Інформаційний простір є ключовим для розвитку країни, бо дозволяє виконати багато завдань. Його полюбляють і влада, і опозиція, бо в ньому закладено можливості стабілізації чи дестабілізації соціосистеми, і кожен цими можливостями намагається скористатися. Водночас, у нормальному динамічному функціонуванні інформаційний простір є важелем у вирішенні проблем, які в майбутньому можуть постати перед країною, як-от:

- модернізації, неможливої без підтримки відповідних освітянських та інформаційних процесів,

- творення нових еліт; тут інформаційний простір виступає майданчиком, де все це відбувається значно швидше, аніж у суто внутрішньому політичному полі,

- демократії і прозорості влади, які є важливим компонентом у випадку, коли країна, як показали спеціальні дослідження, не має власного нафтового підживлення, тому повинна «задовольняти» населення іншими засобами, тобто діє така закономірність: що більше сировинних доходів, то менше демократії в країні,

- інтелектуалізації (чи деінтелектуалізації) країни, залежно від поставлених перед нею завдань,

- творення власної ідентичності.

Україна, як і Росія, стоїть на шляху втрати інтелектуальної, культурної і національної ідентичності. Це лише частково пов’язано зі втратою того масового інформаційного й віртуального поля, який підтримувався державою в радянські часи. Триває перехід під інші цінності, які пропагуються й поширюються значно активніше за власні.

Ми опинилися в полі вторинності, коли найбільшим здобутком вважається те, що ми зробили переклад чогось раніше за Росію. Ми не написали свого «Гаррі Поттера», а першими його переклали. Власним телевізійним продуктом за законом вважається те, що перекладено. Тому «вторинність» проглядає звідусіль.

Освіта й наука втратили потрібну професійну деталізацію. Ми не готуємо спеціалістів і не маємо в полі зору ані старого світу, наприклад, античності, ані нового у вигляді когнітивної науки, нейронауки, теорії прийняття рішень у бізнесі, політиці, державному управлінні. В результаті зникла кореляція здобутої спеціальності й місця роботи. Будь-який диплом тепер є адекватним, бо вони всі є однаково поганими.

Спостерігається різке падіння рівня середньої освіти. Згодом те саме спіткало й вищу школу. Сьогодні констатують, що найближчим часом університети перейдуть до вивчення шкільної програми. Але ми не помітили, як школа перейшла до інших алгоритмів навчання. Нас навчали загальних правил математики, сьогодні вчать творчо підходити до кожної окремої задачки. Але діти в результаті не вміють їх розв’язувати, тому на наступному кроці буде втрачено здатність до вивчення фундаментальних наук, яку мав радянський простір і якої вже не має пострадянський.

Ольга Седакова пояснює втрату гуманітарного знання в сучасному світі роллю контркультури. Взагалі, цікава назва цієї її лекції «Посередність як соціальна небезпека». А як приклади наведено навіть не наших, а французьких студентів, тобто це не є принципово пострадянський процес.

Якщо ми поглянемо на наступне покоління, то нинішні діти взагалі не можуть читати й розуміти складні тексти. Вчені називають дві причини: по-перше, інша модель здобуття знань, яку називають мозаїчною (Абрахам Моль). Вона будується не на логічних вузлах, а на зчепленні випадкових фрагментів, які послідовно надходять у свідомість. По-друге, не вироблено відповідних алгоритмів переходу від візуальної комунікації (Сергій Переслегін), яка нині домінує, до логіки знань, як це було вироблено ще з часів античності для випадку вербальної інформації.

Така увага до освіти пов’язана ще з тим, що нинішні держави забули слово «пропаганда», в них немає відділів пропаганди, але цю функцію підхопила тепер освіта. Модель світу формується саме тут. Сучасна освіта замінила пропаганду. Введені в шкільному віці знання практично неможливо змінити.

Виявилося також, що бізнес-компонент, коли його вбудовують в інформаційні чи освітні процеси без контролю, може спотворювати всю структуру. Телебачення нині радше нагадує антителебачення, бо, починаючи виконувати виключно функцію заробляння грошей для власників, повністю трансформує контент. Цікавий приклад з дотичної сфери: найпопулярнішим славістичним курсом в одному з американських університетів став курс «Вампіри в російський культурі».

Даниїл Дондурей, найбільш активно й системно аналізуючи пострадянський інформаційний та віртуальний простір, доходить висновку, що телебачення зайнято головним виробництвом у країні — виробництвом смислів (див. тут, тут і тут). Стосовно минулого він вважає, що зберігається прив’язка до радянського минулого завдяки постійному повторенню радянських розумових парадигм у телебаченні, газетах і радіо. І це вигідно для влади, оскільки вона таким чином стверджує, що і ринок, і демократія є цілком вигаданими конструкціями.

Модернізація вимагає суттєвої інформаційної і віртуальної підтримки. Вона не лише потребує підтримки креативного класу (а позаяк ми живемо з індустріальною економікою, нам це виявилося не особливо цікавим), а й підтримки в доланні труднощів, пов’язаних із переходом до принципово нового стану. Радянська модернізація як здобуток одночасно породила безліч негативу, бо вона «з’їла» селянство та знизила матеріальний рівень кожної окремої людини. Це данина, яку заплатили за прискорений розвиток.

Існує співвідношення між матеріальним і нематеріальним, умовно кажучи, між рівнем споживання і рівнем політичних свобод. Володимира Путіна, наприклад, розглядають як жертву: російський середній клас, досягши західного рівня споживання, став вимагати й західних політичних прав.

Утім, цей список можна продовжити й побачити необхідність репресій у випадку скороченого споживання, яке межує з фізіологічними нормами, що мало місце в СРСР чи Німеччині. Частково його компенсувала потужна пропаганда. Тобто некомфортне матеріальне становище треба компенсувати або пропагандою, або репресіями. Іншими словами: економіка, що не працює, породжуватиме демократію чи свободу слова, які теж будуть ілюзорними.

Зіткнення з потужними чужими інформаційними і віртуальними ресурсами породжує досить серйозні трансформаційні небезпеки для українського інформаційного і віртуального просторів. Вони починають обслуговувати чужі інтереси, які можуть збігатися, а можуть і не збігатися з власними.

Чужа інформаційна експансія, наприклад, реалізується досить чітко за допомогою всіх трьох просторів:

- фізичного: присутність чужих журналістів і видань,

- інформаційного: потужні чужі інформаційні потоки, що формують порядок денний,

- віртуального: активна присутність чужої моделі світу.

Радянський варіант свідомості трансформувався в бік єдиного типу, тому будь-який тираж книги в той час був гігантським. Що більшим, тим краще. Можна описати цю ситуацію так: «Ми хочемо знати те, що знають інші». Нині ж інша ситуація, маємо радше фрагментарну чи «феодальну» свідомість, яку краще описати так: «Ми не хочемо знати того, що знають інші». Цей процес фрагментації полегшує відхід від власного порядку денного в бік альтернативних варіантів.

Усі проблеми ми скидаємо тепер на державу, але нинішні держави вже не здатні нести ці обов’язки в сфері освіти, культури, науки й інформації, як це було раніше. На Заході це почалося з часів Рейгана – Тетчер, коли держава перестала виконувати свої соціальні зобов’язання, що виникли після Другої світової війни. Це породило протестні настрої в суспільстві, які змогли відвернути і спрямувати в інший бік. Пострадянський простір відчув це набагато пізніше. Практично всі останні роки минають під закамуфльованими словами про реформи (освіти, науки, медицини), але насправді мають на меті лише скорочення витрат.

Цивілізаційний розвиток призупинено не лише в нас, просто пострадянський простір зазнав цього гальмування й супутньої деінтелектуалізації раптово. Захід вийшов на цей шлях досить давно. Євгеній Пожидаєв підкреслює, наприклад, що постіндустральна економіка демонструє відсутність технологічних проривів, саме тому настало царство маркетингу. Оскільки ви не маєте технічних переваг, ви продаєте мрії. Тобто віртуальна складність переважає складність фізичну.

Уже не йдеться про більш глобальні цілі. Але без них важко, без цілей завтрашнього дня неможливо зрозуміти цілі сьогоднішньої доби. Треба шукати нові типи глобальних цілей. Наприклад, Григорій Померанц підкреслював, що нові цивілізації можуть виникати на стику двох інших цивілізацій, наводячи як приклад Тибет. Тобто ми можемо претендувати не лише на нову цивілізацію в минулому, а й у майбутньому.

Суспільства іншої фази розвитку (як-от Великобританія, Франція, Японія) при скороченні витрат шукають шляхи утримання потрібних параметрів за допомогою нового інструментарію. Це введення щастя як державної цілі, це використання біхейвіористського інструментарію, що здобув назву «підштовхування», для просування здорового способу життя, це програми, які намагаються підтримати увагу до читання, оскільки нове покоління поступово втрачає здатність читати і розуміти складні тексти. Кожна з названих трьох сфер має розгалужені державні програми підтримки.

Радянський Союз у час свого розпаду освоїв управління матеріальним для створення нематеріальних ефектів. Всі оксамитові, а потім кольорові революції базувалися на матеріальних фактах, а частіше квазі-фактах, які потім виявлялися неправдивими. Всюди стріляють чи вбивають, щоб потім змінити владу, але після цього не можуть знайти, хто саме це зробив.

Ту саму ситуацію характеризує жовтень 1993 р. в Москві, коли застосування сили з боку влади спеціально провокувалося. Це було і намагання протестувальників захопити телецентр після того, як вони почули спеціально створені для них квазі-переговори між військовиками. Це був і вибух у телецентрі, здійснений усередині, але приписаний протестувальникам (див. тут і тут). Це були і снайпери з особливими снайперськими гвинтівками, що стріляли в натовп, щоб його розлютити. Михаїл Гефтер згадує, що такі гвинтівки спочатку потрапили в руки Олександра Коржакова. Є також цілий сайт спогадів про ті події.

У Гефтера є цікава фраза, яку можна застосувати і до оксамитових і кольорових революцій, – що революція не приймає просто лояльності, вона вимагає обов’язкової участі. Мабуть, саме тому ці різкі зміни трансформують усе суспільство.

Україна поки не виходить на розуміння ролі нематеріальних компонентів соціального розвитку. Тому позиція суспільства має бути активнішою, слід творити паралельні власні процеси, в першу чергу в галузі освіти й науки. Породження власного інформаційного і віртуального продукту повинно стати в центрі інтересів приватного бізнесу й освіти. Якщо цього не станеться, ми поступово увійдемо в список країн третього світу.

Основною війною майбутнього стане смислова війна. Інформаційна війна — це війна фактів, смислова — війна інтерпретацій. Уже сьогодні ми бачимо, як перемагає той, хто починає інтерпретувати факти у найбільш відповідний вимогам його власної моделі світу спосіб.

Треба вивчати алгоритми захисту від таких інформаційних і віртуальних інтервенцій. Досвід розвалу СРСР стане тут у нагоді. Ми бачимо, наприклад, як сталінський час став своєрідним «диким Заходом» для сучасних телесеріалів. Американське кіно створювало на його базі вестерни, пострадянське кіно на базі своєї кіномоделі сталінського часу — знайому і комфортну історію, яка подається у пригодницькому форматі.

Сьогодні створюється тиск на масову й індивідуальну свідомість на всіх трьох просторах (фізичному, інформаційному, віртуальному). Цей тиск змушує свідомість рухатися в заданому напрямку. Спротив любителя проти професіонала не приносить успіху.

Загалом, підсумовуючи, можна підкреслити декілька негативних шляхів, якими руйнується український інформаційний простір, що не може піднятися до потрібного рівня:

- недорозвиненість, що полягає у відсутності переходу від політичної заангажованості чи економічної залежності до більш нейтрального функціонування,

- незакритість білих плям у вигляді відсутності науково-популярного, дитячого, пізнавального телебачення,

- налаштованість на чужі інтереси й цілі,

- незахищеність, у результаті чого його може бути використано у контрпрограмах відносно власної країни,

- взаємодія і підпорядкування чужим моделям розвитку, чужим генераторам контенту.