Масова активність людей має бути предметом інтересу державного управління. Адже всі ключові кроки країни завжди пов’язані з такою масовою активністю. Керуючи нею, не лише можна створювати нові держави (1917 рік чи перебудова, як приклад), але й конструювати і втілювати нові проекти (БАМ, чи цілина як відкриті проекти, чи атомний проект в СРСР, чи США як проект закритий, або космос як проект напівзакритий, адже ціль відкрита, а шляхи її досягнення – секретні).

Сталін намагався керувати саме масовою активністю, коли населення постійно боролося за внутрішні чи зовнішні перемоги, причому ця активність коригувалася як пропагандою (інформаційний простір), літературою і мистецтвом (віртуальний простір), так і репресіями (фізичний простір). І по сьогодні позитивне ставлення до Сталіна зберігають саме ті сегменти населення, які жили в той період.

Антрополог Грегорі Бейтсон написав цікаву розвідку «Від Версалю до кібернетики». З цитатою з цієї роботи пов’язують лого-яблоко Стіва Джобса. Бейтсон також вписаний в історію кібернетики не тільки тому, що брав участь у відомих конференціях Мейсі разом із Норбертом Вінером та іншими, де була сформована концептуально кібернетика, а й тому, що активно вивчав у своїх польових дослідженнях зворотній зв'язок, базове поняття кібернетики. В тих конференціях Мейсі брали участь не лише представники природничих наук, а й гуманітарії, бо і погляд на кібернетику був трохи іншим. Вона була не чисто природничою, а радше загальною наукою.

Бейтсон каже, що німцям було запропоновано одні умови миру, щоб завершити Першу світову війну, а насправді, коли вони визнали поразку, їм надали інші умови. Це призвело до деморалізації міжнародних відносин і в результаті спричинило Другу світову війну. Можна сформулювати закономірність: точки масової брехні, кривди, недовіри ретранслюються через покоління і знову вибухають. Вони залишаються в масовій свідомості, формуючи її на довгі роки.

Масове горе чи перемога формують націю. З погляду фізіології це шок. А інформація, записана під час шоку, залишається назавжди. Її можна змінити лише ще одним шоком. Про формування національного характеру Бейтсон теж писав у книзі з екології розуму (Bateson G. Steps to an ecology of mind. – Chicago, 2000; Бейтсон Г. Экология разума. – М., 2000). Загалом сферу, яку він виділяє і в якій працює, описують словами «думання про думання».

Стів Джобс назвав знайомство з ЛСД одним із двох-трьох найважливіших подій у його житті (див. тут і тут). Відомо також, що саме Бейтсон розпочинав у США такі експерименти з розширення свідомості за допомогою психоделіків. У розсекречених файлах Пентагона сказано: Джобс приймав психоактивні речовини 15 разів протягом 1972–1974 рр. Ба більше, він вважав, що вони змінили його життя. Ці документи опинилися в розпорядженні журналу Wired. У них підкреслюється інтерес Джобса до медитацій і духовних практик. Детальні історії про людей, пов’язаних із упровадженням ЛСД спецслужбами й військовими в «мирне» життя, можна побачити тут і тут.

Ми зараз побачили структури, де причина й наслідок розірвані в часі. Тому шокові події, про які йшлося, мають бути настільки сильними, щоб зберегтися в пам’яті і впливати на масову свідомість через кількадесят років. Так шок стає інструментом керування.

Перехід до масової агресії може бути зумовлено відмінністю картини світу чи культури. Сталінські репресії, до речі, теж у першу чергу торкнулися представників старої культури, яка була ворожою з точки зору культури радянської. Відповідно, й західна культура була ворожою, бо саме так її сприймала культура радянська.

Приміром, сходознавець Олександр Мещеряков вбачає причину нападу Японії на США не в битві за ресурси, як це бачить більшість істориків, а таки в розбіжності культур (див. тут і тут). Із його точки зору, Японію характеризує інше ставлення до тіла, до тілесного. Там, наприклад, вважають, що шкіра японки рівніша, гладкіша, ніж в іноземок. А тамтешні військові вважають, що тіло японця ідеально пристосоване для ведення військових дій. Японська тілесність є предметом національної гордості. Тобто маємо принципово іншу модель світу. Японці були ображені на Захід за тілесну дискримінацію, і це стало причиною війни, а також антизахідних і націоналістичних настроїв у країні.

Спеціаліст із цивілізаційних досліджень Ігор Яковенко теж наводить приклад, у якому причина й наслідки виявилися розтягнутими в часі. Він каже про казки для дітей, підкреслюючи: в кінці шістдесятих у книгарнях з’явилися нові перекладні казки. Це розповідь про Мері Поппінс і Вінні-пуха, про мумі-тролів, про Смарагдове місто. Запит на цю нову казку з’явився в міському середовищі. І нове покоління стало вчитися на цих казках. Але саме діти, виховані на новій літературі, й поховали Радянський Союз.

Це збігається з ремаркою спеціаліста з брендування країн Саймона Анхольта стосовно Росії. Він називає два фактори, які заважають Росії змінити імідж. Перший – те, що весь світ розглядає її як тягар. А другий фактор цілком відповідає зауваженню Ігоря Яковенка – втрата культурної ідентичності.

Як приклад такої «машини» зі зміни ментальності Яковенко наводить роботу єзуїтських безкоштовних шкіл, які, на його думку, виконують дві функції:

- забрати людину з її власного соціокультурного контексту і дати їй радикально трансформовану культурну реальність,

- автоматично зруйнувати соціокультурну тяглість, оскільки випускник уже не повертався у власне середовище.

Втім, слід зауважити, що так відбувається і зі стандартним процесом навчання, адже випускник у результаті піднімається соціальним ліфтом, залишаючи своє середовище далеко позаду. (На цьому, зокрема, побудовано чимало конфліктів у художній літературі.) Адже в них зростає параметр культурного капіталу (за Бурд’є). Михайло Соколов навіть назвав свій виступ на цю тему так – «Чому любителі опери заробляють більше любителів поп-музики». Культурний капітал знаменує собою зусилля, витрачені на те, що може не принести нічого, тож витрачати так можуть лише багатші люди.

Володимир Паперний також підкреслює інший тип відмінності від Заходу. Там відпрацьовано систему опису почуттів, особливо в протестантській культурі. Легко висловити співчуття чи привітати когось, на відміну від нашої культури, де треба відшуковувати слова для цього. При зіткненні вони скажуть Sorry і розбіжаться, ми ж почнемо з’ясовувати стосунки. В метро людина прагне відштовхнути інших, намагаючись відвоювати собі місце. Тобто в нас агресивніше середовище: фізичне і комунікативне.

Пасіонарність населення можна активізувати чи блокувати. 1917 рік активізував, а потім Сталін займався «гасінням» цієї пасіонарності. Перебудова виводить людей на вулиці, а потім їх намагаються повернути до спокійного життя. Те саме стосується й Помаранчевої революції. І демократ Віктор Ющенко став тим першим президентом, який перекрив вулицю Банкову металевим парканом, чого не було навіть за часів радянської влади, коли там їздили автомобілі.

Сергій Переслегін стверджує, що Пакистан «спалив» свою пасіонарну молодь у війні, в результаті піднявши освітній і фінансовий рівень населення, що залишилося живим (Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске. – М. – СПб., 2005). Тобто це такі «позитивні» наслідки будь-якої війни.

Переслегін також бачить зміну сучасного світу з цивілізації Книги на цивілізацію Медіа. Як наслідок, відбулося зменшення кількості дітей, здатних читати складні тексти, відповідно, зникає здатність робити висновки, оскільки наявні медіаформати, в основі своїй візуальні, не провокують цього. У своїй відеолекції він наводить кількість таких людей в різні історичні періоди: античність – два відсотки, потім християнство підняло до семи. Школи єзуїтів давали 15 відсотків, як і радянська й німецька середні школи. Сьогодні світ стоїть перед поверненням до малого відсотку «розумних». Цей тренд підтверджується й іншими дослідженнями.

Перебудова стала першою такою революцією, яку знали більшість тих, хто живе сьогодні. До цього масова активність була дозволеною виключно під час демонстрацій трудящих, які несли хвалу партії. Перебудова розгорнула цей контент на повністю протилежний.

Викриття Сталіна, якого перебудова остаточно перевела на позиції «ворога», стало основним її завданням. Це було зроблено вже Хрущовим, який і сам відправляв на страти величезну кількість людей, що Сталін навіть написав на одному з його розстрільних списків: «Уймись, дурак!» (див. тут). Тобто звинувачення інших повинні були йти не від нього.

Цікаво, що Сталін, якого обожнювали в часи його правління, створив парадоксальну систему поєднання жорстких репресій із віртуальним підняттям людини-трудівника. Тобто один і той самий об’єкт впливу отримував і негатив, і позитив. Тому в цій системі Сталін ставав і єдиним провідником репресій, і єдиним захисником від них. Тобто можна зрозуміти, що тут діє щось схоже на американську модель менеджменту терором, коли демонстрація смерті змушує людей гуртуватися навколо сильного лідера.

Радянська й російська імперії мали дві відмінності від класичних імперій. Одна з них (про неї каже Бейтсон; детальніше див.: Почепцов Г.Г. Стратегические войны. Как “гонка смыслов” побеждает “гонку вооружений”. – Киев, 2010) полягає в тому, що місцеве мистецтво не було протестним, бо його підтримував центр, на відміну від, скажімо, Індії, де британці насаджували своє. Тому поява місцевого відразу стає протестним рухом.

Інше зауваження висуває, зокрема, Сергій Гайдай: «Ми не встояли в боротьбі з елітами інших держав. Нас перемогла польська еліта, нас перемогла російська еліта. В Росії зробили дуже просто: вони створили імперську систему, при якій уся наша пасіонарна частина людей всмоктувалася в імперську еліту і ставала там елітою Російської імперії. Всі ці гетьмани – Розумовські, Скоропадські – ставали елітою й підкорялися тій національній ідеї і тій державній ідеології, яка була в Російській імперії. І свою невгамовну енергію підкоряли цій ідеї».

До речі, СРСР мав одну перемогу в холодній війни, якою не зміг скористатися. Це нафтова криза 1973 року та її наслідки, які були набагато страшнішими для Заходу, ніж для СРСР. Михайло Хазін навіть намагався дізнатися від радянських дійових осіб того часу з ЦК КПРС та КДБ, чи зрозуміли вони свою перемогу. Виявляється, що це питання було. А відповідь на нього звелася до двох простих рішень, які в результаті і призвели до феномену «розрядки». Перша негативна оцінка стосувалася неможливості з боку СРСР контролювати зони, що входили до зони впливу США. Друга – неготовність СРСР опинитися один на один із Китаєм, який розпочав уже свою технологічну революцію. Радянський Союз прийняв рішення залишатися в межах своїх проектних територій.

Взагалі перший протестний мітинг в СРСР датують 5 грудня 1965 року. Мабуть, це й слід вважати точкою відліку руйнації СРСР. Все інше вже було після. Репресіями вже неможливо було закрити протести, бо настав інший час. А моделей іншої поведінки влада не знала, адже звикла управляти виключно підневільними людьми, тимчасом як Захід напрацював моделі управління вільними людьми.

Як активацію думок, а потім і дій можна розглядати і роль братів Стругацьких відносно російських младореформаторів на чолі з Єгором Гайдаром, який навіть перепитує одного з журналістів, що беруть у нього інтерв’ю, чи належить той до покоління, яке читало «Понеділок починається в суботу». До речі, Борис Стругацький у своїх спогадах пише, що з цим романом майже не було цензурних поневірянь (Стругацкий Б. Комментарии к пройденному. – Спб., 2003). Тобто влада не бачила реальних загроз із боку цих фантастів.

І в цьому контексті виникає ще одна лінія – розвідка Катерини Дайс про масонські мотиви в іншому романі Стругацьких. Цей роман має назву «Град обреченный» – за назвою картини Миколи Рериха, теж відомого своїми окультними інтересами (Стругацкий А., Стругацкий Б. Град обреченный. – Л., 1989). І такі активації достатньо поширені, наприклад, відомий окультист Алістер Кроулі (Spence R.B. Secret agent 666. Aleister Crowley, British intelligence and the occult. – Port Townsend, 2008) з’явився в серіалі Supernatural у вигляді диявола саме з таким ім’ям.

Масовість у штучних соціоінженерних конструкціях просто моделює підтвердження правильності дій керівництва. Це відомі нам усім першотравневі чи жовтневі демонстрації трудящих, які, мабуть, за задумом повинні були активувати правильні думки, як і політінформації навіть на рівні школярів.

Негативне майбутнє стало досить активно з’являтися на американських телеекранах. Це світ після апокаліпсису, де Америка повертається назад до сільського господарства чи мисливства, а основною зброєю стають стріли. Це «Революція», коли невідомо чому зникає вся електроенергія (див. також тут), це «Ігри голоду», де проводиться боротьба на виживання серед підлітків, а фон, на якому це відбувається, нагадує наші шахтарські містечка (до цього книга витіснила Гаррі Поттера з перших місць продажів на «Амазоні» [Collins S. The hunger games. – New York, 2008]). Тобто якщо в «Надприродному» апокаліпсис намагаються відвернути, то тут ми потрапляємо в ситуацію постапокаліптичну. Складається чітке відчуття, що масову свідомість активно готують до якогось негативного сценарію розвитку людства.

Цікаво, що сама Сьюзен Коллінз побачила своє натхнення в античній міфології, яку вона любила дитиною, а саме в міфі про Мінотавра. Тобто причиною створення свого роману вона називає дитячі страхіття, а не сьогоднішній день.

У чому відмінність фільмів апокаліпсису і фільмів-фентезі, адже й там і тут ми маємо ситуацію, яка не є реальною. Фентезі розміщує її в минулому, апокаліпсис – у майбутньому. Герої перемагають і тут, і там. Але апокаліпсис здається більш наближеним до реальності. Чиста віртуальність дає можливість ширшого набору жанрів, наприклад, для комедій. У той же час апокаліпсис є апокаліпсисом, комедіям там не місце.

Сьогоднішнє кіно цікавим чином стало брати свою героїку вже не з життя, а з її віртуальних аналогів, наприклад, коміксів. Це не лише Супермен чи Бетмен, у дію пішли й другорядні персонажі – Зелена стріла, що була реалізована в серіалі «Стріла» (Arrow). Сюди ж можна віднести навалу рімейків, на які сьогодні перейшов Голлівуд. Рімейками також є велика кількість російських ситкомів, побудованих на базі американських аналогів. Все – від «Моєї прекрасної няні» до «Вороніних» – має американського «батька» чи «матір».

Ми програмуємо своє майбутнє, що зрозуміло. Але водночас ми програмуємо й своє минуле, коли починаємо приділяти посилену увагу тим чи іншим його аспектам. Останні десятиріччя якраз і є прикладом моделювання потрібного для сучасності минулого. Найбільш яскраво це відбулося зі Сталіним-Леніним, а потім і всі інші персонажі історії почали змінювати свої символічні обличчя. Історія багато в чому втратила свою історичність, а стала заднім подвір’ям сучасності.