Кожна соціосистема працює зі своїми і з чужими голосами. Різні системи по-різному намагаються блокувати чужі голоси, і всі вони щосили підсилюють свої – такі, що працюють на їхнє розуміння стабілізації соціосистеми. В систематиці інформаційних воєн навіть намагаються виділити дві моделі реагування на чуже (Лібікі): це модель замку, куди чужі голоси не допускаються, й модель базару, де чуже ходить вільно.

З іншими голосами всі суспільства ведуть запеклу боротьбу, особливо це стосується минулих етапів розвитку людства. Стосовно розвитку науки Вернадський колись написав, що єретикам завжди відрубують голови, але результатами їхньої діяльності користуються вчені другого ешелону, які згодом починають розвивати ці ідеї, отримуючи весь позитив.

Сталін створив механізм репресій, щоби попередити виступи номенклатури проти нього. Номенклатура не витримувала того мобілізаційного курсу, який увів Сталін. Вони хотіли жити, а не боротися. А тим часом доводилося працювати в тій самій мобілізаційній системі й після двох десятиріч, які минули після 1917 року.

СРСР (так само як і будь-яка інша соціосистема, хоч і з різним ступенем жорсткості) намагався керувати масовою свідомістю у двох напрямках:

– мотивувати населення до правильних вчинків,

– блокувати контр-вчинки.

СРСР створював для цього внутрішній тиск, який формував дії радянських людей. Для цього використовувався інструментарій фізичного, інформаційного й віртуального просторів.

Сталінська система надала нечувані права навіть найменшому бюрократу, але все це було зроблено виключно відносно до тих, хто був внизу. Такі ж нечувані права мала верхівка країни відносно всіх, хто стояв нижче її, а Сталін – відносно верхівки.

До речі, сьогоднішній пострадянський простір стоїть на нулі саме тому, що ми не навчилися інших методів керування, окрім репресивних. А коли репресивні методи відішли вбік, Радянський Союз і загинув. Уже брежнєвська система не мала можливості застосовувати механізм масових репресій.

Але наше уявлення про сталінську систему буде неповним, якщо ми не згадаємо, що вона готувала не лише фізиків, а й ліриків. Це складніша система, яка готувала не лише новий технологічний продукт, а й нову людину. В Макаренка є фраза, що такій системі теж потрібен був відділ технічного контролю, адже творення людини є не менш важким завданням, ніж створення технічного продукту.

У чисто прикладних завданнях, а саме так ми найчастіше розглядаємо тоталітарну систему, потрібна орієнтація на технології, особливо ті, що мають стосунок до військової справи. Але сталінські технологій робили людей не лише на рівні просто населення, вони виховали досить сильний загін письменників, композиторів, учених. На таке «зайве» завдання сьогоднішній пострадянський простір нічого не витрачає, втрачаючи в результаті більш тонкий погляд на світ і більш складний тип людини.

Щоправда, тут слід зауважити, що радянський результат може бути водночас залишком старої системи освіти царських часів. Адже дореволюційна гімназія надавала той рівень, якого могли потім досягати лише радянські виші (Саприкин Д.Л. Образовательный потенциал Российской империи. – М., 2009; див. також тут). А за рівнем навчання інженерів Росія взагалі вийшла на перші місця в світі (Сапрыкин Д.Л. Инженерное образование в России: история, концепция, перспективы // Высшее образование в России. – 2012. – № 1).

СРСР був вербальною цивілізацією, де в основі було слово, але вона програла наступу цивілізації візуальної, основу якої становлять образи. Брежнєв не міг існувати на екрані телевізора, хоча міг бути генсеком епохи газет. Програма «Погляд» була одним із інструментів такої візуальної руйнації, бо неможливо протистояти візуальним аргументам чисто вербальними засобами.

СРСР і справді був країною, де багато читали, і це мало досить серйозні позитивні наслідки. Людина, яка багато читає, є іншим типом людини на відміну від того, що народився і став основним типом на пострадянському просторі. І це досить серйозно порушує систему освіти, яка склалася в старі часи. Без книги як бази вона не дає ніяких результатів.

До речі, останні канадські дослідження, наприклад, засвідчують, що люди, які читають художню літературу, мають у голові не простий чорно-білий світ, а складніший, вони готові сприймати неоднозначність, вони більш готові до прийняття рішень у складних умовах (див. тут і тут). Коли сьогоднішній пострадянський простір став нечитущим, на відміну від радянського, ми втратили цей тип більш складної людини.

Справжній текст є колективним продуктом. Його творить письменник, але далі вже він творить людину. Це не процес простого споживання, характерний для масової культури, де, за твердженням Умберто Еко, і автор, і читач одночасно є творцями тексту. Текст високої художньої цінності вищий за споживача. До нього ще слід дорости, і це працює і в високій, але непопулярній музичній культурі. Але виховати авторів високого мистецтва не так просто, для цього потрібні й кошти, і відповідна творча атмосфера.

Якщо поглянути на останній роман Аксьонова «Таємнича пристрасть. Роман про шістдесятників» (Аксенов В. Таинственная страсть. Роман о шестидесятниках. – М., 2009), то вас не полишатиме відчуття, що СРСР витрачав кошти і не заважав, наскільки це було можливо, творчій атмосфері, в якій живуть герої роману, за вигаданими іменами яких сховано всім відомі прізвища.

Серед дисидентів радянського періоду було напрочуд багато золотої молоді. Але в минулому вони мали травматичну подію, яка перевела їх на інший рівень розуміння ситуації. Уже в постхрущовські часи, коли вони могли не хвилюватися з приводу арештів, їхній рівень життя був набагато кращий, ніж у країні. Це чітко можна побачити по тому, що Аксьонов чи Окуджава, наприклад, були дітьми партійних працівників.

Павловський пише про цей час, що шістдесяті були розквітом радянської меритократії. Він підкреслює: ці люди відчували, що вони не повні, але все ж таки хазяї своєї землі. Конфлікт меритократії й бюрократії призвів до того, що меритократія перемогла, але вона виявилася некомпетентною.

Про шістдесятників влучно висловився Гусейнов, що тілом вони були з партійними гуманітаріями, а душею – з дисидентами. Це тому, що вони діяли виключно в офіційних формах активності. Щоправда, в результаті їм вдалося створити своє власне середовище, яке приймало своїх і відштовхувало чужих.

Щедровицький, говорячи про освіту, кидає досить важливу фразу: «Історії програшу СРСР ніхто ще не зрозумів і не описав». Він каже це в контексті продукування мільйонів інженерів, яким не знайшлося місця в радянській економіці, оскільки глобальна економіка стала в результаті західною.

Це варіант не просто втраченого покоління, а втраченого народу. Сьогодні намагаються пояснити страшенний рівень смертності на пострадянському просторі саме відсутністю духовних регуляторів (див. тут і тут). Як приклад наводиться рівень смертності в Новгородській області, який знизився під час війни, а з 1943-го й узагалі вдвічі зменшився. І тримався на цьому рівні вже до кінця війни.

О’Генрі в одному зі своїх оповідань писав, що Америка захопила світ за допомогою сосисок і подібних товарів. Тобто перед нами варіант захоплення світу знизу, зі світу матеріального. Так само релігії є прикладом захоплення світу згори, з боку нематеріального. Невзоров надав досить яскраве визначення патріотизму як дешевого ідеологічного наркотику, під впливом якого люди безкоштовно творять дуже дорогі дії. Тобто ми весь час маємо конкуренцію двох варіантів виходу на зміну поведінки.

Тоталітарні держави, як це не парадоксально, краще керували духовним світом людини. Можливо, це пов’язано з тим, що вони краще уявляли своє майбутнє, ставили перед собою цілі і йшли на їх виконання. Цілі сьогоднішнього пострадянського простору нікому не відомі.

Валентинов у якості альтернативної історії посилається на Переслегіна, який підкреслив, що перемога антигітлеровської коаліції призвела до західного шляху розвитку людства (див. тут і тут). А це був прогрес в обробці інформації (комп’ютери, інтернет, мобільні телефони) за рахунок відмови від космічної експансії.

Щедровицький констатує, що не може бути хорошої освіти в країні, де немає хорошої промисловості. Зникла й онтологія: раніше марксизм пояснював те, як саме побудований світ. Тому сучасну ситуацію він визначає як онтологічний вакуум.

Павловський цікаво каже про героїв телеекрану, яких ми бачимо на ток-шоу. Він вважає, вони здатні лише на те, щоб у випадку реального ворога опинитися в перших рядах із хлібом-сіллю. З нашої точки зору, це і є модель комунікацій, де функціонують виключно «правильні» слова.

Системи, що можуть працювати з чужими голосами, складніші. Радянський Союз «зламався» на тому, що він не зміг утримати в собі критичні інформаційні потоки. А система, що працює виключно на позитивних потоках, не відповідає дійсності. Вона робить набагато більше помилок, деякі з яких потім можуть ставати фатальними.

Як писав Маклюен та інші, середньовіччя було усною цивілізацією. Голос єретика в усній цивілізації міг легко бути приглушеним. Інквізиція, наприклад, могла легко відправити на вогнище небезпечного автора, і тоді разом із ним зникали його ідеї.

Гутенберг закладає початок друкованої цивілізації. Вихід книжок Лютера вже не дає змоги Ватикану так само заглушити його, починається нова епоха багатоголосся. Влада (світська чи релігійна) вводить цензуру, намагається сприяти тиражуванню потрібних текстів.

Інтернет надає найкращі умови для існування чужих голосів. Як колись інквізиція, сьогодні їх намагаються прослуховувати спецслужби. Американська програма Prism чи британська Tempora налаштовані саме на небезпечний контент (див. тут, тут і тут). До того об’єктом інтересу були й мільйони щоденних телефонних розмов, а не тільки інтернет (див. тут). У результаті Пентагон навіть закрив доступ до статей на цю тему в газеті Guardian для своїх військовослужбовців. Усе це здійняло страшну бучу обговорення. Але невже хтось думав, що таких можливостей немає?

При цьому в історії завжди існують жорсткі (офіційна цензура) чи приховані методи фільтрації контенту. Як приклад останнього можна згадати Голлівуд, де, як свідчать дослідження, були налагодженні зв’язки з Гітлером стосовно цензурування фільмів (див. тут, тут, тут, тут і тут). До речі, кожен вечір Гітлер дивився американські фільми. При цьому він любив Міккі Мауса, Грету Гарбо і не любив Тарзана. Німецький консул в Лос-Анджелесі дивився кіно в Голлівуді й пропонував вирізати деякі речі. Жодного разу Голлівуд не відмовив. Фільми студії MGM консул дивився разом із її засновником Л. Меїром. Він відомий тим, що створив систему «зірок».

За всім цим стояли суттєві комерційні інтереси. Але водночас таке м’яке цензурування мало й важливі політичні наслідки, бо фільми починали відтворювати модель світу, яка цікавила Німеччину, наприклад, піднімалася роль сильного лідерства. Якщо Голлівуд – це міністерство мрій усього світу, то зрозумілою стає зацікавленість німців.

Комерційна складова виринає й нині, коли китайські цензори беруть участь в обговоренні голлівудських фільмів (див. тут і тут). Китайський ринок настільки великий, що без нього ніяк не можна. Тому й останній фільм про Бонда, «Пірати Карибського моря», «Місія неможлива – 3», «Люди в чорному – 3» – всі вони мають у собі цензуру Китаю. Виникають навіть дивні гібриди, коли Китай отримує власну версію одного з фільмів про залізну людину.

Відмова Європи від політики мультикультуралізму демонструє складні завдання об’єднання в одній соціосистемі різних голосів. Тейлор у можливості об’єднання різних голосів бачить майбутнє України. Водночас слід визнати, що саме зараз мультикультура й мультиполітика різних регіонів України перебувають у конфлікті, й це протистояння гальмує її розвиток.