Смислові війни тривають усю історію людства. Петро Перший вивів смислову війну на рівень державного управління країною, намагаючись синхронізувати технологічно й культурно Росію із Західною Європою. Деякі дослідники вбачають навіть появу діяльності Сталіна в тому, що Петро, будуючи свою по суті тоталітарну державу, знищив самостійність церкви, в результаті чого зникла альтернативність влади. А безальтернативна влада дала наслідки й у вигляді сталінського терору.

Ми можемо пошукати прикладів ще далі. Давній Рим постав на базі грецької культури. Грек Плутарх був видатним римським істориком. Цікавим прикладом римського інструментарію, який дозволяв уникати конфліктів у віртуальній сфері, було те, що нові боги тих земель, які римляни підкоряли, одночасно входили в пантеон римських богів, але на другорядних позиціях. Тобто фізичний простір завойовувався разом із віртуальним, який теж інкорпорувався в римський.

Греція взагалі мала досить серйозні інноваційні можливості із породження й передачі нових ідей у вигляді академій (див., наприклад, будь-який підручник з античної філософії, – Трубецкой С.Н. Курс истории древней философии. Часть вторая. – М., 1915). Така кількість нових ідей була вироблена саме в усній формі. Я. Макгілхріст, що вивчав роль різних півкуль головного мозку в різні періоди розвитку людства, акцентує важливість для античної Греції інтелектуальної й духовної свободи (McGilchrist I. The master and his emissary. The divided brain and the making of the Western world. – New Haven – London, 2009). Тобто система породження нового мала конкретні параметри, які цьому допомагали. Практично ті ж слова ми можемо побачити і в інших дослідженнях творення давньогрецької думки (Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1988).

Нове також активно твориться під час зміни соціосистем. Інші параметри соціосистем активують нові сегменти населення, які до цього не були задіяними в цих процесах. Це можуть бути дисиденти відносно попередньої влади, наприклад, в СРСР під час перебудови. Це можуть бути навіть етнічні сегменти, яких стримувала попередня система, зокрема входження в творчі сфери єврейського населення, наприклад, у кіно після революції.

Разом із системою породження нового людство весь час виробляло системи гальмування нового, які набирали силу в різні історичні періоди. Досить часто це підняття одного тексту як еталона, наприклад, Ленін, Маркс, Біблія. Все інше тоді повинно випливати з тексту-еталона.

Ще одним прийомом стає висунення якогось вікового погляду на світ як базового для соціосистеми. СРСР будувався на погляді молоді, перед якою не лише відкриті всі шляхи, але й відсунута в майбутнє компенсація матеріального типу. Цитуючи Маяковського («Единица – вздор, единица – ноль»), Є. Марголіт підкреслює те, що радянське кіно фіксувало людину на підлітковій стадії, коли та ще не відчуває цінності власного індивідуального «я», а бачить себе тільки в системі цілого.

СРСР також зробив досить успішну систему «зупинення» нових ідей у вигляді цензури (Кречмар Д. Политика и культура при Брежневе, Андропове и Черненко. 1970 – 1985 гг. – М., 1997). Причому дослідження того періоду демонструють: період Андропова не був таким «красивим», як його малюють сьогодні. Там був різний тиск, включаючи цензуру чи арешти, який у результаті повинен був породжувати безальтернативну модель світу.

Будь-які релігійні війни ми повинні теж віднести до смислових. І багато в чому саме вони сформували історію людства. Першим створив монотеїзм єгипетський фараон Ехнатон, «увівши» на престол бога Тота. Щоправда, потім його дружина Нефертіті відмовилася від такого радикалізму, повернувшись до старого сонму богів.

СССР і Росія також мали багато внутрішніх смислових воєн саме ціннісного порядку. Саме під таким кутом зору реінтерпретує деякі відомі події О. Байгушев, який називає себе співробітником стратегічної розвідки при генсеках. Він згадує багато імен, але наскільки достовірними є його розповіді, ніхто не знає. Наприклад, розстріл російського парламенту в 1993-му він розглядає як запобігання передачі влади чеченським кримінальним угрупуванням, які стояли за Хасбулатовим (див. також тут і тут). Ніхто особливо не сумнівається в цих розповідях (див., наприклад, тут і тут), окрім О. Кашина. Окрім книжок про партійну розвідку, О. Байгушев сьогодні виступив із цілою серією статей в «Літературній Росії» (див. тут, тут, тут, тут і тут).

Якщо повернутися на теоретичне підґрунтя, можна побачити такі різні завдання в цій сфері:

- захист від внутрішніх смислових інтервенцій,

- захист від зовнішніх смислових інтервенцій,

- захист від конкретної інтервенції,

- попереджувальний захист.

Загальна модель взаємодії під час смислових воєн – це конфлікт двох текстів. Причому йдеться про найзагальніше уявлення про текст, який може бути не лише вербальним, а й поведінковим, навіть якимсь артефактом, який теж може впливати на поведінку, бо, як писав В. Ключевський, разом із текстом ми беремо й тип мислення його творця.

При цьому виникає цікава неможливість спротиву за аналогією з інформаційними інтервенціями. Адже інформаційні інтервенції можна заперечувати по шкалі правда/неправда, надаючи в якості спростування правдиву інформацію. Смислові війни не будуються за цією шкалою. Ми не можемо сказати, що, наприклад, Джойс – це неправда, віртуальний простір дозволяє паралельне існування багатьох альтернативних художніх світів.

Тому інструментарій заборони, який діє у випадку інформаційної інтервенції, не матиме тут сенсу. Натомість працює інструментарій побудови свого власного Тексту, який забере на себе увагу. Але наразі пострадянський простір не має можливості створювати свої власні типи текстів, включаючи кіно й телебачення, оскільки таке створення вимагає великих коштів як на сам процес, так і на його просування у світі.

Таким чином, маємо ще один варіант інструментарію, який, до речі, багато в чому зруйнував і Радянський Союз. Це створення відчуття відставання. І створили його не лише, наприклад, автомобілі, а й масова культура, через яку і потрапляють в поле зору сучасної людини майже всі смислові інтервенції.

Масова культура і є генератором смислових інтервенцій. Тож чим багатоваріантнішою вона буде, тим легше вона сприйме входження чужого продукту без власної руйнації, тим легше їй буде загальмувати його просування. ЦРУ могло спонсорувати виставки абстрактного мистецтва, вбачаючи в цьому ідеологічну диверсію, тільки тому, що в СРСР не було абстрактного мистецтва.

Сучасна людина орієнтована на новизну. Якщо цієї новизни ми їй не даємо, вона відвернеться від нас. Тому слід мати різні типи текстів (із різною «швидкістю»), щоб бути адекватними різним сегментам суспільства. Молодь хоче мати один тип новизни, пенсіонери – зовсім інший. Тому ми повинні мати такий собі «універмаг» новизни, щоб задовольнити різні верстви суспільства, а це і буде кроком на випередження, який утримує населення на власних текстах.

Якщо захист від інформаційної інтервенції робиться за рахунок спорудження якогось різновиду «стіни», що не підходить для смислової інтервенції, то ми можемо уявити собі цю різницю як горизонтальне (для інформаційних) і  вертикальне (для смислових інтервенцій) входження. Саме тому смислова інтервенція реально завжди знайде для себе місце, оскільки  її «запрошено» споживачем цього культурного об'єкту.

Забороняти ляльок Сімпсонів, як це зробив Іран, немає сенсу, оскільки ми, навіть не розуміючи мультиплікату, наперед визнаємо його вищий характер щодо власного продукту. Отже, тоді це входить не просто культурний продукт, а продукт держави-гегемона. І все наше реагування побудовано саме на ньому.

Державам, щоб навчитися захищатися від чужих смислових інтервенцій зовнішнього порядку, слід поекспериментувати зі створенням власних смислових інтервенцій внутрішнього порядку. Треба знати, що саме і коли хочуть і очікують власні цільові аудиторії. Чим їх не задовольняє власне телебачення як носій таких інтервенцій як у системі кінопродукції, так і телевізійних передач. Не маючи власного продукту, населення завжди звертатиметься до чужого. Смисл завжди потрібен людині і як інтерпретація того, що вона бачить, і як новизна того, що вона хоче побачити.

Заміну власного смислу чужими можна уявити собі за шкалою:

Т. Миронова каже про деградацію російської еміграції, коли вона потрапила в чуже середовище. У першому поколінні було багато талановитих людей, у другому і третьому поколінні було засвоєння чужої культури і, як наслідок, дуже мало відомих людей. Відбувається деградація і розчинення в чужому етносі.

І такі процеси взаємозамін мають місце в розвитку людства, наприклад, у росіян та українців є генетичні характеристики, що вказують, зокрема, на угро-фінські корені (див. тут, тут, тут, тут і тут). Тобто біологія не відповідає культурі.

Захист на випередження, який ми згадували вище, може бути в штучній активації створення власного культурного продукту. Якщо український культурний продукт виглядатиме вторинним, як це було вчора і зберігається сьогодні, то це майже автоматично перемикатиме населення на інші продукти. Такий автоматичний перехід пов'язаний із орієнтацією населення на новизну. Адже виживання людства завжди було пов'язано з його адаптивними можливостями. Україна повинна боротися з власною вторинністю, коли навіть визначення себе робиться так, що Україна – це не Україна, а Україна – це не Росія.

Вторинність культури, освіти, науки робить її непотрібною, оскільки всі завжди намагаються читати оригінал, а не повтор. Тобто не мова сама по собі важить. Роль відіграє зміст, який робиться цією мовою. Якщо не буде змісту, не буде й мови. І це може бути специфічним набором, в якому опинилася Україна. Естонія як приклад має захисний фільтр у вигляді власної мови, що є несхожою на мови сусідів, тому всі ці проблеми хоч і стоять перед нею, але не є такими загостреними. Фінансування держави повинно йти на створення власного Тексту, який може стати первинним.

Сьогоднішня культура надає для трансформаційного входження набагато більше можливостей, ніж це було колись. Маємо ось такий погляд: «Ситуація була дуже поляризованою в шістдесяті. За сорок років, як мені здається, контркультура і культура змінилися. Культура стала активніше реагувати, а контркультура стала спокійнішою». І хоча ці слова відносяться до входження в культуру психоделіків, вони фіксують важливі речі стосовно зміни ролей культури й контркультури.

Сьогоднішня культура набагато легше йде на експерименти. І це треба використати. Див. також про входження в сучасний світ психоделічної культури, включаючи навіть Пентагон тут, тут, тут, тут і тут.

Ми повинні робити, наприклад, не історичні фільми, а фільми про альтернативну реальність, якщо ми хочемо утримати в колі країни молодь.

Днями на наших екранах ішов старий американський фільм «Поле мрій». Його трактують як фільм-фантазію. Це не фентезі, оскільки вся дія відбувається сьогодні. А будується фільм за книжкою, в якій автор увів в дію Дж. Селінджера. Селінджер погрожував судовими позовами проти автора, тому, коли робили фільм, його замінила на умовного письменника, та ще й афроамериканця, щоб не було позовів. Коли 91-річний Селінджер помер,  письменник Кінселла, який зі шкільних років був шанувальником Селінджера, розповів, чому йому захотілося так написати. Він каже у своєму інтерв'ю: «Я просто думав, "що трапиться, якщо... ", так думати звично для письменників усе їхнє життя. Що трапиться, коли герой поїде і вкраде Селінджера і привезе його на бейсбольну гру?». Фільм, до речі, базується на тому, що герой будує бейсбольне поле, щоб на ньому зіграли видатні гравці минулого, яких уже немає поруч. І в результаті вони приходять із кукурудзяного поля, розташованого поруч.

Україна має й історичні позитиви, які треба витягувати. Ось деякі з них:

- генетики побачили, що всі слов'яни походять із районів поблизу басейна Дніпра,

- Ілля Муромець лежить у лаврських печерах, до речі, зріст він мав 182 см, в той час як Олександр Невський мав лише 160 см,

- маючи при собі всіх київських князів, ми не змогли їх «приватизувати» у своїй історії й культурі (до речі, див. цікавий матеріал про трансформації підручника з української історії), але реальну їх «приватизацію» роблять інші (див., наприклад, план святкування 1025-річчя хрещення Русі),

- ми забули про базовість таких постатей, як Амосов, Глушков чи Антонов, якими творилася і повинна творитися Україна радянських часів, а постаті Шелеста чи Щербицього мають бути вторинними за цікавістю для сьогодення,

- психологічно (щоправда, експерименти стосувалися росіян) слов'яни легше, ніж інші народи, переносять депресивні настрої, бо здатні дивитися на свій негативний досвід збоку (див. тут, тут, тут і тут – Grossmann I., Cross E. The impact of culture on adaptive versus maladaptive self-reflection // Psychological Science. – 2010. – Vol. 21. – N 8),

- Київська Русь, на відміну від Московської, на думку А. Кончаловського, відрізнялася тим, що не пішла на колабораціонізм із Ордою, її вщент спалили, а ординський синдром був індоктринований у російську свідомість.

Ми повинні побудувати спочатку УЯВНУ УКРАЇНУ. Тобто закласти всі можливі інформаційні й віртуальні механізми, які дозволять почати виходити з царини вторинності. І тут саме комунікація виходить на перше місце. А вона є найслабшим місцем для влади (див. аналіз Г. Гусейнова стосовно спілкування В. Путіна). Влада в нас – мовчазний гігант, який якщо і говорить, то хіба мовою вчорашнього дня. Ті, хто не були в комсомолі, а ця частка зростає все більше і більше, цього спілкування взагалі не розуміють. Водночас, жодне слово, наприклад, Дж. Буша не могло прозвучати, якщо воно не пройшло перевірки у фокус-групах (див. досвід у цьому плані Ф. Лунца – Luntz F. Words that work. It's not what you say, it's what people hear. – New York, 2007).

Є ще один цікавий урок, який Росія виносить із Болотної площі, а ми можемо винести з проблеми ТВі. Можливо, це спірно й потребує обговорення, але це один зі шляхів. Газета О. Проханова «Завтра» пише, що вони змушували Путіна говорити їхньою мовою: «Так ми змінювали реальність, оскільки змінити державу може тільки сама держава. З нею ми і працювали, бо працювати більше не було з ким». Тобто це модель переведення влади на інший погляд на світ.

У цілому слід визнати, що в Україні недостатньо були задіяні комунікації різних рівнів. Комунікації революційні, включаючи помаранчеву, практично не змінили держави, відбулася лише заміна імені президента. Мабуть, не це повинно бути ціллю.

Смислові фільтри, які рятують від смислових інтервенцій, можуть бути активними й пасивними. Ми говорили про активніші фільтри. Як пасивні фільтри виступають релігійні, партійні, ідеологічні матриці, які не співвідносяться з тим, що приходить. Тому такі повідомлення відкидаються. Достатньо часто смислові інтервенції будуються на штучному повторенні матриці, яку вже має комунікатор.

«Лускунчик» Чайковського через зближеність матриць міг стати ритуалом сучасної Америки в час Різдва. Автор статті про Лускунчика в журналі «Культурні війни» пише, що це символічний ритуал перемоги над мишачим королем, який відбувається під час сонцестояння. Примітивні культури використовували для цього танці. Нейронаука почала вивчати роль тіла в античному театрі (див. тут і тут). Але загальний висновок такий: глядач танців теж зазнає стимуляції власних м'язів, це відчуття зростає під час знайомих глядачу танців.

Базою американських культурних воєн є існування різних сегментів суспільства: від 15 до 20 відсотків релігійні й консервативні, а також 15–20 відсотків світські й ліберальні. Тобто наш розподіл на схід – захід не є чимось унікальним у тому плані, що й інші суспільства мають у своїй основі протилежно орієнтовані сегменти. До того ж, сьогоднішня нейронаука навіть може об'єктивними методами дослідити приналежність людини до лібералів чи консерваторів (див. тут і тут), хоча є і чисто фізичні методи розпізнавання (поки що іронічні).

Різні ідеологічні чи релігійні матриці й сьогодні є джерелом війни, яка може подекуди переходити від культурної до фізичної. Якщо раніше така активність належала християнству, звідки пішли хрестові походи, то сьогодні вона перейшла до ісламу. Це пояснюють тим, що в ісламі світське й духовне поєднані. Хоча Хантінгтон уже давно підкреслював, що іслам легше захоплює уяву студентів технічних спеціальностей (Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003). А це люди раціонального типу. В нас навпаки, якщо згадати радянські часи, то голови КДБ більше боліли за філологів чи журналістів, які виходили з жовтого корпусу в парк Шевченка. Тобто національно свідомими були, навпаки, гуманітарії, а не техніки.

Смислова війна може творити світ, але тільки тоді, коли вона є внутрішньо генерованою. Все нове створено такими смисловими війнами від античності та відродження до промислової революції, від імпресіонізму до Бітлз. Смислову війну програв Радянський Союз, коли не зміг дати населенню тих змін, яких воно хотіло. Й тоді замість власних змін прийшли інші. Помаранчева революція чи Болотна площа теж є вимогою змін. Тому робота «за» чи «проти» смислових війн є такою неоднозначною. Можна програти, здобувши перемогу, і програвши – перемогти.

Якщо подивитися на всю цю сферу з чисто конструкторських потреб, то для цього будуть потрібні такі типи конструкторів (саме конструктори, оскільки інформаційний і віртуальний простори не є суто матеріальними):

- конструктори, які вміють латати «дірки» в інформаційному і віртуальному просторах,

- конструктори, які можуть розробити більш автоматичні «механізми» як моніторингу інформаційного і віртуального просторів, так і його «латання»,

- прогнозисти, які здатні побачити напрямки майбутніх атак і точки вразливості інформаційного і віртуального просторів,

• соціологи, спеціалісти у роботі з громадською думкою, які зможуть моделювати реагування більше сотні сегментів суспільства на зміни в інформаційному і віртуальному просторах.

І не потрібні люди, які бігають по полю, галасуючи «рятуйте!», адже й на футболі глядачів, навіть коли вони депутати-політики, не пускають на поле, бо туди пускають лише професіоналів.

Подальший розвиток ефективного інструментарію в цій сфері лежить в освоєнні традиційних методів, тільки при переведенні їх на сучасну платформу. Наприклад, Пентагон надає гранти на вивчення розповідей-історій, які повинні призвести в результаті до перемог у битвах. Розвідники підключили гуманітаріїв до вивчення метафор під потрібним їм кутом зору. Формулювання завдань у цій сфері базуються на наступному:

-  метафори формують те, як люди думають про складні проблеми,

- метафори знижують ступінь складності завдяки формулюванню моделей,

- метафори впливають на поведінку,

- дослідження метафор відкриває моделі світу конкретних груп та індивідів.

Усе це робиться за допомогою інструментарію нейронауки, а вивчення мозку стало взагалі ініціативою Білого дому, навіть президент Обама виступив із відповідною промовою на цю тему (див. тут і тут). У ній він сказав, що кожен долар, який вклали до цього в проект людського геному, приніс сто сорок доларів у результаті. Він також пояснив: «Ідеї рухають нашу економіку. [...] Коли вкладемо в найкращі ідеї раніше інших, наш бізнес і наші робітники зможуть зробити найкращі продукти і нададуть найкращі послуги перед тим, як це зроблять інші». Перші гроші, що пішли на цей проект, складають сто мільйонів доларів, із яких сорок мільйонів дають військові.