Нещодавно кілька львівських медіа, зокрема газети «Високий Замок», «Львівська газета» та «Ратуша», розмістили однакову публікацію «Помста за опозиційність» на користь Ярослава Дубневича – відомого на Галичині олігарха, який нині є народним депутатом у фракції УДАР. У матеріалі йдеться про нібито тиск влади на підприємства, що раніше належали Дубневичу, а саме проблеми АПП «Львівське» з Податковою, які нібито виникли через опозиційність депутата.

Газета «Ратуша»                                                                          Газета «Високий Замок»

Класичний приклад класичної джинси. Тільки от виконаний не дуже грамотно. Іноді трапляється бачити майже однакові матеріали в газетах «Сегодня», «Факты» та «Комсомольская правда в Украине», то там прес-служби хоча би додумувалися міняти заголовки, авторів та переставляти місцями деякі абзаци. Помічники Дубневича й цього не зробили.

Але джинса джинсою, це явище давно вже стало дуже звичним в наших ЗМІ й нікого не дивує. Натомість вражає реакція журналістів на публічний осуд таких нелегальних підробітків.

В одній із закритих груп львівських журналістів у Facebook відбулася дискусія, більшість учасників якої виправдовували цю джинсу, зокрема найбільше – головний редактор газети «Ратуша», відомий у Львові журналіст Микола Савельєв. У цій газеті матеріал було розміщено без жодного належного маркування у рубриці «Позиція».

Головний редактор «Ратуші» спершу написав, що під рубрикою «Позиція» газета маркує матеріали на правах реклами. Натомість Закон України «Про рекламу» дуже чітко визначає, що рекламні матеріали має бути марковано лише рубриками «Реклама» або «На правах реклами» (п. 3, ст. 9 ЗУ «Про рекламу»).

Жодні інші позначки, які часто застосовують у пресі, як-от «Р», «РR» чи, тим більше, «Позиція», «Погляд», «Точка зору» і т. п., не можуть бути застосовані для позначення рекламних матеріалів і є порушенням закону «Про рекламу».

До того ж, такий обман читачів може призвести до поступового зникнення довіри до видання. Адже якщо сьогодні тут публікують рекламу в рубриці «Позиція», не попереджаючи про це читачів, то як перевірити, реклама чи журналістські матеріали виходять у «Ратуші», наприклад, у рубриках «Думка громади» чи «Вибір»?

Деякі видання вигадливо шукають способів обійти цей закон. Адже нечіткі позначення реклами є обманом читача, який сприймає такий матеріал як звичайний журналістський текст і довіряє йому. Тому джинса значно дорожча за звичайну рекламу з відповідним до закону маркуванням.

Наприклад, у «Сегодня» маркують рекламу рубриками «Официально», «Анонс», «Открытое письмо», «Новости регионов» і т.д., а у вихідних даних малесеньким шрифтом 5 (!!!) кегля вказують, що матеріали в цих рубриках публікують на правах реклами.

Остання сторінка газети «Сегодня»

Однак таке маркування також є порушенням закону про рекламу, де є чіткий вичерпний перелік назв рубрик для маркування. Інститут масової інформації звертався щодо цього порушення до Інспекції з питань захисту прав споживачів у Києві, проте там не побачили підстав штрафувати «Сегодня» за таке порушення закону.

Медіаюрист Роман Головенко неодноразово звертав увагу на некоректне трактування ч. 3 ст. 9 Закону «Про рекламу» органами захисту прав споживачів, оскільки, виходячи з цієї норми, саме назва рубрики над конкретним матеріалом (!!!), а не в іншому місці, має звучати як «реклама» чи «на правах реклами».

Хоча в «Ратуші» не було й цього. У вихідних даних цього випуску газети зазначено, що на комерційній основі публікуються лише матеріали «реклама», «на правах реклами» та з позначкою «К».

Фактично підтвердивши в першому аргументі те, що матеріал «Помста за опозиційність» під рубрикою «Позиція» друкувався на правах реклами, в наступному коментарі головний редактор «Ратуші» заперечив це, зазначивши, що інформація взагалі не підпадає під дію закону про рекламу.

Однак у матеріалі «Помста за опозиційність» чітко видно ознаки реклами, перелічені в законі (п. 3, ст. 9): по-перше, в ньому привертається увага до конкретної особи чи товару (до Ярослава Дубневича та підприємства «Львівське»), а по-друге – матеріал формує або підтримує обізнаність та інтерес читачів щодо цих особи (Ярослава Дубневича, який не підкорився владі, а вступив до фракції опозиційного УДАРу, виконавши обіцянки перед своїми виборцями) й товару (АПП «Львівське», на яке тисне злочинна влада тільки через те, що його власником перед тим був Ярослав Дубневич, який «не підкорився владі...»).

Складну ситуацію, в якій опинилися українські ЗМІ, можна зрозуміти. Виданню без джинси зараз майже неможливо вижити, і не важливо, видається ця джинса за гроші, певні преференції для видання чи просто з подачі власника ЗМІ.

Проте дивує позиція журналістів, готових вигадувати безліч виправдань для джинси, що насправді виглядає як звичайний самообман. Журналіст «Української правди» Сергій Лещенко писав, що джинса – це другий, після цензури, інструмент знищення демократії в Україні. «Причому, на відміну від цензури, у випадку з джинсою самі журналісти погоджуються бути рабами».

Здавалось би, медіаспільнота має боротися за чесну, відкриту журналістику, в якій ніхто не диктуватиме, на які теми писати, а які замовчувати, які події відвідувати, а які пропускати, які прізвища у статтях згадувати, а про які забути, й намагатися не обманювати своїх читачів, підсовуючи їм матеріали прес-служб політиків замість журналістських матеріалів. Натомість спостерігаємо засилля джинси, редакційну політику, підлаштовану під власників медіа, та небажання багатьох журналістів із цим боротися.