Але це не свідчить про можливість позитивних змін, оскільки маємо різновекторність інтересів. Якщо в проекті є різні політичні гравці, вони будуватимуть різні проекти, й результат буде щоразу нульовим, адже левова частка енергії починає витрачатися на боротьбу, а не на проект.

Наприклад, велика кількість телекомпаній, що живуть на українському рекламному ринку, свідчить, що українське телебачення є не економічним, а політико-економічним. Нестачу економічних грошей компенсують гроші політичні. А вони функціонують за іншими законами, що знову веде до зіткнення інтересів, у цьому випаду — економічних і політичних.

Саме тому планування і просування змін буде досить проблематичним, оскільки щоразу немає єдиної точки відліку. Прикладом цього є багаторічна епопея зі створення суспільного телебачення. При цьому ми прекрасно розуміємо, що юридично його може бути створено, але воно ніколи не буде політично нейтральним. Правда, BBC теж не є політично нейтральним. Але і в рамках нейтральності є свої полюси: один дратує споживача, інший —  ні.

Система споживання створила відповідну споживацьку літературу й інформацію. Якщо раніше література чи інформація поєднували розважальність із чимось високим, то сьогодні розважальність превалює, а високе стало факультативним елементом. Воно може бути, але частіше його немає. Заборона ідеології призвела до зникнення взагалі всього, що не пов'язано з комерційним успіхом. У той же час Америка продовжує випускати не лише високо комерційне, а й високо патріотичне кіно, щоправда, все одно намагаючись їх поєднати.

Україна, як і Росія, серйозно зайнята вирішенням проблем минулого, а не теперішнього. При голові, повернутій у минуле, не вистачає енергії на сьогодення. Для Росії цією точкою розподілу є Сталін, для України ОУН-УПА чи постаті Бандери, Петлюри, Шухевича. В результаті виникають внутрішні інформаційні чи смислові війни, як можуть при потребі розпалюватися штучно.

Дивним чином усі суттєві трансформації соціосистем історії ХХ сторіччя для радянського й пострадянського просторів пов'язані з уведенням нових матриць минулого. У 1917 році переглянули те, що було до цього. Потім Сталін робив історію сталінською, забороняючи появу й історії колишніх соратників типу Троцького чи Бухаріна. Хрущов змінив історію на антисталінську. Перебудова — на антисталінську й антиленінську. Україна заперечила взагалі весь радянський період. Тобто історія стала найменш стабільним фундаментом, на якому важко будувати щось стале.

Ці зміни історії стають можливим лише за інтенсивної допомоги інформаційного й віртуального просторів. ЗМІ, освіта, наука породжують докази єдино правильної нової матриці знань. Але оскільки вони роблять це щонайменше вп'яте за один історичний період, щоразу змінюючи не лише систему героїв, а й ворогів, то це веде до відповідної травми масової свідомості.

Після перебудови взагалі мав постати посттравматичний синдром, що лікується смислами, сконструйованими саме для цього випадку. Замість цього відбувається повний перехід на нову матрицю з новими героями. Дисидентство чи самвидав замість маргінальної позиції стають центральними для опису життя радянської системи. Це стосується як інформаційних, так і віртуальних потоків, до останніх належить кіно й література.

Це смислові внутрішні війни, які не зупиняються ні на мить. Ба більше, квазі-історичний погляд на епоху, наприклад, сталінську, закріплюється завдяки тому, що вона стає фоном для породження масової культури. Нашими знаннями стає тепер те, що ми побачили в кіно. Особливо це стосується прийняття рішень, оскільки саме кіно фіксує емоційне ставлення до того чи іншого явища.

Усе це призводить до того, що сьогодні можна говорити не про завтрашній можливий стан, бо перспективи змін у цьому часовому просторі не проглядаються, а про стан через десять років, яким він повинен бути і що для цього можна і треба зробити. Таке віддалене планування свідчить про необхідність дивитися одночасно на паралельні процеси, оскільки вони однаково віддзеркалюють це функціонування. І найближчим варіантом до циркуляції інформації стає циркуляція знань.

У цих процесах є однакові механізми генерації інформації і знань, їх циркуляції й утримання єдиної моделі світу. Все це є досить схожим, оскільки сучасна освіта ще й слугує пропагандою, яка будує й утримує модель світу. Тобто пропагандистські функції ЗМІ було перерозподілено. Сьогодні більш вдало стратегічно пропаганду вибудовує освіта, а тактичні акценти залишилися за ЗМІ.

Можна назвати й нові функції ЗМІ, які, до речі, пояснюють феномен трансформації новин, який ми бачимо на наших екранах, коли основними новинами (які реально стоять першими) маємо аварії, пожежі чи завалені дахи й будинки. Негативні події стали новинами номер один.

Смерть і різні страхіття на екранах можна пояснити двома підходами. Один — це американська теорія менеджменту терором. Люди, отримуючи інформацію про смерть, змінюють свої реакції на простіші й примітивніші. Наприклад, вони люблять свого лідера, гуртуються навколо нього. Приміром, саме початком війни в Іраку американські психологи пояснюють обрання Буша президентом. Інший наслідок — це посилення забобонів проти чужої етнічності. Щоправда, на Заході (Париж чи Лондон) бунтують саме іммігранти, створюючи відчуття наближення кінця християнської цивілізації.

Тому тут може допомогти інший підхід — це теорія торгівлі страхом Гліба Павловського. Оскільки держава поступово втратила свої патерналістські функції забезпечення нормального розвитку освіти, медицини чи науки та й узагалі всі інші свої соціальні функції типу пенсійного забезпечення, то вона починає насичувати наше життя страхами, щоб довести свою потрібність. Саме держава здатна захистити нас від цих страхів, які вона віртуально породжує. У нас таким політичним прикладом стає підтримка державою (пряма чи опосередкована) партії «Свобода».

Пострадянський простір характеризується не тим, що в ньому відбулася демократична революція, а тим, що в ньому відбулася споживча революція (див. тут і тут). Саме вона більше трансформувала мозок і поведінку людини, особливо молодої. Це різні цілі й різні інтереси. Недостатність демократії компенсується достатністю споживання.

Споживацьке суспільство є комфортним через його високий рівень передбачуваності. Майже все, що пов'язано з масами, є передбачуваним, наприклад, масова культура, про що багато писав Умберто Еко, розкриваючи роль читача/глядача у творенні цього типу культури.

Юрій Лотман вписував непередбачуваність в особливості художнього тексту (Лотман Ю.М. Структура художественного текста. — М., 1970). Його теорія послідовних процесів автоматизації й деавтоматизації художнього тексту побудована на поглядах російських формалістів двадцятих років. Радянський політичний простір із цієї точки зору був передбачуваним. Саме тому й виникло поняття «застою». І саме тому фантасти брати Стругацькі були цікавими для радянських читачів, бо вони вносили відповідну міру непередбачуваності в фіксоване у своєму розвитку суспільство. Загальмована масова свідомість могла пришвидшувати себе у віртуальному світі. Тобто чим сильніше гальмувався реальний світ у період «застою», тим більшої швидкості вимагалося від світу віртуального. Швидкість віртуальна і швидкість реальна вступали у протиріччя. Одного разу це протиріччя вдалося загасити за рахунок хрущовської «відлиги», коли література й мистецтво виступили замінником реального життя.

Можна побачити в цій літературі цікаву відмінність від довоєнного радянського кіно, яке було замінником життя для всіх. Твори «відлиги» цікавили тільки один сегмент суспільства — інтелігенцію. І вона поступово отримувала те, що хотіла, відрізаючи від загального «застою» власні шматки. Влада пішла на це, створюючи модель випускання пари. Це були Висоцький чи Окуджава, театр Любімова, а потім театр Захарова. Пізніше саме завдяки таким «островам» перебудова охопила все суспільство. На жаль, архітектори перебудови були не архітекторами, а тільки мулярами, які не мали жодного пристойного плану. Тому, крім настирливого майже магічного повторення «перебудові немає альтернативи», вони нічого не змогли зробити.

Зруйноване вщент тоді виявилося таким, що потребує ремонту. Островський запропонував поняття ультраструктури для об'єднання нематеріального світу як аналог інфраструктур світу матеріального (див. тут і тут). Сьогоднішні пострадянські країни живуть в умовах відсутності об'єднуючих власну країну смислів. Осипов також підкреслює, що філософія повинна бути передовою гілкою суспільного виробництва.

Які смисли будуть потрібні сьогодні для того, щоби в ситуації «плюс 10 років» вони трансформувалися в потребу нового стану інформаційного й віртуального просторів? Зрозуміло, що цей простір не буде автономним від інших, але він буде більш незалежним, ніж той, що ми маємо сьогодні.

Це смисли, які будуть потрібні тим, хто займатиметься модернізацією країни. Саме різні типи когнітивних наук, а ми взагалі не готуємо з них фахівців, стануть головними в процесах прийняття рішень, що і як треба робити в бізнесі, в політиці, у військовій справі.

У політико-соціальній сфері це будуть смисли, які об'єднуватимуть, а не роз'єднуватимуть країну, тому велика кількість сьогоднішніх смислів буде захованою до кращого часу. Ідентичність будуть вибудовувати не на протиставленні — чи всередині країни, чи в її зовнішньому протиставленні —  а на базі власного нового конструювання.

Важливим стає не лише список цих смислів, а й можливості їх передачі новому поколінню. Зрозуміло, що прийдуть принципово нові можливості (див., наприклад, чудову лекцію С. Іванова про трансформацію книги). Але смисли залишаться тими ж, зміняться лише форми їх доставки.

Модернізаційні смисли відповідатимуть технічно тому типу суспільства, яке будується. Ми вже «програли» входження в інформаційне суспільство й продовжуємо жити і заробляти в індустріальному. Наші розвинуті сусіди навіть зацікавлені в цьому, адже ми концентруємо в себе ті шкідливі виробництва, які в них уже заборонено.

Якщо сьогодні «Нокія» 45% своїх прибутків витрачає на наукові дослідження, то потреба в науковому мисленні надалі тільки зростатиме. Креативність стане стилем мислення кожного, відповідні смисли, які її будять, повинні стати більш розповсюдженими.

Єретики, бунтарі, з якими суспільства весь час воюють, стануть більш привабливими якщо не для держав, то для бізнес-структур. Їх перенесуть із політичного поля на економічне.

Основні типи смислів тоді можуть бути такими:

• модернізаційні, які потрібні для переходу суспільства в інший стан,
• пасіонарні (єретичні), що потрібні для індивідуального розвитку, особливо у нових сферах,
• адаптаційні, які дозволять працювати в нових ще невідомих умовах,
• гальмівні, коли людина сама створює умовні комфортні для себе «заповідники», де рух часу уповільнюється (наприклад, телебачення чи колекціонування), про необхідність таких заповідників писав колись Тоффлер.

Останні два типи смислів дозволяють реагувати на прискорення розвитку, на яким працюють два перші типи смислів.

Якщо в десяті роки ми запустимо смисли в масову свідомість, то якраз у двадцяті роки вони вийдуть на поверхню. Саме тому виробництво смислів є непомітним у стадії їх породження, а проявляється лише тоді, коли нічого вже змінити не можна. Смисли — це шлях із одностороннім рухом. Коли вони проявлені, повернутися назад уже неможливо.

Деякі тенденції майбутнього проглядаються вже сьогодні. Ашманов вважає, що персоналізація пошуку в мережі, яка набирає все більших обертів, призведе до все більшого закриття свідомості від іншої інформації. Слід додати й те, що увага користувача стає все більш нестабільною, ніхто не здатен сьогодні читати розлогих текстів. Ашманов прогнозує злиття телебачення та інтернету в 2013‑2014 рр., причому саме на базі телебачення.

Відомий російський культуролог Яковенко констатує масштаби російської кризи і приходить до висновку: Росія сходить з історичної арени. Стосовно українсько-російських відносин він пише: «Стале існування України як справді незалежної держави створює гостру проблему для традиційно орієнтованої російської свідомості». Тобто з точки зору України є ще й потреба у створенні смислів для інших, у першу чергу для масової свідомості Росії. Але таких завдань ми поки що не бачимо.

Виникає проблема доставки смислів і собі, й іншим. Це важка проблема. Навіть Росія, яка багато випускає власного, наприклад, кіно, все ж має таку статистику в кінотеатрах: 15% російських фільмів, 5% європейських чи інших і 80% —  американських. Росія — четверта в Європі з точки зору прибутків американського кінобізнесу. Наша ще більш гірка статистика навіть не заслуговує на увагу.

Лишається телебачення, бо українську книгу не бачать теж близько 80% громадян. Але телебачення на сьогодні не виконує жодної з некомерційних чи неполітичних функцій.

Професор В'ячеслав Іванов, який давно вже став американським професором, каже стосовно сучасного телебачення: «Телебачення — це дійсно могутній інструмент об'єднання суспільства, освіти, розповсюдження знань, навіщо ж використовувати його в якості палиці, щоб бити по головах своїх одноплемінників?».

Країна мусить бачити своє майбутнє, повинна мати цілі поза своїм виживанням, тобто мати не лише державну фізіологію, а й державне мислення. Навіть у період «застою», не кажучи вже про цензуру, Радянський Союз мав свій погляд у майбутнє (див., наприклад, цікаву розвідку Кукліна про альтернативне соціальне проектування в СРСР, де він пише про Стругацьких і Щедровицького).

Нове покоління, що прийде до влади за прогнозами в 2020 р., мислить по-іншому і живе вже в іншій ціннісній системі (див. детальніше тут, а також —  Zogby J. The way we'll be. The Zogby report on the transformation of the American dream. —  New York, 2008; Luntz F.I. What Americans really want... really. The truth about our hopes, dreams, and fears. —  New York, 2009). Це призведе до трансформації медіа.

Це покоління має й інше уявлення про демократію. Тому варіанти з так званою суверенною демократією будуть проходити не так легко (див., наприклад, порівняння по 5 параметрах демократії Китаю й Росії з парадоксальним висновком, що китайська демократія є кращою).

Це з необхідністю призведе й до чергового переосмислення історії. Мабуть, у цьому немає нічого протиприродного, адже ми давно живемо саме в такому світі. Ми звикли до конструювання наших уявлень стосовно наближених до нас подій, бо маємо альтернативні на них погляди. Про віддалені події ми взагалі мало що знаємо. А виявляється, це теж конструкт, а не реальність (див., наприклад, про конструювання народної війни 1812 р.).

Нам доведеться вивчати навіть досвід СРСР, оскільки він конструював радянський народ із великою часткою ефективності, про що сьогодні вже пишуть американці (див., наприклад, аналіз конструювання «свого» в радянських політичних плакатах, де різниться нове радянське тіло спортсменів і тілесні характеристики ворогів).

Нові смисли ведуть у майбутнє, старі — гальмують розвиток. 1917 рік чи перебудова активізували населення тому, що надали йому нові смисли. Помаранчева революція теж створювала враження того, що народ став керувати історією. Потім щоразу всі ці типи нової пасіонарності влада починає гальмувати. Після 1917 року чи у випадку хрущовської «відлиги» цю пасіонарність відправили в літературу та мистецтво. Шістдесятники є загальмованими в літературі й мистецтві варіантами протестів.

США свою пасіонарність сімдесятих «заховали» в року, наркотиках і любові. Там, де це не вдалося загальмувати, був Париж-1968 чи Прага-1968. І гальмування все одно вдалося зробити або позачерговими виборами, або танками. Причому у Франції обиватель, наляканий студентським бунтом, у результаті віддав перемогу партії де Голля, проти якого якраз і вийшли студенти.

Нові смисли можуть спочатку бути актуалізованими і в літературі, і в мистецтві, бо вони утримують у собі альтернативні шляхи розвитку. Але й там потрібен час, щоби соціосистема дозволила їх і визнала їхнє існування. Прикладом можуть слугувати імпресіоністи, які входили як єретики, щоби потім закріпитися як прорив.

Соціосистеми не люблять чужих нових смислів, намагаючись позбавитися їх якомога скоріше. Тому вони швидко змінюють ярлики, створюючи зі своїх нових смислів чужі. Китай піднімає молодь на культурну революцію, а потім відправляє її в село на перевиховання. Україна піднімає молодь на Майдан, а потім будує залізний паркан перед президентською адміністрацією.