Полемічна стаття постійного автора ТК щодо тих проблем та викликів, до яких у виборчій мерській кампаніі в Москві слід придивитися й українському суспільству та політикам. Не зі всіма думками Сергія Грабовського погоджується редакція «Телекритики», але актуальність сюжетів, про які йдеться в ній, очевидна. Запрошуємо до дискусіії.

У Москві невблаганно наближаються вибори мера. Причому вперше за два десятиліття в тамтешній виборчій кампанії з’явилась інтрига, й неабияка. З одного боку, міцний господарник (ясна річ, не без купи гріхів і грішків) Сергій Собянін. З іншого – купка відвертих лузерів і підтриманий ІТ-бізнесом та армією волонтерів (справді безплатних!) Олексій Навальний. Ясна річ, що 90% чи навіть 95% ЗМІ грають на боці Собяніна; він за рахунок бюджету, скажімо, проводить (як т.в.о. градоначальника) телебесіди про грандіозні успіхи мерії і не менш грандіозні плани; Інтернет-середовище, в свою чергу, в більшості – на боці Навального.

При цьому, як зауважила знана публіцистка Юлія Латиніна, «Собянин – лучший кандидат, лучший мэр в рамках той административно-командной системы, которая существует при Путине… Он лучше Лужкова на 150 миллиардов рублей. 150 миллиардов рублей, напомню, это те деньги, которые мэрия сэкономила на госзаказах после того, как пришел Собянин. Она этого особенно не пиарит, но вот это воровалось при Лужкове, это перестало вороваться при Собянине. 150 миллиардов рублей». Але при цьому, вважає Латиніна, Собянін є найкращим мером виключно в межах путінської управлінської моделі – а питання наразі полягає в тому, щоби перейти до принципово іншої моделі.

І от сталося так, що Навальний 23 серпня був запрошений на радіостанцію «Эхо Москвы» самим Олексієм Венедиктовим – шефом (офіційно головним редактором) цього ЗМІ. І під час розмови в прямому ефірі опозиційний кандидат сказав таке, за що на нього посипалися звинувачення у фашизмі, поєднані із прямими чи ледь замаскованими закликами не голосувати за нього. Причому йдеться не лише про російський медіапростір і ліберальний сегмент Інтернету, а й про європейські та заокеанські ЗМІ.

Винною в усьому виявилася лезгинка, про яку Навальний висловився вельми неполіткоректно. Ну, а до неї почали приплюсовувати всі інші можливі гріхи.

Показовою в цьому плані є стаття у The New York Times Маші Гессен (тієї самої, яка короткий час керувала московським бюро «Радіо Свобода») з гучною назвою, яку можна перекласти так: «Голосування на російській випаленій політичній землі». Про що йдеться в статті (власне, вона оформлена в Інтернеті як один із блогів видання)? Про те, чи є підстави голосувати за Олексія Навального. Вся стаття веде до висновку – ні, не варто. Бо ж «йому було лише двадцять з невеликим і він був студентом, коли до влади 1999 року прийшов Володимир Путін… Навальний не має досвіду життя за функціонуючої – навіть недосконало функціонуючої – демократії і досвіду участі в публічному політичному процесі». І взагалі – «Навальний – це політик-самоук», він недоладно викладає свою позицію, він заявив, що гей-паради мусять проводитися на стадіонах, щоби їм ніхто не загрожував, а потім висловився інакше; крім того, він поводиться як націоналіст – скажімо, виступаючи недавно на радіостанції «Эхо Москвы» пообіцяв «заборонити традиційний кавказький танець лезгинку».

Ось він, страшний націоналістичний гріх! Страшний – бо, нагадаю, в західному та російському ліволіберальному дискурсі націоналізм фактично є синонімом нацизму…

Далі стаття Гессен побудована на поєднанні «за» і «проти» Навального.. От, мовляв, дехто говорить, що московські вибори – унікальний шанс сказати «ні» Путіну, але ж говорити «ні»чинному президенту та стверджувати, що всякий, хто проти нього, автоматично хороший, – не те саме. Інші порівнюють голосування за Навального з участю в акції протесту на підтримку політв’язнів – пише Гессен. Проте участь у політичному протесті вимагає чіткої, принципової політичної позиції, багатьом людям вона (позиція Навального) не дозволяє віддати голос за націоналіста. Нарешті, третя група бачить у виборах мера Москви можливість «розгойдати човен» – дестабілізувати політичну ситуацію в Росії. Та політичні війни потрібно вести високоточною зброєю, пише Гессен, нерозсудливо діяти в надії на віддалені, малоймовірні наслідки.

Далі наводиться думка анонімного 23-річного соціолога, котрий зауважує, що ані він, ані його друзі в жодному разі не голосуватимуть за Навального. І висновок: ось що відбувається, коли вибори проводяться на випаленій політичній землі. «Це також передвістя того, що станеться, коли режиму Путіна врешті-решт прийде кінець: Росією будуть правити люди, які виросли в країні без політики», – підсумовує Гессен.

І того ж 26 серпня, навряд чи змовившись із Машею Гессен, знаний сатирик і публіцист ліберального спрямування Віктор Шендерович опублікував в «Ежедневном журнале» статтю на цю ж тему – «Порядок дій після заборони лезгінки». Але перш, ніж звернутися до неї, варто зупинитися та подивитися, що ж насправді сказав Олексій Навальний у розмові з Олексієм Венедиктовим:

«А.НАВАЛЬНЫЙ: Нам нужен одинаковый подход, прежде всего, правоохранительных органов к людям разных национальностей. У нас сейчас арестовывают какого-то хулигана-чеченца, начинают выяснять, кто у него дядя в Грозном, не приедут ли сейчас с полпредства какие-то люди на черных Мерседесах, не является ли он сотрудником спецслужб каких-то чеченских бесконечных. Этого быть не долино – ко всем мы должны относиться одинаково.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Нет, это правоохранительное. А я вам говорю о столкновении культур. Я вас пытаюсь вернуть, вот, в бытовую жизнь.

А.НАВАЛЬНЫЙ: Вы знаете, любая бытовая жизнь в той степени, в которой ее нужно регулировать законом, должна регулироваться законом. Если для нас бытовая жизнь – это лезгинка на Манежной площади, то я как мэр регулирую таким образом, что я говорю, что «ребята, лезгинка на Манежной площади – это административное правонарушение».

А.ВЕНЕДИКТОВ: Почему?

[…]

А.НАВАЛЬНЫЙ: Значит, когда дагестанская молодежь собирается на Манежной площади и танцует эту лезгинку, они проводят это таким образом, что москвичи воспринимают это как вызов обществу.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Да, это правда».

Відчуйте, як то кажуть, різницю: не заборонити лезгинку, а лише заборонити її танцювати в одному місці в Москві – на Манежній площі. Бо москвичі не без підстав ставляться до цього як до виклику – це і є насправді виклик, бо танці влаштовує дуже специфічна молодь із Дагестану, молоді «мажори», добре знаючи, що цим вони дратують абсолютну більшість москвичів. Можна як завгодно ставитися до цієї неоднозначної ситуації, але за всіх обставин Навальний не пропонував того, що йому приписала Гессен.

А тепер – слово Шендеровичу.

«Навальный заявил, что желал бы запретить лезгинку на Манежной площади.

Либерально ли сие, братие? Ни одной секундочки.

Обзываться «фашистом» по такому случаю, я думаю, не следует (сжигать расово неполноценных танцоров Навальный вроде пока не предлагал), но некоторый ле пен в качестве диагноза тут, безусловно, наблюдается…

Прискорбно? Ответ: да.

Небольшого ума было заявление про лезгинку.

Должны ли либералы после этого продолжать поддерживать предвыборную кампанию Навального?

Ответ: разумеется!»

Далі Шендерович пояснює, чому треба чинити так:

«Потому что содержанием этой кампании является не вопрос о лезгинке на Манежной, а само право обсуждать этот и любые другие вопросы в свободных СМИ и независимом парламенте, избранном (вы будете смеяться) в результате честных выборов, при соблюдении закона, гарантированного судебной властью, ориентированной (вы расхохочетесь) на Конституцию, а не на запах последнего путинского пука. Именно этим – возвращением честных правил игры и демонтажем путинской задницы – занят Навальный, и занят вполне эффективно, отчего из рядового оппозиционного «блогера» за два года превратился в символ возможных перемен».

А відтак саме Навальний став об’єктом атак і самої влади, і її пахолків – серед них «ліберал-демократа» Жириновського та телекілера Доренка. «Сокрушительное поражение Навального в Москве нужно Путину и Ко для возвращения утраченной легитимности, но это уже игра с обоюдными шансами… Давайте включим мозги и соберем Навальному процент, который заставит их а) оставить его на свободе; б) начать считаться с необходимостью и, в конечном счете, неизбежностью перемен, – пише Шендерович.  – А уж потом… когда-нибудь… – ну дайте помечтать-то! – когда-нибудь, говорю, в свободно и честно избранном парламенте (возникшем в значительной степени усилиями Навального) мы подкрадемся к нему слева и изваляем в дегте и перьях за запрет лезгинки. Обещаю поучаствовать.

Если же вам не терпится утопить Навального непременно сегодня – мои поздравления: вы навалились на рычаг с противоположной стороны, в едином усилии с дружным коллективом кремлевского ворья и их обслуги».

І «постріл» у бік тих, хто зве Навального фашистом: «У нас тут московский ОМОН метелит на рынке мигрантов, исходя из принципа коллективной кавказской ответственности, и делает это, замечу, отнюдь не по приказу Навального. И что-то я не припомню, чтобы Собянина называли фашистом».

Головне ж, на думку Шендеровича, – розпочати практичне відсторонення чинної у Росії влади від «корита», розпочати зміну правил гри, повернути в країну політику, а не її гламурну імітацію.

«Это, а никакая не лезгинка – содержание происходящего сегодня».

Чому, на мою думку, всі ці сюжети цікаві для нас, чому їх варто тримати в полі увазі? Зовсім не через «братерські почуття», а через суто прагматичні речі. По-перше, Росія істотно впливала, впливає і впливатиме на ситуацію в Україні (як саме – добре відомо). І не останню скрипку тут грала московська мерія – варто згадати фінансування Юрієм Лужковим цілої низки проектів у Севастополі та його участь у сумнозвісному Сєверодонецькому з’їзді.

По-друге, не так далеко в часі й українські вибори – ймовірні київські (осінь цього року) та президентські (початок 2015 року). Отож варто вже зараз вивчити технологію того, як «топитимуть» опозиційних кандидатів, у тому числі й через західні мас-медіа, і знайти інструменти протидії.

По-третє, опозиції варто вже сьогодні чітко визначитися та напрацювати лаконічні й афористичні формулювання щодо цілої низки дражливих питань (гей-паради, злочинність серед ромів, іммігранти з Африки та Азії, радикальний ісламізм, десятки, якщо вже не сотні тисяч українських громадян з паспортами інших держав тощо), щоби не «попливти» в прямих ефірах так, як Навальний із лезгинкою (яка, що би там не було, у виконанні дагестанських «мажорів» на Манежній площі є свідомим викликом російському суспільству – і далеко не тільки етнічним росіянам; але говорити про цю проблему слід зовсім в іншій стилістиці).

По-четверте, опозиції слід уже сьогодні працювати з тією хоча й невеликою, але вельми впливовою групою інтелектуалів, які пропагували та пропагують більш чи менш м’які варіанти «противсіхства» (як, власне, і Маша Гессен у Росії). І так далі, і таке інше. І вміти протистояти пересмикуванню фактів і відвертій неправді, хай би воно фігурувало навіть у The New York Times: адже насправді, всупереч Гессен, Навальний формувався як особистість у підлітковому та юнацькому віці саме за умов «недосконалої демократії» Горбачова та Єльцина; російський націоналізм у його ліберальному варіанті є наразі основним інструментом трансформації неорадянської самосвідомості більшості росіян у національну російську самосвідомість; а нинішня виборча кампанія Навального якраз – хоча б у межах Москви – формує політичну активність тисяч і тисяч волонтерів-учасників, тобто сказати про них, що вони виросли в країні без політики, вже не можна.

Загалом же перед нами, крім усього іншого, в online-режимі розгортається драматичне дійство, і сучасні інформаційні технології дають можливість впритул спостерігати за ним – і робити (чи не робити) належні висновки.