На початку червня 2013 року колишній американський співробітник ЦРУ та Агентства національної безпеки США Едвард Сноуден передав журналістам секретні матеріали. Інформація, оприлюднена ним, викривала діяльність американських спецслужб, які займалися масовим стеженням за громадянами як США, так й інших країн. 19 міжнародних правозахисних організацій подали позов проти АНБ. Також вони звернулися до урядів країн ЄС із закликом захистити європейців від шпигунських програм.

Справа Сноудена вдруге, після історії з Wikileaks, вивела на серйозний рівень дискусію про проблему співвідношення таких понять як безпека держави, свобода медіа та право на приватність громадян.

MediaSapiens запропонувала українським експертам подискутувати, поставивши їм наступні запитання:

1.Чи стали для вас несподіванкою повідомлення, оприлюднені низкою видань за матеріалами, які представив Едвард Сноуден? Якщо так, то що саме та якою мірою стало несподіваним?

2.Чи вважаєте ви, що в демократичному суспільстві потрібно кодифікувати норми, що встановлюють баланс між обов’язком держави охороняти безпеку суспільства та обов’язком мас-медіа інформувати громадян (у тому числі, про неоднозначні дії (чи бездіяльність) державних інститутів)?

3.Чи можуть, хоча би теоретично, бути визначені та формалізовані норми такого балансу?

4.Чи співвідносяться (і чи повинні співвідноситися) безпека суспільства та безпека держави? Яка в цьому роль ЗМІ наразі та якою вона має бути, на вашу думку, в ідеалі?

5.Як розвиток мас-медіа (в тому числі електронних ЗМІ, соціальних мереж і масових комунікаторів) впливає на розвиток суспільства? Чи змінює цей розвиток відносини між людиною та суспільством, людиною та державою, державою та суспільством?

6.Як змінюються (чи як будуть змінюватися в перспективі) відносини їх усіх (людини, суспільства, держави) – власне зі ЗМІ, їх ставлення до ЗМІ та до масових комунікаторів?

Учора ми опублікували відповіді на анкету Валерія Зайцева, які він надіслав до редакції у вигляді статі «Волки и овцы информационной революции». Сьогодні продовжуємо дискусію роздумами інших експертів.

Сергій Дацюк, консультант Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика», експерт у сфері комунікації, управління та стратегування:

1. Безліч речей у світі не є несподіваними як такі. Несподіваним буває публічне їх оголошення. Про те, що повідомив Сноуден, давно здогадувалась інтернет-спільнота як найбільш поінформована. Взагалі мені здається, що інтернет є середовищем, в якому неможливо щось приховати. Завжди знайдеться хтось, хто проговориться або зумисно відкриє правду.

2. Норми кодифікувати потрібно в будь-якій державі, не тільки в демократичній. І формулювання тут не зовсім правильне. Якщо визнавати медіакомунікацію четвертою владою, то проблема полягає в розділенні влад. А баланс у такому разі – це не що інше, як система стримувань і противаг, яка, наприклад, існує між різними гілками влади в демократичних державах сьогодні. Разом з тим є одна важлива річ для медіакомунікації. Сьогодні медіакомунікація – єдина глобальна влада з-поміж інших трьох. Тому система стримувань і противаг для медіакомунікації майже неможлива як така, оскільки це буде система стримувань і противаг між національними владами (виконавчою, законодавчою та судовою у кожній країні) та світовою системою глобальної медіакомунікації. Якщо уважно дослідити ситуацію зі Сноуденом, то тут наочно та яскраво видно, як світова суспільна думка стала на бік Сноудена, й наймогутніша сьогодні країна США з цим нічого не може вдіяти. Тому стримувати світову суспільну думку – ще та морока для національних країн. Глобальна медіакомунікація не нормується національними законами. Отже, мова йде про світові норми для глобальної медіакомунікації. А з цим якраз і проблема. Нинішня світова криза виникла саме через відсутність світової нормативної системи, зокрема в економіці та політиці. Та й перспектива якось обмежити світову медіакомунікацію виглядає примарною. Якщо навіть більшість держав чи навіть корпорацій про це домовляться, то завжди знайдуться корпорації та держави, що порушать домовленість. Тобто світова медіакомунікація в принципі не може бути обмежена державами та корпораціями.

3. Норми балансу прості. Перше: державна таємниця – це нонсенс, є військова таємниця, й крапка, все решта від лукавого. Навіть національна безпека не повинна існувати як утаємничена. Норми державної безпеки мають бути відкритими та дієвими. Захист суспільства – проблема суспільства, а не держави. Держава стала поганим захисником. У захисті має бути корпоративна конкуренція, а не державна монополія.

4. Вище я вже про це розповів.

5. Це складне питання. Медіакомунікації інформують, формують ідентичність і розважають. Найбільше на розвиток впливає саме інформація та ідентичність. Проблема полягає в наступному – чи має інформування бути всередині якоїсь системи ідентичності. Саме ця проблема сьогодні найголовніша. Вирішення її просте: має бути різноманітне інформування, в різних системах ідентичності та відкрите, що не залежить від жодної ідентичності як простий набір фактів, що має соціологічне визначення їх надання з введенням обов'язкової процедури – інформації, що залишається поза нашою увагою через обмежений кругозір. Таку процедуру мають виконувати експертні підбірки фактів.

6. Суспільство все більше буде впливати на медіареальність, а держави та корпорації впливатимуть все менше. Боротьба за суспільну увагу буде постійно зростати й диференціюватися.

Георгій Почепцов, професор, доктор філологічних наук, експерт у сфері комунікативних технологій, інформаційних війн:

1. Несподіваною була скоріше реакція аудиторії, адже всі розуміли, що саме так і має бути в сучасному технологічному світі. За законом чи поза ним збір інформації має місце. Сьогодні відбулося інше: виникли нові можливості по обробці великих обсягів інформації, чого не було раніше. Тому спецслужби починають працювати з усім.

2. Все це треба робити, й усе це буде все одно порушуватися в реальній практиці. Але саме наявність норм і законів дозволяє в критичні моменти досягати розуміння ситуації, коли на когось буде падати відповідальність. Можна навіть створити відповідного омбудсмена, але жодна спецслужба не дасть йому змоги подивитися зсередини на свою роботу.

3. Цим постійно займаються юристи, наприклад, у випадку інформаційних воєн, бо буває важко розрізнити випадковість чи системність атаки на іншого. Стосовно ЗМІ та держави, завжди буде існувати невідповідність інтересів: якщо ЗМІ хоче знати, то держава хоче завадити розповсюдженню такого знання, тому потрібен варіант якогось закритого суду, який би був незалежним чи хоча би намагався таким стати.

4. Держава завжди буде піклуватися більшою мірою за себе, а не за суспільство. Тому слабкі суспільства й породжують сильні держави, які в першу чергу зайняті собою. ЗМІ повинні мати теоретичну можливість писати про це та про інше, не боячись «гніву» держави, не лише прямого, а й опосередкованого. Прямий вплив можна кодифікувати та заборонити, а опосередкований – ні.

5. На сьогодні всі мають чітке розуміння, що новий тип суспільства вимагає вільного слова та вільних ЗМІ, що тільки так ми будемо мати і продуктивну економіку, і справжню політику. Коли тиск на населення зростає, це призводить до буксування розвитку. Однак сировинні країни можуть задовольняти потреби своїх громадян без демократичних процедур, але таких країн небагато.

6. Коли держава як система працює нормально, то нас не хвилюють новини й ЗМІ. Вони потрібні, коли держава намагається приховати свої незаконні дії. Але це намагання ніколи не зникне, бо держава отримує в своє управління нечувані фінансові та інші ресурси, залишаючись «людською» за своїми бажаннями і вадами, бо нею керують люди. ЗМІ може врятувати лише повне зникнення інтересу до них, тільки тоді вони можуть стати вільними від тиску.

Андрій Окара, політичний філософ, експерт, політтехнолог, політолог:

1. Звісно, ні. Бо спецслужби для того й існують, щоби слідкувати за людьми. Інша справа – якщо це нам не подобається, і це порушує права людини. Можливо, часто так і буває.

2. Такі норми існують у всіх державах і ,звісно, кожна держава намагається охороняти свої таємниці.

3. Вони, так чи інакше, формалізовані в законодавстві зі ЗМІ, в різних країнах по-різному. Але повністю формалізувати всі можливі казуси, які виникають, коли держава намагається слідкувати за громадянами, а журналісти намагаються розсекретити й не дати їй порушити писані чи не писані норми, неможливо. І я думаю, що й не треба. Але подібні сутички інтересів – це конфліктна зона, як наприклад, Воттергейт, який призвів до відставки президента.

4. ЗМІ, так чи інакше, автоматично (якщо це не державні медіа, в яких інша функція) стають виразниками інтересів суспільства. Завжди між державою та суспільством виникають певні непорозуміння і конфлікти. Логічно, що журналісти повинні розслідувати зловживання держави й державних органів та чиновників, і в цьому проявляється також їхній неформальний статус у розвинутому суспільстві, що називається четверта влада. Їм законодавчо гарантують певні права, що допомагатимуть виконувати ці обов’язки.

5. Соціальні мережі зробили комунікаційну революцію. Вона полягає у тому , що весь інформаційний простір став абсолютно прозорим і щось приховати, щось постфактум відфільтрувати, замовчати якусь інформацію дуже-дуже важко. Вони деієрархізували відносини між читачами та засобами масової інформації. Відносини між державою та суспільством змінюються в тому напрямку, що змінюються функції держави, вона все більше перетворюється на управлінський сервіс, і втрачає патроналістську функцію, статус контролюючої інстанції в житті суспільства. Щодо відносин між людиною та суспільством: я вважаю, що кожен із нас завдяки соціальним мережам здійснив свій комунікаційний прорив. Це нова якість соціальних відносин і соціальності як такої. Це настання інформаційної доби, принаймі на рівні комунікаційних можливостей.

6. Я думаю, що наразі ЗМІ суттєво трансформуються , з’являється інтерактив, з’являється формат real time. Це збільшує швидкість соціального існування та суттєво трансформує ЗМІ. Наприклад, коли на базі однієї «розкрученої газети»  з’являється цілий медіахолдинг, з’являються альтернативні засоби доставки інформації,  але фабрика інформації може бути єдиною. Тут суттєво коригуються функції журналіста. Я думаю, що професія журналіста не зникне, але трансформується. Раніше журналістом був той, хто першим побачив і описав, тепер від журналіста вимагається уміння працювати з інформацією, аналізувати її. Ця професія вимагатиме більшої інтелектуальної і фахової підготовки.

Костянтин Матвієнко, політичний експерт, співорганізатор Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

1. Для мене стали несподіванкою лише масштаби того, яким чином моніториться інформаційний простір. А спрямування й тематика –  ні. В принципі, я собі це так і уявляв.

2. Насправді ці норми кодифіковані в більшості суспільств. В Україні навіть більш жорстко, формально. Згадайте, хоча би закон про приватну інформацію [Закон «Про захист персональних даних»  – MS], він має ще більш жорсткий характер, ніж в інших країнах. Є держави, де, припустимо, з точки зору збереження приватної таємниці, існує заборона на відеореєстратори на приватних автомобілях. Тобто має місце жорстка кодифікація, як в Україні, так і поза її межами.

3. Ні, технології розвиваються набагато швидше, ніж вони можуть бути передбачені в будь-яких законах. Ну, хто, припустимо, міг передбачити технології, які дозволять зазирати в приватні помешкання? Тому ми просто не встигаємо за ними.

4.                   –

5. Кардинально впливає на розвиток суспільства. На суспільство впливає обсяг і швидкість інформації, швидкість обігу інформації, це, безумовно, форматує суспільство. Саме  інформація першочергово впливає на розвиток суспільства.

6. Саме швидкість обігу інформації зумовлює те, що засобом масової інформації є будь-яка людина. Всяка людина, яка має акаунт у Facebook, вже є засобом масової інформації, тим паче, якщо вона веде блог. Тому ЗМІ перестануть бути монополією якоїсь організації, а журналістське середовище перестане бути монополією в середовищі. Вже зараз претензії журналістів на якісь ексклюзивні права щодо інших громадян є абсолютно безпідставними та неправильними. Коли, припустимо, говорять, що побили журналіста, перешкоджали журналістській діяльності. Та бити не можна не лише журналіста, людей взагалі бити не можна. Журналістів, зокрема. Всяка претензія журналістів на ексклюзивність взаємин між суспільством і державою вже не є обґрунтована.