Складність завдань, що нині постають перед військовими, а також паралельний розвиток у соціальних і гуманітарних науках нових методів, що призвели до принципових проривів у вивченні комунікації та мислення, зумовили використання нових підходів у суто прикладних військових завданнях. Це сфера інформаційних війн, про яку ми багато писали. Але це й сфери прийняття рішень і факторів, які на це впливають. Оскільки ми маємо справу з більш розвинутою, ніж у нас, наукою, йдеться про вивчення не просто прийняття рішень, а, приміром, про прийняття рішень в умовах невизначеності (див. роботу Пола Девіса стосовно планування в умовах невизначеності – Davis P.K. Lessons from RAND's work on planning under uncertainty for national security. – Santa Monica, 2012; власне, Пол Девіс іще в 90-х роках разом із Джоном Аркіллою досліджував моделювання поведінки лідерів супротивника). До речі, за роботи в цій сфері було присуджено Нобелівську премію – її здобув Деніел Канеман (Канеман Д. и др. Принятие решений в неопределенности. Правила и предубеждения. – Харьков, 2005; Kahneman D. Thinking, fast and slow. – New York, 2011).

У цьому руслі слід згадати також Ґері Клейна (Klein G. The power of intuition. – New York etc., 2003; Klein G. Streetlights and shadows. Searching for the keys to adaptive decision making. – Cambridge — London, 2009). Він цікавий своїм прикладним мисленням. Водночас застосування його підходу демонструє принципово інноваційне мислення самих військових. Річ у тім, що Клейн на базі опитування людей, які приймають рішення у справді надзвичайних умовах (військові, поліцейські, пожежники), дізнався: на практиці ніхто не користується методом, який викладають в університетах. Ідеться про порівняння й оцінку різних варіантів. Ніхто не шукає варіантів, людина просто згадує найбільш близьку до даної ситуацію з власного життя, щоби повторити той самий алгоритм дій.

У результаті до Клейна звернулися американські морські піхотинці, які повідомили: вони приймають рішення не так, як їх навчають, а так, як пише Клейн. І попросили навчати їх по-новому. Спочатку Клейн відповів: суть його теорії в тому, що навчити цього неможливо і що навчання не працює. Його теорія базується не на раціональному прийнятті рішень, а на інтуїтивному. Але в результаті він став займатися з ними активацією саме інтуїтивних можливостей людини.

Ми можемо виділити такі сфери військової науки, де активно працює гуманітарний/ соціальний інструментарій. Таких сфер сім:

• інформаційні/психологічні операції,
• прийняття рішень,
• наративи,
• метафори,
• аналіз великих масивів інформації,
• антропологічні дослідження,
• дослідження соціальних медіа.

У контексті спільного розвитку ці сфери можна назвати військово-гуманітарними чи військово-соціальними. Наприклад, соціальні медіа цікавлять військових у контексті того, як скласти уявлення про думки населення в місцевості, де розташовано військо. Це також дає можливість прогнозувати нестабільністьізаворушення в країні.

Нині військові активно вивчають такий формат людського спілкування, як розповіді, наративи. Це пов’язано з тим, що перемога на полі бою не є достатньою, потрібна перемога в головах. І тут «Аль-Каїда» й Пентагон змагаються в тому, чия розповідь виглядатиме достовірнішою й привабливішою.

Окремо тепер вивчають причини переходів у наративах від однієї ситуації до іншої. Взагалі, як підкреслює співробітник Інституту креативних технологій Університету Південної Каліфорнії Ендрю Гордон, розповідати – це універсальна людська властивість (див. його біографію зі списком публікацій). Розповіді дозволяють передавати важливу інформацію як окремому індивіду, так і цілій групі.

На гроші Пентагону Інститут креативних технологій розробляє тему «Нейробіологія наративного фреймінгу». До речі, в цьому проекті співпрацює й один із відомих засновників нейронауки професор Антоніо Дамасіо, який є директором Інституту мозку й креативності цього університету (див. його біографію).

Зрозуміло, інтерес військових зумовлений тим, що реакція людей залежить від того, як подано ті чи інші події. Є кілька гіпотез, із якими працюють військові:

• потужний вплив сакрального фреймінгу пов’язаний із активацією зон мозку, які мають стосунок до ідентичності, емоцій, морального вибору та соціального пізнання,
• відмінності у впливі конкретних фреймів залежать від культури,
• особисті розповіді, що чинять вплив на сакральному рівні, може бути змодельовано в мільйонах інтернетних історій,
• культурно залежні фрейми може бути змодельовано на тому ж матеріалі,
• можна прогнозувати, який тип сакрального фреймінгу буде більш ефективним.

Експерименти дослідників полягали, зокрема, в тому, що вони зібрали 300 описів відеозаписів двох подій, щоб відокремити об’єктивні й суб’єктивні характеристики, представлені в описах. Тож ідеться про цілком конкретну й копітку робота. Рятує дослідників те, що робота виконується методами комп’ютерної лінгвістики. Окремо вивчаються вираження каузацій в різних жанрах і в різних професійних ділянках.

Багато в чому нейронаука почалася з вивчення метафоричної комунікації (саме вивчення метафор послугувало, наприклад, для Джорджа Лакоффа містком до нейронауки (Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Теория метафоры. – М., 1990; Lakoff G. The political mind. A cognitive scientist's guide to your brain and its politics. – New York etc., 2009). Це пов’язано з тим, що метафори розглядаються як спосіб мислення (вживають термін «концептуальні метафори»), для них мова є вторинною.

Сьогодні історії й розповіді стали предметом вивчення і в маркетологів (див. тут і тут). Як і військові, маркетологи відкривають для себе багато чого з уже давно відкритого літературознавством. До того ж, це формат не просто розповіді-наративу, а й нашого мислення. Тут об’єдналися формати й комунікації, й мислення.

Військові у вивченні сторітелінгу ставлять собі такі цілі: «Краще розуміння думок і почуттів інших». Тому виникає потреба вивчити, як саме наративи впливають на «моральну нейробіологію». Тут їх цікавить, як ті чи інші розповіді можуть викликати почуття провини чи невинності. Тобто наратив стає інструментарієм для управління думками.

Проект Центру стратегічних комунікацій Університету штату Арізона, який отримав від військових 6,1 мільйона доларів, намагається перейти від інтерпретації до емпіричних досліджень у галузі наративу й того, яким чином він упливає на мислення. Військових цікавить те, які структурні компоненти наративу можуть сприяти чи перешкоджати розумінню.

При цьому дослідники звернули увагу на цікаву відмінність між розповіддю й наративом (див. тут і тут). У першому випадку ми маємо сталу структуру (початок, середина, кінець). Цю розповідь більше неможливо використати, бо сюжет є завершеним. Інша ситуація з наративом. З одного боку, в ньому ще немає закінчення, з іншого – він запрошує інших учасників до участі.

Підкреслюють ще й інші характеристики наративу, спираючись на доповідь Джона Хейгла (його сайт – www.johnhagel.com/index.shtml). Розповіді мають завершений характер, вони не стосуються вас, адже можна слухати їх, але не діяти. Джон Хейгл як бізнес-консультант вважає, що наративи неможливо віддавати для розробки в піар-компанії. Він також красиво сказав, що світ не слід розглядати як сім мільярдів ротів, які треба нагодувати, а як сім мільярдів мозків, які треба розкрити. Інші виклади цього виступу можна прочитати тут, тут і тут.

Стівен Корман критикує теорію Хейгла в тому контексті, що наратив є не просто нерозв’язаною історією, а системою історій (розповідей), частина яких розв’язана, а частина – ні. Таку історію намагаються визначити як «подієву одиницю», яка відповідає на питання «хто, де, коли і як». А наратив тоді будується з декількох взаємопов’язаних «подієвих одиниць». Їх має бути не менше двох. І до них може бути додано нові.

Відповідно, з’являються розробки, де творяться не лише наративи, а й анти-наративи, наприклад, анти-іранський. Під кутом зору відсутності конкурентного наративу критикується навіть виступ президента Обами у Вест-Пойнті. Йому закидають, що в цій промові стосовно присутності Америки в Афганістані президенту не вдалося побудувати об’єднавчого наративу, який показує, «хто ми як народ, чого саме ми намагаємося досягти там».

Сучасні томографічні дослідження мозку демонструють, що слова активують не лише зони мозку, відповідальні за мову, наприклад, слова «лаванда» чи «мило» активують також зони, відповідальні за запахи. Коли ми кажемо метафорично, що в неї оксамитовий голос, активується почуттєва зона.

Американська розвідка вкладає мільйони доларів у програму з вивчення метафор, бо ті відбивають особливості моделі світу, способи мислення людей різних культур. Там 36 сторінок самих лише пропозицій, спрямованих на розробку автоматичного аналізу метафоричної мови (див. тут і тут). Заголовки газет кричать, що США розробляють програмне забезпечення для аналізу метафор.

У пропозиціях розвідки наводиться приклад впливу метафори. Злочинність описується або як ДИКИЙ ЗВІР, або як ВІРУС. Залежно від вибору метафори учасники експерименту в першому випадку вимагали більше участі поліції й ув’язнення, в другому – пошуку причин і запровадження програм, які б допомагали людям уникнути такого типу поведінки.

Сама структура, що пропонує вченим гранти на дослідження в цій царині, зветься IAPRA – Intelligence Advanced Research Projects Activity. Вона займається перспективними дослідженнями в галузі розвідувальної діяльності.

Як приклади для вивчення, в яких можуть бути власні метафори, пропонуються дві сфери:

• протилежні погляди на світові події (наприклад, «конфліктні вузли» Китай – Тайвань чи Ізраїль – Палестина),
• визнання чи відкидання задекларованих уявлень (наприклад, Уго Чавес).

Пропонується аналізувати, як ізраїльтяни й палестинці описують один одного чи індуси й пакистанці описують Британію. Чи інший приклад – фраза: «Ви повинні знайти свій власний шлях» нейтральна, бо асоціюється з подорожжю, а фраза: «Ви повинні боротися за те, чого бажаєте» – негативна, бо асоціюється з боротьбою.

Військові також констатують, що культурні норми є реально прихованими, навіть від носіїв цієї культури. Тому й потрібна система, яка шукатиме і збиратиме саме ці культурні особливості. І хоча про це не пишеться, можна висунути таку гіпотезу, що носій однієї культури, коли говорить іншою мовою, все одно час від часу застосовуватиме свою метафорику, що дозволить його вирахувати.

Типовим об’єктом теорії розвідки є намагання уникати психологічних шаблонів, які заважають побачити проблеми свіжими очима. На це налаштований проект Сіріус (див. тут, тут і тут). Там виділено шість психологічних упереджень, причому підкреслюється, що традиційними методами не вдається натренувати людей, як їх позбутися. Наприклад, однією з таких помилок є намагання надати діям об’єкта внутрішнє пояснення, забуваючи про вплив зовнішньої ситуації на нього. Тому пропонується створення відеоігр, які б навчали людей позбавлятися цих психологічних вад мислення (див. тут, тут і тут).

Загалом, нинішня увага до наративу має під собою ще одне підґрунтя Оскільки наратив реально працює з емоціями, то це емоційний інструментарій, статус якого ми недооцінюємо, бо, як виявилося, емоції проявляються й позасвідомо. Про це пише Дрю Вестен (Westen D. The political brain. – New York, 2007) і, спираючись на нього, Джордж Лакофф (Lakoff G. The political mind. – New York etc., 2009). До того ж, майже 98% нашого мислення відбувається поза нашою свідомістю.

Активно продовжується аналіз великих масивів інформації, куди вже було вкладено мільйони доларів. А тепер у цій сфері ще й виникла ініціатива Білого дому ціною 200 мільйонів доларів. До цього на ті ж цілі Пентагон виділив 100 мільйонів, які пішли центральним університетам на кшталт Стенфорда і комп’ютерним фірмам (див. тут, тут і тут).

Цікаво, що виділення коштів не викликало протестної бурі, як після проекту «Мінерва», де під дах військового відомства було залучено антропологів (див. тут і тут). Тоді міністр оборони Гейтс казав не лише про конкретні країни, що їх цікавлять, а й про те, що вони готові фінансувати нові науки, які можуть виникнути, як це було з кремлелогією чи теорію ігор. Як пише Джон Маркофф у New York Times: «Найбільш оптимістичні дослідники вважають, що склади великих масивів інформації вперше нададуть можливість відкрити соціологічні закони людської поведінки, дозволяючи прогнозувати політичні кризи, революції та інші форми соціальної та економічної нестабільності, подібно до того, як фізики чи хіміки можуть прогнозувати природні феномени».

Ми вже писали про велику кількість дослідницьких програм, фінансованих людьми в погонах і націлених не лише на аналіз громадської думки, а й на прогнозування поведінки, в тому числі й лідерів країн (Почепцов Г. Від Facebook'у і гламуру до WikiLeaks: медіакомунікації. – Київ, 2012).

Нині військові при проведенні своїх операцій відчули значно більшу залежність від цивільного населення, тож їм слід впливати як на власне населення, так і на населення супротивника чи нейтральних країн. Усе це викликає потребу в серйознішому вивченні не лише динаміки громадської думки, а й моделі світу цього населення. Тільки так зросте ефективність комунікацій із ним.

Тому аналізуються базові параметри, на яких ґрунтується модель світу людини. Часто ми цього не знаємо навіть стосовно себе самих. Цікаве дослідження Міхала Косінські дозволяє побачити великі можливості, приховані, наприклад, у соціальних медіа (див. тут і тут). Науковець здобув вищу освіту у Варшаві, магістерське дослідження присвятив поведінці покупців на інтернет-аукціонах, а зараз працює у психометричному центрі Кембриджського університету (див. тут і тут).

Вивчення особистісних характеристик користувачів на основі їхніх уподобань в інтернеті присутнє і в інших роботах Міхала Косінські. Цікаво: жінок у дослідженні було 61%, але через те, що вони роздають більше «лайків», у цьому вони переважають – 71%. Усе це можна використати для того, щоб завдяки персональному профілю аудиторії оптимізувати вебсайти.

В обговорюваному дослідженні йдеться про визначення особистісних характеристик на основі тих «лайків», які користувачі роздають (див. тут, тут і тут). Наприклад, із точністю 95% вдалося встановити, чи це біла людина, чи афроамериканець. З точністю 88% – чи він гей. Із точністю 85% – чи він демократ, чи республіканець. Чи п’є алкоголь – із точністю 70%, чи вживає наркотики – 65%.

Висновок із цієї статті такий: комерційні й урядові організації можуть легко встановлювати політичні, сексуальні чи інші вподобання людини, ґрунтуючись на її «лайках» у Facebook. Газета Daily Mail додає: банки можуть таким чином встановлювати, кому можна позичати гроші. В інший роботі йдеться про таку характеристику, як відкритість людини. Така людина більш креативна, любить мистецтво, пригоди, нові ідеї. Ці характеристики теж допомагають при відборі на роботу.

Загалом, цей напрямок змушує шукати нових шляхів ефективного спілкування. Газета Los Angeles Times акцентує увагу на тому, що реклама страхових кампаній у розмові з нестабільними (невротичними) споживачами повинна акцентувати безпеку, а в розмові з емоційно стабільними – потенціальні ризики. А в Daily Mail є ще один висновок: «Усе це дає урядам чудову нагоду спостерігати, що читають люди і які їхні політичні вподобання. Це агресивніший інструментарій, ніж зовнішнє спостереження за допомогою відеокамер».

Розвиток соціальних і гуманітарних наук вийшов сьогодні на принципово новий рівень. Вони все менше страждають на суб’єктивізм. Набута завдяки новим методам об’єктивність дозволяє вирішувати такі прикладні завдання, про які раніше неможливо було навіть думати. І цей новий інструментарій іде в усі прикладні царини, включаючи військову сферу. Інші професійні сфери, які теж користуються цими здобутками, – бізнес, політтехнології та державне управління.