чому відображає ситуацію домінування, оскільки імперія задається як управління, при якому метрополія панує над периферією з запланованим програшем периферії (Сузи Р. Диалектика империи: Россия и Советский Союз  // Новая имперская история постсоветского пространства. - Казань, 2004). При цьому виникає відразу основне зауваження до розуміння цих відносин під цим кутом зору, адже вихідці з України (Хрущов чи Брежнєв) теж керували цією метрополією. Але реально це все одно не змінило суті цих відносин.

Слід також згадати три відмінності, які підкреслив С. Беккер стосовно радянської імперії, яких не було в західних імперіях (Беккер С. Россия и концепт империи  // Новая имперская история постсоветского пространства. - Казань, 2004):

- невідірваність російських територій;

- Захід розглядав свої частини імперії як неасимільовані залежні території, куди можна було лише направляти культурні зразки;

- єдиний російський правитель на відміну від західної держави-нації. 

Визнавши модель імперії і колонії, починається пошук моделей деколонізації. В Україні активно просуває модель деколонізації Микола Рябчук (див. тут, тут, тут, тут і тут). Він підкреслює, наприклад, що імперія нав'язувала «аборигенам» негативний self-image. Це породжує відповідні типи поведінки, які будуть відштовхуватися від того, щоб опинитися в негативному контексті.

Можна вважати, що модель домінування визначає і модель протистояння цьому домінуванню. Ось що пише М. Рябчук: «Українська націоналістична міфологія формувалася, таким чином, як відповідь на міфологію імперського домінування, міфологію культурної, мовної та всякої іншої зверхності Центру над периферією, метрополії над колонією».

При цьому всі спираються на концепцію колоніальних і постколоніальних зв'язків, що були вперше в 1978 р. запропоновані Едвардом Саїдом в його відомій книзі «Орієнталізм» (Said E. Orientalism. - London, 1977). Саїд підкреслював, що Захід прийняв концепцію, за якою відмінність Сходу була змодельована в західних підходах як слабкість Сходу. Тобто Захід стає правилом, а Схід — відходом від правил.

Саїд також підкреслює, що навіть поділ Сходу виявляє західну точку зору, оскільки він ділиться на два типи (завойований чи досліджений ще за часів Геродоту чи Олександра Македонського) і той, що не був завойований і досліджений, тобто є невідомим з точки зору Заходу.

Взагалі багато в чому це типове застосування комунікативної моделі. Основною ідеєю Саїда вважають те, що знання про Схід породжуються не виходячи з фактів, а відштовхуючись від уявних конструктів. Знання є «владою», оскільки влада породжує це знання і керується ним.

Олександр Еткінд запропонував також поняття внутрішньої колонізації (див. також тут). Мається на увазі колонізація не лише віддалених, а й центральних регіонів, територій і народів імперії. Він не бачить принципових кордонів між внутрішньої і зовнішньою колонізаціями. І тут, і там застосовувалася одна модель.

Американські дослідники вважають, що президент США Обама теж сформований ідеями Едварда Саїда. Цитується, наприклад, виступ президента Обами в Каїрі в червні 2009 р., де він сказав такі слова: «Я вважаю частиною своєї відповідальності як президента Сполученних Штатів боротися проти негативних стереотипів Ісламу, де б вони не з'являлися». Тобто тут президент США скоріше стоїть на позиціях Е. Саїда.

Обама вчився в Колумбійському університету в ті роки, коли там викладав Саїд, який помер 2003. Відомо, що вони навіть розмовляли на зустрічі з колегою Саїда і другом Обами Рашідом Халіді. Цікаво, що хоч Халіді народився в Америці, батько працював в ООН, був саудівським громадянином, але мав палестинське походження, тому в кампанії 2004 р. це стало предметом обговорення, чи буде Обама мати про-ізраїльські погляди.

У своїй лекції 2010 р. Халіді обговорює тему, що саме, які фактори цементували підтримку сіонізму та Ізраїлю в Великій Британії та США. Він акцентує увагу на тому, що це не тільки перемога ідей в англо-американській академічній спільноті, це і тріумф паблік рилейшнз, що дозволило захопити публічну сферу на користь Ізраїлю. Що це було перемогою ізраїльського наративу над палестинським.

Р. Халіді цікавий нам і тим, що в нього є монографія на тему конструювання палестинської ідентичності (див. його біо та книгу - Khalidi R. Palestinian identity. The construction of modern national consciousness. - New York, 1997). І це саме конструювання у сучасних умовах, причому в умовах конфліктуючих наративів. В передмові він цитує висловлювання Хобсбаума стосовно ідей Геллнера: «Разом з Геллнером я підкреслю елемент артефакту, винаходу та соціального інжинірингу, які використовуються у творенні націй».

Е. Геллнер говорить, що роль культури принципово змінилася в сучасному світі завдяки економічним і науковим змінам. В аграрному суспільстві вона задавала статус та ідентичність людей, вписувала їх ієрархічну і відносно стабільну структуру світу. Сьогоднішній світ немає стабільної структури. В ньому має значення лише знання письмової кодифікованої культури, яка дозволяє входження в спільноту і визнання в ній. Все це є наслідком мобільності і анонімності сучасного суспільства.

У цій своїй книзі «Нації і націоналізм» Е. Геллнер підкреслював, що перехід від аграрного до індустріального суспільства одночасно є породженням націоналізму . І цей перехід є гострим і конфліктним, оскільки і уряди не хочуть змінювати свої кордони, і зміна культури сприймається досить хворобливо, і в гру вступають ворожі культури і ворожі центри політичної влади.

Якщо продовжити цей підхід до проблеми творення нових держав і їх інформаційної політики, можна сказати наступне. Колоніальні інформаційні потоки — це потоки, які йдуть з однієї сторони, створюючи вулицю з одностороннім рухом. Це пов'язано з тим, що, як зауважив Ш. Ейзенштадт, столиці не довіряють своїм провінціям вироблення символічного продукту (Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. - М., 1999). Тобто пріоритет віддається вертикальним потокам.

Односторонній рух повинен мати не лише управлінський, а й економічний базис, адже столиці завжди будуть мати більше ресурсів (матеріальних чи людських) для того, щоб створити якісніший варіант продукту. До того ж, він буде краще відображати ті інтереси, які є в імперії. Особливо в умовах змінних в часі інтересів, або тоді, коли ці інтереси не можуть бути сформульовані на поверхні, а тільки маються на увазі.

У зворотньому віртуальному чи інформаційному русі до столиць ми можемо побачити лише «екзотику». Це може бути, наприклад, фольклорне мистецтво, яке, мабуть, й ілюструє те, про що писав Е. Саїд, коли інше, яке розглядається як «помилка» на фоні справжнього і правильного.

Цікаво, що відомий антрополог Г. Бейтсон в кінці другої світової війни, коли він працював на попередника ЦРУ - Управління стратегічних служб, давав пораду американцям взяти приклад з Радянського Союзу, а не з Великої Британії стосовно ставлення до місцевого мистецтва. Бейтсон вважав помилкою англійців намагання увести свої культурні звички, в той час як Радянський Союз підтримував фестивалі місцевих культур (детальніше див. - Почепцов Г. Стратегические войны. - Киев, 2010). Єдиним виключенням, мабуть, можна вважати Естонію, де пісенні фестивалі носили чіткий протестний виклик. 

Постколоніальна ситуація характеризується перерозподілом сфер впливу. Для України, наприклад, це виявилося входженням інших інформаційних і віртуальних потоків. Це більш м'який варіант, ніж жорсткий колоніальний, коли система в принципі не дозволяла інших несанкціонованих потоків. Але ситуація залишається «хворобливою», оскільки Україна не виробляє в достатній кількості власного контенту, заміняючи це вироблення просто перекладом чужого контенту, що за законом робить любий продукт продуктом власного виробництва.

Для країн типу Естонії мова стає дійсним фільтром, оскільки знання російської мови не є настільки поширеним, як в Україні. Україна, навпаки, вільно дивиться всі бойовики і фільми російського виробництва, що і створює з російського телебачення своє, з російської картини світу — свою картину світу.

Відповідно телебачення, навіть м'яко цензуроване, як російське, не сприймається як таке, бо цензура є суттєвою для власного російського глядача. А оскільки український глядач віддалений від внутрішніх російських політичних проблем, то для нього російська цензура є не настільки помітною і суттєвою для сприйняття.

Які переходи відслідковуються між віртуальним і фізичним світами? Які на сьогодні наукові результати можна побачити в дослідженні цих переходів? Адже якщо цих переходів немає, відсутня і проблема.

Віртуальні телегерої мають характеристику зв'язаності з аудиторією (Russel C.A. a.o. People and their television shows: an overview of television connectedness // The psychology of entertainment media. Blurring the lines between entertainment and persuasion. Ed. by L. J. Shrum. - New York, 2004; Russel C.A. a.o. The onsumption of television programming: development and validation of the connectedness scale // Journal of Consumer Research. - 2004. - Vol. 31. – June). Зв'язаність трактується як ступінь впливу телепрограми на поведінку глядача. Вона впливає на довготривалу і короткотривалу пам'ять про інформацію програм. Глядачі досить легко відновлюють бренди, якими користуються герої, наприклад, Моніка з «Друзів» (Friends).

Інші дослідження також демонструють, що віртуальні герої стають соціальними сурогатами, які замінюють людям справжні відносини. В експериментах з написання текстів чи пошуку вербальних асоціацій людям було легше підтримати самоконтроль і концентрацію, коли їх також просили описати улюблені серіали. Як виявилося, телебачення виконує ті функції, які не вдається виконати звичайними методами.

Реально йдеться про те, що це обмежений ресурс (самоконтроль чи життєва енергія), тому відновлення його вимагає часу. Використання віртуальних героїв дозволяє це зробити відразу. Дж. Деррік, яка робила ці дослідження, так намагається пояснити цей ефект: «Коли ви дивитеся повтор вашої улюбленої передачі, ви зазвичай не потребуєте ніяких зусиль для контролю, що ви думаєте, говорите чи робите. Ви не витрачаєте ментальну енергію, потрібну для самоконтролю чи життєвої енергії. В той же час ви насолоджуєтеся вашею “взаємодією” з героями ТВ-програм, і ця активність відновлює вашу енергію».

Стосовно позитивних наслідків вона каже також наступне: «Я побачила, наприклад, що улюблені телевізійні передачі можуть реально сприяти про-соціальній поведінці людини. Особливо після згадування про улюблену телепрограму люди скоріше можуть пробачити інших, більше хочуть допомогти незнайомцю і більше хочуть пожертвувати заради свого романтичного партнера».

Цікаво, що перегляд нових епізодів телесеріалів не дає цього ефекту. На це працює тільки повторення. Одночасно вона згадує і можливі негативні наслідки, що хоча є відчуття відновлення енергії, може бути породженим відчуття відсторонення, виключення, остракізму, які можуть зменшувати життєву енергію.

Одним з висновків дослідження Дж. Деррік стало те, що люди шукають знайомі віртуальні світи, щоб відновити самоконтроль. В іншій своїй роботі Дж. Деррік відштовхується від ідеї, що поринання в телепродукт активує в людини думки і дії, які властиві телегероям (Derrick J.L. a.o. Social surrogacy: how tailored television programs provide me experience of belonging // Journal of Experimental Social Psychology. - 2008. - Vol 45). Телебачення як соціальний сурогат працює над створенням відчуття «свого» (англійською мовою – belonging), воно також захищає від втрати соціальності.

Наприклад, республіканці перераховують 9 телесеріалів, які працюють проти них на користь демократів. Зрозуміло, що в цей список входить і серіал Newsroom. Є дослідження, які розділяють окремо серіали демократів і республіканців. Серед серіалів демократів майже немає тих, що йдуть на наших екранах. До серіалів улюбленців республіканців відносяться наступні: «Касл», «Руйнівники міфів», «Менталіст», «Морська поліція» (NCIS). Єдиним поясненням може бути тільки те, що канал Fox є представленим на пострадянському просторі.

Зрозуміло, що і радянські фільми формують іншу модель світу. Вони «свої» за історією свого походження, але сьогодні вони вступають по деяких параметрах у конфлікт з існуючою моделлю світу. І ми не можемо відкидати їх впливу на аудиторію.

Борис Бахтєєв так написав про телесвяткування Нового року на українському ТВ: «Щоразу на Новий рік ми спостерігаємо одну й ту саму єзуїтську спецоперацію: ностальгію за власною молодістю в нашій свідомості непомітно, але наполегливо, підмінюють ностальгією за комуністичним СРСР. І робить це наше телебачення».

Оскільки власного контенту Україна виробляє дуже мало, замінюючи його перекладом чужого, виникає ситуація, коли чужі фільми і новини формують модель світу українця. Замість того, щоб формувати власну модель, ми беремо чужу модель, яка не відповідає нашим реаліям.

У Саїда є цікава думка, що представлення країни відштовхується від специфічного історичного, інтелектуального чи навіть економічного контексту (Said E. Orientalism. - London, 1977). Якщо ми перенесемо цю ідею на предмет нашого обговорення, то тоді ми можемо зауважити, що модель світу кожної країни - це її дуже специфічний погляд на світ. І коли її переносимо на себе, в нас буде виникати невідповідність реального нашого світу і його запозиченої моделі, яка не буде здатною пояснювати цей світ.

Під постколоніальним розуміється вплив імперських процесів на сьогодення (Ashcroft B. a.o. The empire writes back. Theory and practice in post-colonial literatures. - London, 2002). Відповідно постколоніальна література, звикши знаходитися на маргінесі, несе в собі характеристики нецентральності і плюралізму.

Постколоніальні дослідження демонструють процеси колонізації розуму, а не тільки територій (McEwan C. Postcolonialism and development. - New York, 2009, р. 15). Гібридність визнається суттєвим концептом постколоніальної теорії. Тобто все це говорить про надто складний шлях, який потрібен для виходу з колоніальної ситуації, оскільки вона знаходиться не в фізичному світі.

Професор Аріф Дірлік є критиком постколоніального дискурсу. Він вважає, що не колоніалізація сьогодні визначає цю ситуацію, а маргіналізація. Ще в 1994 р. він поставив цікаве питання: коли саме почався постколоніалізм? (Dirlik A. Postcolonial aura: third world criticism in the age of global capitalism // Critical Inquiry. - 1994. - Vol. 20. - N 2). І його відповідь наступна: все це виникає, коли інтелектуали третього світу починають поширювати ідеї постколоніалізму в академічному дискурсі першого світу. Але він вважає, що ці інтелектуали не хочуть розглядати постколоніалізм в контексті сучасного капіталізму. Вони багато говорять про стару ідеологічну гегемонію, але не дають розуміння сучасним процесам.

Дж. МакЛеод позитивно сприймає наступну ідею Дірліка (McLeod J. Beginning postcolonialism. -  Manchester – New York, 2000): постколоніальна інтелігенція повинна сформулювати практики спротиву проти системи, продуктом якої вони самі є. Він також вважає, що постколоніалізм може бути «проти», але насправді важливішим є, яким є реальний результат. Невиконання цих цілей пояснюється власними проблемами постколоніалізму.

Ще один текст сформував ідеологію постоколоніалізму. Це стаття Гаятрі Співак «Чи можуть підлеглі розмовляти» (див. біо Співак, до речі, всі троє – Саїд, Співак та Дірлік були професорами американських університетів, хоча й походили з інших країн). В цій роботі Г. Співак висловлює зауваження, що знання відображають інтереси тих, хто їх продукує (Spivak G.C. Can the subaltern speak? // Marxism and the Interpretation of Culture. Ed. by C. Nelson, L. Grossberg. - Urbana, 1988; Spivak G.C. The post-colonial critic. Interviews, strategies, dialogues. - New York, 1990). І в першу чергу це економічні інтереси.

Всі країни проходять шлях від закритих (контрольованих, ієрархічних) суспільств до відкритих, якими є менш контрольовані.

Постколоніальний стан теж ілюструє цей перехід. Загальна типологія співвідношення соціосистеми й інформаційної системи може виглядати наступним чином:

Загальним правилом стає наступне: відкриття інфосистеми веде, як наслідок, до відкриття і соціосистеми. Це пов'язано, в першу чергу, з руйнуванням старої ієрархії і вибудовою нової.

Для виходу в новий стан потрібен не лише час, а вироблення принципово власного інформаційного і віртуального продукту. В ньому акцент повинен бути зроблений як на власному контенті, який не буде співпадати із зовнішніми потоками, так і на власній формі (жанрах). Поки що Україна намагається надавати свій власний локальний контент, але його часто не вистачає навіть для новин, що особливо є помітним у вихідні дні.

Деякі дослідники говорять також про створення контр-наративу на противагу того, що існував в цих потоках раніше. Саме це повинно утримувати увагу читача чи глядача до власних інформаційних і віртуальних потоків. І як наслідок, на наступному кроці виникне власна модель світу.