Зусилля нинішнього російського режиму з відживлення сталінізму, принаймні в його «м’якому» варіанті, увінчалися успіхом, хоча й не повним і, найшвидше, не остаточним. Щонайменше половина населення цієї країни тяжко хвора на синдроми тоталітаризму, авторитаризму й великодержавного шовінізму. А тиск на свідомість та підсвідомість росіян за допомогою підконтрольних владі (часом формально, здебільшого – неформально) потужних мас-медіа, і передусім телебачення, триває. При цьому нерідко навіть відверто опозиційні інтелектуали не помічають цього тиску, цих краплин, із яких складається ріка.

А оскільки Україна (певною мірою навіть Західна) з кожним роком усе більше перебуває в «інформаційному затінку» путінської Росії, то всі ті речі, які відбуваються у воістину «близькому зарубіжжі», стосуються й нас.

Ось які результати отримали соціологи «Левада-центру», провівши в лютому цього року репрезентативне всеросійське опитування щодо оцінки Сталіна та його ролі в історії. Вважає, що Сталін зіграв позитивну роль в історії країни, 49% опитаних росіян (9% – безумовно позитивну, 40% – радше позитивну). Що Сталін зіграв негативну роль, вважає 32% респондентів (10% – безумовно негативну, 22% – радше негативну). При цьому для 55% опитаних смерть Сталіна пов’язується з припиненням терору й масових репресій, звільненням із тюрем мільйонів невинних людей, а для 18% – з утратою великого вождя та вчителя. Виходить, частина тих, хто оцінює Сталіна позитивно, водночас вважає його організатором терору та масових репресій, від яких страждали мільйони невинних людей… Що ж, ліс рубають – тріски летять, чи не так?

Один із найновіших прикладів телепропаганди виправданості стратегії «трісок» в історичній перспективі – фільм Володимира Чернишова «Сталін з нами», показаний колись прогресивним каналом НТВ. Ця стрічка являє собою приклад напрочуд безцеремонної і, сказати б, хамської пропаганди величі сталінської епохи, побудованої на відвертій фальсифікації фактів та їхньому пересмикуванні. Лейтмотив стрічки – Сталін, щирий російський патріот, хотів зробити все якнайкраще, але йому постійно заважав клятий партапарат. Апофеоз цієї теми – твердження, що 1937 року генсек хотів провести загальні вибори, коли б на одне депутатське місце претендували кілька кандидатів, але номенклатура йому цього не дала зробити… От тільки автор стрічки забув чомусь розповісти, що на той час практично весь цей апарат було сформовано особисто Сталіним (який 1922 року став керувати одночасно і секретаріатом, і оргбюро ЦК, і робітничо-селянською інспекцією, тобто зібрав у своїх руках усю кадрову політику) та його вірними пахолками – Кагановичем, Малєнковим, Мехлісом, Молотовим. Ну, а про такі «дрібниці», як фальсифікація числа жертв голоду 1932–33 років і відсутність згадки про голод 1946–47 років, і говорити не доводиться…

Власне, до фундаментальної статті московського історика Бориса Соколова «НТВ іде коротким курсом», присвяченої цьому фільмові, додати можна небагато. Хіба те, що стрічка Чернишова, крім іншого, є мало прихованою апологетикою сталінської національної політики, а на додачу, очевидно, зовсім не випадково за своєю стилістикою імітує фільми Олексія Пивоварова, у яких хоча й не говориться вся відома на сьогодні правда про трагічні сторінки радянської історії, але, принаймні, відсутня брехня (а це на нинішньому НТВ майже подвиг).

Цей фільм є типовим для сучасного російського телебачення, яке дивиться значна (якщо не переважна частина українських глядачів). Натомість таку стрічку, як серіал Ігоря Кобрина «1941. Заборонена правда», що його демонструє «Україна», в сучасній Росії не може бути показано на одному з провідних телеканалів. Ба, навряд чи комусь вдалося зібрати кошти на створення такого фільму. І тут не можна не погодитися з Андрієм Кокотюхою: це той випадок, коли негативна реакція цільової аудиторії (себто тих, хто досі вірить у «грізного, але справедливого царя Сталіна» та «визвольну місію Червоної армії»), свідчить про успіх проекту краще за рейтингові показники (з якими, втім, ситуація також непогана).

Та все ж такі телесеріали, як створений Ігорем Кобриним, виходять в Україні нечасто, ба більше – їх можна порахувати на пальцях якщо не однієї, то двох рук. І прямі ефіри, в яких справді кваліфіковані експерти, а не завсідники-балакуни обговорюють успадковані від довготривалого минулого («жорсткого» тоталітаризму Сталіна та «пом’якшеного» Хрущова – Брежнєва), на нашому телебаченні практично немає. Більше того: неосталінізм живе на наших екранах часом у химерно-покручених формах, коли аудиторія навіть не знає про те, що в неї впихають часом ложку, а часом і діжку сталінських міфологем. Скажімо, з’явився на вітчизняному телеекрані (та в інтернеті) 22-серійний художній серіал «Пристрасті по Чапаєву». Але ж насправді ніякого Чапаєва не існувало; так звався герой однойменного роману Фурманова і відповідного фільму братів Васильєвих. Насправді ж існував червоний командир Василь Чепаєв; він, до речі, саме так підписувався, що вимушені визнати навіть автори статті про нього у «Вікіпедії». І збірка спогадів тих, хто воював разом із ним, вийшла на початку 1930-х – «Чепаєв і чепаєвці». Але після блискучого як на тодішню радянську кінематографію пропагандистського фільму «Чапаєв» було наказано забути про справжнє прізвище начдива, вилучити збірку спогадів із бібліотек і видати дітям Василя Івановича документи на прізвище «Чапаєв».

А нам у 2013 році показують багатосерійний телефільм про «маловідомі деталі біографії легендарного комдива Василя Чапаєва»…

Отож немає нічого дивного в результатах опитування стосовно ставлення до Сталіна, яке «Левада-центр» проводила як у Росії, так і в Україні й трьох кавказьких державах, хоча вони й жахають авторку «Дзеркала тижня»: «Приголомшливо, але факт: усього 37% українців негативно ставляться до Сталіна, 22% налаштовані до нього позитивно, а 15% (це вже відповідь на інше запитання) хотіли б жити при такому керівнику. 34% наших співвітчизників вважають, що він був мудрим керівником, який привів СРСР до процвітання, 13% (кожен восьмий!) переконані, що "батько народів" не був жорстоким тираном, а 27% увірували в те, що наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника типу Сталіна, який прийде й наведе порядок…» (Ірина Кириченко, «Привид Сталіна бродить СНД»).

Як ви, мабуть, помітили, результати опитування в Україні (здійснені «Левада-центром» разом із такою авторитетною соціологічною структурою, як КМІС) дещо відрізняються від результатів опитування у Росії. Україна у плані ставлення до особи Сталіна та до більшовицького тоталітаризму є дещо більш європейською і більш демократично налаштованою. Але лише дещо…

Отож маємо те, що маємо. Справді ґрунтовні й цікаві аудиторії фільми, статті та книги про добу сталінізму й персону «вождя народів» в Україні або не мають в силу тих чи тих об’єктивних причин достатньо широкої аудиторії, або з’являються нечасто (перегляньте газети за 5 березня 2013 року – і ви в цьому переконаєтесь; один із небагатьох винятків – «Завод імені Сталіна» у газеті «День»). А без активних та конструктивних дій з боку мас-медіа привиди сталінізму ще довго блукатимуть нашими теренами, втілюючись у фантасмагоричних та трагікомічних формах. А поки вони є, поки понад чверть опитаних українців прагне мати керівника сталінського типу, завжди залишатиметься небезпека реінкарнації тиранії з відверто трагічними наслідками для суспільства. І, між іншим, для мас-медіа як його складової також. Відтак журналістами та власникам ЗМІ у справі десталінізації України мали б рухати не тільки прагнення правди та свободи, а й більш заземлено-прагматичні почуття…