Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Морфологія російського міфу
Тимчасом як на cході відбувається фактична агресія Російської Федерації, частина території України опинилася під окупацією, а в цілій низці регіонів ситуація регулярно дестабілізується ззовні та зсередини, триває війна за прихильність українських громадян, їхню віру й підтримку. Цю війну веде Росія для досягнення своїх цілей в Україні.
Населенню України, в першу чергу у східних та південних областях, нав'язується специфічний світогляд, який спонукає їх підтримувати дії Москви й навіть прагнути відділення їхніх регіонів і приєднання їх до Російської Федерації. Провідниками цієї міфології, розробленої кремлівськими технологами, виступають не лише російські ЗМІ та сектор інтернету, а й цілий ряд суб'єктів в Україні – місцеві ЗМІ, організації і групи, партії й окремі політики, бізнес і органи влади.
Російський міф є складним і розгалуженим. Ціла система стереотипів, образів, ярликів, тлумачень; вони настільки тісно переплетені й поєднані, що варто торкнутися одного з елементів системи, як урухомлюється вся мережа. Щоби сприяти російській агресії зараз, не обов’язково відкрито підтримувати кремлівську політику; достатньо просто свідомо чи несвідомо підтримувати окремі міфи й стереотипи, які є частиною цієї пропаганди. Відтак пропаганда може ховатися навіть у проукраїнських матеріалах і меседжах.
Стратегічні завдання російської пропаганди логічні й прості:
1) формувати позитивний імідж Росії як країни, в якій хочеться жити;
2) формувати негативний імідж України як країни, в якій не хочеться жити;
3) формувати впевненість, що боротьба за «зміну країни» можлива і має шанси на успіх.
Тепер про них детальніше.
Росія: країна, в якій хочеться жити
В очах багатьох громадян України Росія асоціюється з усім хорошим: велика, сильна держава, гідний президент, високі стандарти життя… Ми не будемо тут спростовувати ці міфи – частина з них має під собою об’єктивне підґрунтя. Нас наразі цікавить, яким чином і навіщо цей стереотип поширюється серед громадян сходу й півдня України, а також яких форм він набуває.
Росія = СРСР
Дивно, але за двадцять років незалежності Україна не спромоглася сформувати в мільйонів громадян відчуття себе українцями. На сході та півдні величезний відсоток людей протягом тривалого часу ще відчував себе «совєтськими»; потім це відчуття трошки притупилося, але ностальгія за ковбасою по два-двадцять була весь цей час популярним об’єктом досліджень соціологів. Ці ностальгічні почуття й використовує російська пропаганда, ототожнюючи Росію з СРСР. Паралельно ці почуття посилюються – відбувається ідеалізація радянського минулого, глорифікація СРСР, лунають заклики до його відродження. На сході та півдні України особливо активно це відбувається зусиллями низки політичних партій, які паразитують на цих настроях, а також у соцмережах; іноді цьому сприяють і місцеві ЗМІ.
Типові зображення з російських соцмереж, березень 2014 р.
Плакат із мітингу ПСПУ
Ілюзію «повернення до СРСР» створюють і в Криму. «В нас почали працювати заводи, які раніше були закритими – як у радянські часи», – розповідає автору цієї статті мешканка Феодосії. Яскравими фарбами малює нову кримську реальність одеський «Таймер» у статті «Заграничный Крым: впечатления одессита».
Типові новини з сучасного кримського інформаційного простору. Джерело: kianews.com.ua (тут і тут)
Граючи роль СРСР, Росія в своєму віртуальному світі продовжує воювати в холодній війні. Росії протистоять США, НАТО, ЄС та весь інший світ за потреби; ці вороги демонізуються і постають як оселя зла. Глобальна змова й«жидомасони» продовжують існувати в російській пропаганді. Цей міф активно просувається в Україні ще з початку 2000-х, коли на екрани російських телеканалів стали масово виходити відповідні науково-популярні передачі, а на полицях українських книгарень з’явилися незліченні наклади книжок під назвами, що починалися з «Росія проти...». Зараз міфом холодної війни сповнені інтернет-ресурси, його активно експлуатують місцеві проросійські групи, а також деякі місцеві ЗМІ. Зокрема, ця тема є однією з ключових у донецького інтернет-ресурсу «Комитет» (www.komitet.net.ua).
Скріншот із сайту «Комітет», 27 квітня 2014 р.
Також, відповідно до цього міфу, війна на сході – це війна США проти Росії руками українців. «Сегодня власть защищает не национальные интересы Украины, а заботится о благополучии США», – стверджує Наталя Вітренко.
Візуалізація міфу про протистояння Росії та США на Донбасі зусиллями сайту «Зеркало Крыма».
Росія «перемогла фашизм»
Міф «Великої Перемоги» – один із ключових у пропаганді, оскільки активізує архетипи святості жертв та помсти, а отже лежить не в раціональній, а в емоційній площині (апріорне «дедывоевали»). Крім того, образи фашистів як символу зла і Перемоги як тріумфу добра формувалися та підтримувалися понад 70 років, і ці ідеї лежали в основі досі живої радянської ідентичності.
Маніпулюючи цими ідеями, пропаганда викликає емоційні реакції, які часто є сильнішими за раціональні аргументи. Ситуацію в Україні було навмисно переведено в площину цього міфу (ярлик «фашистів» на українцях; георгіївська стрічка як символ тощо), оскільки саме він дає всій системі імунітет проти раціонального спростування, переводячи конфлікт із раціонального (інтереси) на емоційний ґрунт. Оскільки СРСР ототожнюється з Росією, то всі, хто бореться з фашизмом, продовжують справу Росії, а Москва є їхнім союзником, натхненником і покровителем.
Типові зображення з російського сегменту інтернету. Травень 2014 р.
Сепаратистська листівка, Харків, червень 2014 р.
Скріншот сайту «Зеркало Крыма». Спецпроект, присвячений «звільненню Криму від німецьких загарбників». Події на сході України дивним чином висвітлюються поряд із історичними оглядами.
Відсилки до «Великої Перемоги» вставляються творцями пропагандистських текстів просто всюди. «Мы, мирные жители г. Луганска… наше главное оружие – это трудолюбие и огромная преданная искренняя любовь к своей Луганской земле, обильно политой кровью наших отцов, дедов, прадедов, которые ценой своих жизней в годы Великой Отечественной войны дали возможность нам, Луганчанам, мирно жить и трудиться на этой святой земле, прославлять её и защищать!» – звертаються «мешканці Луганська» до Президента Петра Порошенка.
Важко сказати, хто з суб’єктів на сході та півдні в тій чи іншій формі не підтримує цього міфу. Навіть сама Українська держава регулярно – мінімум раз на рік у відповідні дати – продовжує сакралізувати Велику Перемогу, підтримуючи ірраціональне сприйняття історичного минулого. Росія ж себе взагалі позиціонує як хранителя традицій Перемоги і взагалі радянських традицій і цінностей (згадаймо демонстрацію 1 травня 2014 року в Москві; також міфи про стандарти життя, військову міць тощо – про них нижче).
В геополітичному аспекті Росія говорить про себе як про центр слов’янського світу і для своєї аудиторії культивує «слов’янську» та «євразійську» ідентичність. В Україні активно поширюється міф про «триєдиний народ» та «братські народи», винайдений ще радянською пропагандою. Також варто згадати пов’язаний із цим міф «русского мира» як середовища російської мови й ментальності.
Типові зображення з російського сегменту інтернету, лютий 2014 р.
Згадайте, як довго суспільство не вірило, що може бути війна. Думка про те, що українські та російські військові можуть стріляти одне в одного, була неприпустимою – з розряду фантастики. На щастя, реалії швидко розвіяли цей міф для багатьох українців. Ті ж, хто віддав перевагу міфу, відчули українців ворогами і зрадниками. (Асоціативні зв’язки: зрадники, стріляли в спину, бандерівці, українці завжди такими були.)
Робота з населенням окупованих територій, Крим, лютий 2014 р. Схоже на рекламу якогось товару.
Пропаганда євразійства на сайті «Зеркало Крыма»
Росія – це добробут
Загалом міф «Росія – це добробут» пов’язаний із міфом «Росія – це СРСР»; в південних і східних регіонах його зараз активно просувають російські ЗМІ та інтернет-ресурси, проросійські групи та політичні партії, які їх підтримують; слід цього міфу можна знайти і в місцевих ЗМІ. В Криму цей міф розповсюджується для виправдання окупації; на сході та півдні – для обґрунтування сепаратистських рухів.
Міф про гідне й заможне життя, яке може принести з собою Росія. Високі зарплати й пенсії (а це повага до праці й літніх людей, що, у свою чергу, означає збереження радянських традицій і цінності). Стабільна економіка, незалежність від зовнішніх поставок ресурсів (на відміну від України). Згадаймо, як у березні правоохоронців Луганщини і Донеччини демотивували чутки про те, що в Росії міліція отримує «тисячу доларів».
«А у нас на Востоке больше половины реально хотят в Россию... И это факт! И это только потому, что людям надоел беспредел! Шахтеры и пенсионеры хотят достойно жить, а России и зарплаты и пенсии реально выше (ну это же факт)! А людям просто надоело с копейки на копейку и от зарплаты до зарплаты... И какой тут патриотизм, если власти наплевать на народ??? Ни одной реальной программы нет в поддержку разных слоев населения (молодежное кредитование – для богатеньких, простая молодежь не потянет и т. д.). Нищая Украина... И при Януковиче хорошо не было, однако хоть какая-то стабильность была!» – вся суть цього міфу в одному коментарі – під статтею на сайті «Цензор.нет».
Культ особистості Путіна. Путін – сильний лідер, яким можна пишатися. І взагалі Росія – потужна й сильна держава, яка є авторитетною на міжнародній арені і з якою рахуються інші держави (див. міф про продовження холодної війни). Сепаратистський сайт «Новороссия» переконує мешканців Донбасу в широкому спектрі інструментів впливу Росії на європейські держави. «На данный момент Европа не сможет отказаться от покупок российского сырья, т. к. в ближайшие несколько лет не будут созданы необходимые условия для транспортировки того же газа и нефти. Помимо всего прочего, стоит отметить, что европейские крайне правые, которые финансируются из Москвы… пытаются блокировать принятие санкций против России, пользуясь наличием депутатских мандатов в Парламентах своих стран».
Культ мілітаризму та російської армії, обґрунтування експансії Росії та приєднання територій інших держав – можемо припустити, що ці меседжі розраховані на російську аудиторію, але через відповідний сегмент інтернету та разом із поширенням російського націоналізму на сході України вони потрапляють і до нас.
Росія – це культура й духовність
Величезні культурні й духовні надбання російського народу заслуговують на належне визнання. Культуру Росії просували митці світового класу – геніальні музиканти, художники, письменники. Цей факт активно використовується кремлівською пропагандою: в Росії – для культивації націоналістичних і шовіністичних настроїв, в Україні – для формування російської ідентичності, почуття національної неповноцінності українців та їхнього прагнення бути належними до «більш культурного» народу.
Варто зазначити, що деякі витвори російської культури (зокрема, твори Достоєвського, Толстого, Гумільова тощо) є самі по собі провідниками сучасної російської пропаганди – міфів слов’янської єдності, «русской души», культ єдиновладдя та мілітаризму тощо. Ці твори є також невід’ємною складовою інформаційного простору, в якому перебувають громадяни на сході та півдні України, і їхній вплив не варто принижувати.
Російська пропаганда демонструє конфлікт на сході як зіткнення добра і зла, світла й темряви. «Война между Новороссией и Киевом – это не война мятежной окраины с центром и не гражданское противостояние. Это противостояние цивилизации новому варварству», – повідомляє сайт «Зеркало Крыма».
Специфічним для російської ідеї є міф «русской души», ірраціонального світогляду та способу життя, який внаслідок цієї ірраціональності є стійким та життєздатним. Цей міф активно просувається російською літературою та кінематографом. Мем «эту страну не победить» є прикладом просування цього міфу в інтернеті. Часто цей міф поєднується з міфом протистояння Росії з зовнішніми ворогами.
Типові зображення з російського сегменту інтернету.
«Русский – это состояние души». Листівка сепаратистів, Луганськ, березень 2014 р.
Міф «русской души» нерозривно пов’язаний з іншим, не менш важливим міфом – ототожнення Росії з Православ’ям. Це приносить у російську пропаганду релігійні мотиви; конфлікт на сході набуває рис боротьби добра та зла, Бога й Сатани. «Существовал чей-то дьявольский план… Отошедших в Дом профсоюзов было человек 250–300, это – женщины с иконами, молодежь», – змальовує події в Одесі 2 травня голова партії «Київська Русь» В.Сергачов.
«Фронтовой корреспондент спросил их, за что они сражаются? Знаете, сразу видно, когда человек говорит речёвку, а когда свои слова. Текст вроде бы одинаковый, а наполнение совсем разное. Слышно, когда в голосе душа звучит: “За народ наш и веру Православную…» – змальовує сайт «Новороссия» терористів під Слов’янськом.
Культивація міфу російської духовності відбувається на тлі демонізації США та Європи. Ба більше: формується стереотип, ніби демократія (читайте: вседозволеність, безлад) призводить до падіння моралі – наркоманії, гомосексуалізму, різного виду збочень. Міф про «загниваючий Захід», який у радянські часи мав економічне значення, тепер набуває значення ціннісно-духовного. Духовне розтління в православну Росію приходить саме звідти.
Одна мешканка Шахтарська переконувала автора цих рядків, що внаслідок асоціації з ЄС в Україні відбудеться сплеск наркоманії та гомосексуалізму, і її аргумент був один: «Вот увидишь, оно все идет оттуда». З цим об’єктивно важко було сперечатися…
Україна: країна, варта ненависті
Якщо культ любові до Росії формувався в населення півдня та сходу вже давно, то культ ненависті до України – відносно новий. І міфи, на яких ґрунтується цей культ, великою частиною базуються на тих, які ми розглянули вище.
Київ – це чужі
Україна – проект США та західних спецслужб. Міф, який витікає з установки про глобальну змову та продовження холодної війни. Активно просувається російськими ЗМІ, сепаратистськими групами, низкою політичних партій та в інтернеті; на сході та півдні підключаються місцеві ЗМІ.
Цей міф перегукується з демонізацією всіх «ворогів» Росії, в першу чергу НАТО та США. Орієнтація нової української влади на інтеграцію в європейські структури в російській пропаганді перетворюється на ототожнювання її з ними (нова українська влада – НАТО – США, Україна – ЄС), а відтак на Київ навішуються всі ті ярлики, які «прикрашають» ворогів Росії.
Типове зображення з російського сегменту інтернету, травень-червень 2014 р.
Публікації на проросійських та сепаратистських ресурсах вибудовують «правильні» асоціативні зв’язки. Скріншот сайту «Новороссия».
Київ – це фашизм. «Розкол на схід та захід»
Які міфологічні структури використовує російська пропаганда, щоб асоціювати нову українську владу та все українське в цілому з фашизмом, ми обговорили, коли розглядали міф Великої Перемоги. Українським еквівалентом образу фашизму є образ бандерівця; міф про «бандерівців» пов’язаний із архетипами зради та кровної помсти («стріляли дідам у спини»), і разом із міфом Перемоги він легко активізує в аудиторії негативні емоційні стани. З «бандерівцями» асоціюються УПА, український націоналізм; за потреби будь-які прояви патріотизму може бути названо фашизмом, внаслідок чого ярлик «бандерівців» було навішано на всіх мешканців Західної України. Власне, через постійну актуалізацію цього міфу й тримається той самий розподіл на «схід і захід», який уже сам набув міфологічних рис і органічно вкладається в усю змальовану вище систему уявлень.
Український патріотизм на службі в російської пропаганди.
«Представители политических сил в стране на протяжении многих лет имеют серьезные разногласия, которыми занимаются вместо того, чтобы заниматься решением проблем народов, ее населяющих, разногласиями между востоком и западом страны», – цитує голову Федерації кримськотатарських спільнот У. Селя «Крымское информационное агентство».
Тому на основі всіх цих десятиліттями культивованих стереотипів неважко було встановити зв’язок: нова влада в Україні – Майдан – «западенці», патріотизм – «бандерівці» – фашизм.
«Канцлер ФРГ опустила глаза… Меркель не нашла, что ответить Бундестагу на прямой вопрос, почему она поддерживает киевских нацистов», – це стаття в газеті Комуністичної партії України.
«В связи с государственным переворотом, совершенным 21.02.2014 г., власть в Киеве захватили неофашисты и ультра-националисты», – свідчить листівка «Народно-патриотического движения». Донецьк, квітень 2014 р.
В російському міфологічному світі українська влада керується тими самими мотивами й діє тими самими методами, що й вороги Радянського Союзу в Другій світовій. «Непокорные регионы Юго-Востока хунта планирует заселить выходцами с Западной Украины, – повідомляє донецький сайт «Комитет» у статті «Drang nach Osten по-украински». – Значительная часть населения Украины не устраивает киевскую хунту. "Неправильные" они какие-то – говорят по-русски, требуют федерализации, не признают бандеровцев героями, добиваются государственного статуса русского языка. Вот если бы их заменить другими… Но кем? И тут хунту осенило: так вот же они, самые правильные укры – на Западной Украине! Их надо только переселить на Юго-Восток, и все будет в ажуре! Они и прыгать станут по команде, и бандеровские речевки извергать по первому требованию».
Належне місце в російській пропаганді відведено найколоритнішим представникам правого руху в Україні – «Правому сектору». З ПС російська пропаганда асоціює Майдан, а отже і з усією новою Україною. ПС російська пропаганда асоціює і з фашистами (на них навісити цей ярлик неважко); паралельно їм відводиться ключова роль у подіях на Майдані та військових діях. «Фашистський» «Правий сектор» визначає політику України, в тому числі на сході. Це позиція російських ЗМІ, підконтрольного сектору інтернету, сепаратистських угрупувань, ряду місцевих ЗМІ та політичних партій на сході України.
Типові зображення з російського сегменту інтернет. Травень-червень 2014 р
Тож Українська армія – це джерело небезпеки, вона несе руйнацію та смерті серед мирного населення. Армія бомбить житлові квартали, гинуть мирні люди, біженці рятуються від жахів війни (не від беззаконня й терору, а від війни й бомбувань) – це дискурс російських та ряду українських ЗМІ; армія чинить злочини та звірства – це риторика сепаратистських організацій та соцмереж.
«Против гражданских применяются все виды вооружений, включая запрещенные боеприпасы с белым фосфором, – пише сепаратистський сайт «Новороссия». – Четко усматривается стремление террористов из нацгвардии запугать и деморализовать людей, подавить любое сопротивление со стороны ополченцев».
Регулярно з’являються чутки, що в тих чи інших містах (Горлівка, Маріуполь) українська армія отруює воду в водогонах. Зараз ці чутки набувають форм «новин» на сайтах сепаратистів і терористів. Ось приклад такого фейку з сайту «Луганської народної республіки»: «…Киевская хунта впервые применяет попытки отравить территорию и водоемы. Так, неоднократно были зафиксированы факты обстрела поселка минами. Одна из них попала в прибрежную зону и не разорвалась. "Начинка" вскрытой мины состояла из нескольких слоев марли, в которых находились неизвестные личинки, черви и шерсть. Один из бойцов ополчения по неосторожности имел контакт с "начинкой", и спустя несколько часов у него началось резкое повышение температуры и сыпь по телу».
Інтернет обійшло відео з телеканалу «Россия», на якому один із терористів розповідає про звільнення українськими військами міста Щастя під Луганськом: «В поселке Счастье сейчас проходит массовая чистка. Уничтожают мирное население, вырезают женщин и детей, всех — от 16 до 50 лет — вырезают полностью. Эта информация получена от женщины, которая непосредственно там проживает. Это соседка одного из моих однополчан». Після таких відео автор цієї статті не здивувався, коли почув від однієї з луганчанок: «Сидим и боимся… что придет "Правый сектор" и начнет всех резать».
Сирійська дівчинка, яку видають за жертву українських військових. Червень 2014 р.
Донбас не чують – більш витончена форма цього міфу, яка вже підходить для тих, хто зовні «душею за Україну» (ключові політики, бізнесмени, українські ЗМІ). Цей стереотип не витримує раціональної критики, і це зрозуміло: корінням він заглиблений у той самий конгломерат емоційних конструкцій, що й «фашисти» та «деды воевали». В цьому міфі між сходом і заходом розуміння й діалогу не було ніколи.
Цей стереотип є надзвичайно небезпечним не лише через тонку мімікрію російської пропаганди. Міф, сформульований таким чином, органічно вписується в громадський діалог, входить до громадського порядку денного, вимагає відповідної реакції з боку Києва. Тож замість реальних проблем ми починаємо обговорювати російський міф, українській владі нав’язуються якісь дії для того, «щоб почути» (пам’ятаємо круглі столи). Говориться і робиться не те, що необхідно, а те, що нав’язує нам кремлівська маніпуляція, і це грає на руку агресорові.
«Происходит то, к чему мы шли 23 года – неуважение центральной власти к любым регионам страны, – говорить Борис Колесніков. – Вообще, циничными были первые действия власти – я не говорю, что именно она привела к таким последствиям, но факт остается фактом».
«Никто не принимает меры для урегулирования конфликта мирным путем… Никто не слышит Донбасс», – йдеться у зверненні Донецької міської ради до народних депутатів України від 7 травня 2014 р. З попередньою владою «диалога не было» – двічі пролунало від мешканців Донбасу, які коментували в новинах каналу «112 Україна» інавгурацію Президента. «Он может, если захочет… если услышит матерей, жен… тех, кто защищает свою свободу здесь», – каже ще один мешканець (7 червня, підсумковий випуск новин).
Обґрунтування боротьби
Сформувавши в аудиторії імпульс «від Києва» та імпульс «у бік Москви», залишається ще дещо: переконати, що рух за цим вектором можливий і успіх гарантований. Тож російська пропаганда запускає ще низку меседжів.
Типове зображення з російського та сепаратистського сектору інтернет. Змішалося все: і СРСР, і міф Перемоги, і фашисти – бракує лише української реальності.
Боротьба має шанси на успіх
Ключове, в чому переконують не лише схід та південь України, а й весь світ, – на сході та півдні відбувається масовий народний рух, «русская весна». Всі громадяни єдині в своєму бажані від’єднатися від Києва та повернутися в лоно Росії. На боці Києва виступають не місцеві, а приїжджі (славнозвісний «бандерівський десант»).
Сюжет у новинах на НТВ 6 травня. В Донецьку «ополченці» затримали «радикалів зі Львова». «Разговор з националистами подтвердил: цель их пребывания в центрах сопротивления – очередные провокации. Все задержанные участвовали в беспордках в Одессе», – каже ведучий.
Росія (як центр слов’янства, православ’я, флагман у боротьбі з фашизмом та просто «братський народ») не кине напризволяще «русскую весну» і обов’язково прийде на допомогу. Про те, що військова допомога (відкрита інтервенція) – питання часу, постійно кажуть представники терористичних організацій ДНР та ЛНР. «Главное, что мешает Российской Федерации оказывать полноценную помощь русскому большинству граждан Украины — неготовность значительной части российского руководства (и прежде всего — экономического блока правительства Российской Федерации) к действию в условиях изоляции Российской Федерации от запада» («Новороссия»).
Білборд у Донецьку, червень 2014 р.
Але допомога має не лише військовий характер, а й гуманітарний. «Руку помощи бедствующему населению Юго-востока протягивает Россия. И по этой руке жестко бьёт украинское руководство, обвиняя Кремль в спекуляциях на теме гуманитарной помощи, – пише одеський «Таймер». – Если же люди и решаются оставить свои дома, то бежать предпочитают не в “сверхдемократичную” Украину, а во “враждебную” и “агрессивную” Россию». В статті – ілюстрація у вигляді фото начебто з україно-російського кордону.
Українська армія деморалізована, в ній панує анархія, вона погано оснащена. Її дії хаотичні й неефективні. Це класичний прийом пропаганди військового часу, який додає солдатам ворога впевненості у своїй бойовій перевазі. В російській пропаганді (вустами російських ЗМІ та інтернет-ресурсів, у закликах терористів, матеріалах проросійських політичних партій, навіть на шпальтах деяких ЗМІ на сході та півдні) українські військові не хочуть воювати з братським народом, в усьому винуваті «злочинна влада» і «Правий сектор». Українські війська і «Правий сектор» у російських новинах ідуть, як правило, через кому (як приклад – новина ИТАР-ТАСС).
«Сегодня в наших рядах нашли спасение 32 армейца с Западной Украины! Бойцы сообщили, что их командиры держат солдат в полнейшей информационной изоляции. …Только за общение с мирным гражданином могут расстрелять неонацисты и солдата, и мирного гражданина. Военные билеты находятся у командиров. Отказ выполнить приказ – сразу смерть! Но юнцы не все хотят убивать детей и их матерей, не все юнцы знают, кого на самом деле они пытаются убивать!» – каже один із польових командирів терористів С. Здрилюк.
«Деморализация у пограничников cтрашная. Воевать за хунту не хотят, при этом боятьcя, как бы их не раccтреляли, как милиционеров в Мариуполе. Воевать за ополченцев тоже не оcоб ожелающих, мало кто готов по-полной в гражданcкую войну окунутьcя. Поэтому преобладает желание убежать от этог оужаcа куда-нибудь подальше», – пише сайт «Новороссия».
«В Северодонецке Луганской области ситуация доведена до абсурда. Здесь украинские военные систематически обстреливают загородные территории, однако, не места дислокации ополченцев, а… огороды местных жителей, – пише луганське видання «ХХІ век». – … “Бессмысленный и беспощадный” обстрел произошел и в Кременском районе Луганской области. Здесь 9 июня, около полудня, в поселке Старая Краснянка, из снайперских винтовок и минометов была обстреляна… похоронная процессия».
Типові зображення з російського сегменту інтернет. Березень-червень 2014 р.
Україна – неспроможна держава
Україні залишилися лічені дні, тому що вона є неспроможною державою – хворим організмом, який живе на штучному диханні. Згадаймо міф про «американський проект». «Если попытаться одним предложением описать всё то, что мы наблюдаем в сегодняшней Украине, формулировка будет примерно такая: развал страны, коллапс промышленности, экономический крах, гражданская война, власть олигархов», – формулює цей міф одеський «Таймер».
Власне, в полі пропаганди Україна завжди такою була. Протягом останніх п’ятнадцяти років культивується міф кредитів як рабського ярма, яке навісили на українців МВФ, США та інші. Цей образ пов’язаний із міфами глобальної змови, демонізованим образом США та ностальгією за Радянським Союзом.
Саме через цей зв’язок економічна залежність від Росії (в тому числі енергетична), на якій теж наголошує пропаганда, не сприймається як проблема, а є радше аргументом, який доводить об’єктивність «братерства народів» і невідворотність подальшого возз’єднання.
«Рыночная стоимость украинской "трубы" имеет значение только тогда, когда по ней идет российский газ. Иначе это просто металлолом! – стверджує Н. Вітренко. – Разрыв отношений с Россией, сворачивание товарных потоков – это тяжелейший удар по экономике Украины. Мы теряем рабочие места, доходы… По сути Украина – банкрот и платить по долгам нечем. У них единственная возможность – выпросить кредиты».
«Россия без Украины вполне себе выживет, а вот существование Украины без соседской поддержки России – вызывает большие сомнения в экспертных кругах», – пише одеське видання «Таймер».
Ну і, нарешті, класичне: Донбас годує Україну. Цей міф, також культивований роками зусиллями майже всіх політичних партій, які жадали здобути підтримку у східного електорату протягом періоду Незалежності, добре вписався в російський пропагандистський дискурс (чи завжди ним був?). Він не лише нібито підтверджує неспроможність України (без Донбасу вона ніщо), а й обґрунтовує відділення регіону від української держави, дає впевненість у світлому майбутньому після відділення. Цей міф продовжує існувати на сході, і його активно підтримують самі сепаратисти, місцеві ЗМІ, бізнес, політики.
* * *
Інформаційна війна проти України почалася задовго до зимових подій у Києві. Весь цей час десь глибоко у свідомості громадян лежали міни відкладеної дії й лише чекали моменту, коли детонувати – всі разом – і зруйнувати не лише стіни будівель у Слов’янську й Маріуполі, а й сотні людських життів. Фундаментальні основи російського міфу, яким зараз інфіковані громадяни на сході та (меншою мірою) півдні України, закладалися навіть не протягом останніх десятиліть, а ще задовго до того, як Україна отримала свою незалежність; тож боротьба з ним триватиме значно довше антитерористичної операції, і затягнеться вона на десятиліття… Звісно, за умови, що Україна почне хоч якісь дії, щоб із цим міфом боротися.
Україна не програла інформаційної війни. Вона в неї ще не вступала.
