Одним зі слів, що найчастіше лунали в медіапросторі й під час виборчої кампанії, й тепер, після неї, під час підведення підсумків виборів, є слово «олігарх». Боротися з олігархами закликали та обіцяли політичні партії у своїй агітації. На шкідливість діяльності олігархів нарікали й нарікають аналітичні розвідки у ЗМІ та репліки експертів у ток-шоу. Слово «олігарх» в українській медіасфері стало таким самим загальником, як і слово «фашист» у російській.
Слово «олігарх» в актах публічної комунікації українських політиків, а слідом за ними й в українських ЗМІ, є таким саме універсальним ярликом, як і слово «фашист» у російській пропаганді. Ярликом, якого можна навісити на будь-кого й за будь-що. Обидва слова давно вже перейшли з розряду термінологічної до розряду звично-побутової лексики, але щойно спитаєш, що воно таке, — як більшість із-поміж тих, хто щойно таврував ці ганебні явища, зануриться у глибокі роздуми й, найімовірніше, так і не скаже нічого зрозумілого.
«Боротьба з олігархами», «деолігархізація» — це були лейтмотиви президентських виборчих перегонів навесні. Під їхнім же знаком проходила й нинішня виборча кампанія. Тільки от із ким і з чим треба боротися? Судячи, наприклад, із агітації ВО «Свобода», що лунала на телеканалах та на Національному радіо, вся шкода від олігархів полягає в тому, що «за десять років із України було вивезено два річних бюджети». Отже, олігархи — це ті, хто вивозить гроші за кордон? Хоч у якій кількості й хоч якого характеру гроші — а однаково олігархи? І якби вони тих грошей не вивозили, то хай собі й була б в Україні олігархія?
З агітаційного ролика «Свободи», у якому, як і в інших, лунав голос особисто Олега Тягнибока (до речі, стала очевидною цікава тенденція: з кожною виборчою кампанією «Свобода» з класичної, хай і радикальної, партії, тобто об'єднання політично активних громадян зі спільними ідеологічними уявленнями, дедалі помітніше перетворюється на типовий для України суто лідерський проект): «Що таке олігархія? Це коли десять глитаїв з'їдають 80% державного бюджету». Як із олігархією боротися? Дуже просто: «Заборонити приватизацію стратегічних підприємств... Великі податки для великого бізнесу, малі податки для малого бізнесу».
Отже, хай олігархи платять великі податки й живуть собі з райською насолодою: олігархія — це просто будь-який великий бізнес, суто кількісне поняття, й при цьому навіть кількісні його межі не визначено. Годі й казати: наведені тези можна застосувати до будь-кого й будь-чого, об'єкт боротьби з наведеної агітації не набуває навіть туманно-розмитих обрисів.
Найчастіше нині слово «олігархи» з'являлося в публічних виступах Олега Ляшка. Але всі ці виступи мали ту саму ваду: слово «олігарх» у них уживалося практично в значенні «ворог» і не містило жодних ознак ідентифікації поняття, його виокремлення з-поміж інших. Ба більше: в агітації низки політичних сил (Радикальної партії Олега Ляшка, КПУ, «5.10» та інших) уживання слова «олігархи» було покликано замаскувати поверховість і беззмістовність тієї агітації; прибери з неї слово «олігархи» — й усе перетворилося б на випадковий набір випадкових гасел.
«Олігарх! — Сам ти олігарх!» — приблизно в такій манері відбувалося чимало «дискусій» у телевізійних ток-шоу.
То що ж воно таке — олігархія, хто ж вони такі — олігархи? Де пролягає межа, що відокремлює олігархів від просто успішних бізнесменів, і чи є ця межа суто кількісною? Над тим ми найчастіше не замислюємося. А ЗМІ годують нас висловами на кшталт: «Білл Гейтс — американський олігарх», «Принц Гаррі захопився дочкою єгипетського олігарха», «Європейські олігархи». «Місцевий олігарх» — це поняття виходить узагалі вкрай розпливчастим і може бути вжите до будь-кого, навіть до власника крамнички.
Унаслідок того слово «олігарх» перетворюється радше на лайку, на тавро, ніж на позначення реального політико-економічного явища. Відповідно, вкрай розмитими й невизначеними стають і уявлення про те, проти кого й проти чого треба боротися, що й як змінювати та реформувати.
Спробуймо пошукати визначення. Облишмо осторонь античних класиків: нас цікавить сучасний зміст поняття в сучасних реаліях. Україномовна «Вікіпедія» дає таке визначення: «Олігархія... — політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад — військових, великих власників, фінансистів тощо)». Далі, зокрема, йдеться: «Без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити “диктатуру небагатьох” (явну чи позалаштункову), є олігархами. Олігарх — це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватногрупових інтересах, причому в основному або виключно силовими методами».
Російськомовна «Вікіпедія», після подібного ж загального визначення й без наведеного нижче роз'яснення, зокрема, повідомляє: «Согласно проведенным исследованиям ученых Принстонского университета [2] на основе данных полученных в результате анализа государственных программ, принятых в США с 1981 по 2002 год, можно сделать вывод что за последние годы политическая система США узурпирована олигархами. Политика народа, для народа и волей народа осталась в далеком прошлом...» Натомість «Сосредоточение власти и бизнеса ограничено в РФ законодательством. Это относится как к исполнительной власти, так и к законодательной». Про те, що олігархи формально можуть і не входити до органів влади, а керувати з-поза лаштунків — ані слова. Про те, що бізнесова активність представників найвищої влади може не бути афішованою, — так само. Натомість Україна має зовсім нещодавній приклад: Віктор Янукович, офіційно не будучи бізнесменом й офіційно ж не ведучи бізнесової діяльності, де-факто перетворився на головного олігарха.
Визначення з інших джерел. Отаке: «Олігарх а, ч. 1. Член олігархічного уряду. 2. Особа, що належить до правлячої групи експлуататорської меншості». Отаке: «Олігархія — (грец. oligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Арістотелем у V — IV ст. до н.е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли „влодорюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні". Розрізняють О. аристократичну і фінансову». Отаке: «Олігархія — форма державного правління, за якої політичне та економічне правління здійснюється невеликою групою людей, а також сама ця група». Отаке: «Олігархія (грецьк. oligarchia, від oligos — нечисленний і arche — влада; влада небагатьох) — недемократичний різновид правління, що забезпечує панування вузького кола найбагатших осіб, а також владна еліта, яка репрезентує й очолює олігархічне правління».
«Олігарх — можновладець, один з небагатьох реальних правителів держави, що зосереджує в своїх руках економічну й політичну владу водночас», — таке визначення дає книга «Основи демократії», видана «Астролябією» у Львові 2009 року. «Сучасний тлумачний словник української мови», видавничий дім «Школа»: «Олігархія. Політичне та економічне панування групи найвпливовіших представників монополістичного капіталу, сама така група». Попри появу надважливого в даному разі слова «монополістичних», залишається невизначеним зміст слів «панування» та «найвпливовіших». «Новий словник іншомовних слів», «Аконіт», Київ, 2008: «Олігархія. 1. Політичне та економічне панування невеликої групи багатих людей. 2. перен. Правляча верхівка взагалі, можновладці».
На цьому «взагалі» припинімо пошуки. Бо це «взагалі» тією чи іншою мірою є характерним для всіх наведених визначень: і дотепер, як і за радянських часів, джерела дають описові й радше пропагандистські, ніж наукові, визначення, за якими неможливо чітко виокремити явище. Такий самий пострадянсько-пропагандистський дискурс панує й в українській політиці, зокрема й у політиці на телебаченні: невизначений об'єкт, коли під приводом боротьби з олігархами та олігархією суспільство можна нацькувати на кого завгодно.
То хто ж такі олігархи, в чому полягає їхня шкода? Чому, власне, з ними треба боротися, чому такою конче потрібною є деолігархізація? Поки що всі вимоги провести її дуже скидаються на «експропріацію експропріаторів», хай не на «грабуй награбоване», а то й на «відібрати й поділити». Під маркою боротьби з олігархами суспільству навіюють ненависть до успішного бізнесу, ненависть до багатства як такого — незалежно від джерел та способів його виникнення. Свідомість люмпенів — от що навіюють.
В одній із вересневих програм Національного радіо ведуча допитувала гостя студії: чи треба запроваджувати спеціальні податки для олігархів? Гість натомість запропонував інший термін та інший ракурс: він повів мову про потребу запровадити спеціальні податки на сировинну економічну діяльність. Слова «олігархи» він не вживав — але, менше з тим, упритул наблизився до характеристики явища.
Бо й справді: від інших суб'єктів економічної діяльності олігархів відрізняє передусім зосередженість їхнього бізнесу в сировинних галузях економіки. Видобути — продати, здійснити первинну обробку («підмарафетити») — продати. Дуже схоже на типову «економічну» схему першої половини 1990-х років: украв — продав. Хай навіть сьогодні ця схожість полягає не в юридичному аспекті, але в методології ведення бізнесу — поза всяким сумнівом.
Насправді олігархічний бізнес не обмежується сировиною, хоча вона й надалі полягає в його основі. Інтереси олігархів поширюються також на харчову галузь, особливо ж на виробництво алкогольних напоїв, на будівництво. Олігархи панують у сфері розподілу, як-от облгази та обленерго, а то й у виконанні притаманних державі регулювальних функцій, як-от сумнозвісний ЄДАПС. Часто згадувана у ЗМІ Луганська ТЕС у місті Щастя, що належить одній зі структур Ріната Ахметова, забезпечує електроенергією понад 90% Луганської області.
Що об'єднує всі ці сфери докладання олігархічних талантів? Об'єднують їх кілька речей. По-перше, «об'єктивний» монополізм чи олігополізм. (Іноді вживають термін «природні монополії», але в даному разі природними вони не є.) Перелік сировинних об'єктів є не таким уже великим і з об'єктивних причин не підлягає розширенню: новий металургійний завод отак от просто не збудуєш, ТЕС — теж; монополізм обленерго можна зруйнувати лише на найвищому державному рівні, докорінно реформувавши галузь та способи керування нею.
Друге, що об'єднує ці сфери, — це гарантований сталий попит на продукцію або послуги. Відсутність проблем зі збутом, бо збут цей є гарантованим. Із цим тісно пов'язане третє: сфери, контрольовані олігархами, не потребують радикальної модернізації, запровадження новітніх технологій та новітніх способів адміністрування. Потребують лише підтримування функціонування на наявному технологічному рівні — «щоб зовсім не розвалилося».
Олігархи стали лідерами національної економіки не завдяки своїм бізнесовим талантам, а завдяки володінню й користуванню винятковими, недосяжними для пересічних громадян правами й можливостями. Завдяки своєму позаконкурентному становищу. Всі їхні супербагатства — це не комерційний прибуток, а феодальна рента, що вони знімають її в загальнонаціональному масштабі. Звідси й феодальне сибаритство олігархів.
Погляньмо ще раз на галузі й сфери діяльності, в яких створюють свої статки олігархи, й ми чітко побачимо: це ті сфери діяльності, які в СРСР становили основу радянського соціально-політичного ладу. Це не просто підприємства, не просто галузі. Це не просто монополії, це саме ті монополії, через які радянська держава здійснювала повний контроль над суспільством, поневолення суспільства, одержавлення його, тримала його в «єжових рукавицях». Монополії, які були економічним боком, економічною опорою, економічною складовою самої системи влади в СРСР.
Відтоді вони не зазнали реорганізації, залишившись за суттю своєю суто радянськими владними інструментами — тільки їх було приватизовано. Приватизовано разом із владними функціями, покладеними на них радянським устроєм. І, до речі, радянська система, будучи економічно вкрай неефективною, бодай сяк-так могла працювати лише за умов усеосяжної державної власності; за умов приватної власності її ефективність ще більше знижується.
«Олігарх у галузі високих технологій» — звучить, мов оксюморон. Олігархи, що володіють машинобудівними підприємствами, зокрема на сході? Але ж саме вони репетують про «споконвічні економічні зв'язки з Росією», які нібито не можна розривати, й про те, що без цих зв'язків Україна не проживе. Ви не замислювалися, чому так? А тому, що вони теж паразитують на технологічних ланцюжках, що залишилися з радянських часів. Ці ланцюжки приносять їм монопольне становище й гарантований збут. Прибери ці ланцюжки — і їм не буде чого робити: пристосуватися до модерних ринкових умов вони не зможуть. По той бік українсько-російського кордону — такі самі олігархи, тож міжолігархічні зв'язки між двома країнами дуже мало чим відрізняються від зв'язків, скажімо, між СРСР та НДР чверть століття тому: і ті, й ті не є ринковими.
Консервація засадничо радянської економічної системи, плекання в суспільстві ностальгії за радянським минулим, спротив будь-яким спробам модернізації — от що несе нам олігархічний лад. За олігархічного ладу приречені на поразку всі спроби економічної реструктуризації України, всі спроби зробити базовими галузями економіки не сировинні, а модерні й високотехнологічні: ці галузі олігархам не по зубах, вони не можуть функціонувати за олігархічними парадигмами.
Зверніть, до речі, увагу на ще одну річ: коли мова заходить про малий бізнес, що, як правило, мають на увазі? Дрібну торгівлю, дрібні підприємства сфери послуг — те, що існувало й за радянських часів, але було зневаженим та або допоміжним, або взагалі перебувало поза межами офіційної економіки. Те, що ніяк не перетиналося з «народним господарством» — і податків, до речі, не платило. Суто радянські стосунки між «великою економікою» — тоді державною, зараз олігархічною — та дрібним підприємництвом фактично не зазнали суттєвих змін!
«А в нас сам виборець не фінансує політичні партії, їх фінансують олігархи. І для нас це обходиться дорожче, бо потім вони приходять до парламенту і відшкодовують собі у кілька разів більше», — вважає лідер партії «Демократичний альянс» Василь Гацько. А тепер припустімо: знайшовся якийсь «шляхетний олігарх», який безпосередньо в парламенті відшкодовувати собі витрати на вибори не стане. Чи буде нам усім від того легше? Якщо й так, то дуже ненабагато. Бо відшкодовувати понесені витрати можна непрямо. Ні, зовсім не обов'язково сидіти й підраховувати прибуток від кожного ухваленого вигідного або проваленого невигідного олігархові закону. Можна взагалі не займатися дріб'язковим лобіюванням. Можна діяти на іншому рівні.
Бо хоч би яким «шляхетним» був олігарх, а він не відмовиться від контролю над спонсорованою ним політичною силою, від її залежності від себе. Він ніколи не допустить ухвалення законів, які підточують наявний політико-економічний лад. Косметичні реформи, «покращення вашого життя вже сьогодні» — скільки завгодно, але тільки не радикальна трансформація політико-економічного устрою.
От у цьому й полягає головна й, по суті, єдина хиба олігархічного ладу: країна виявляється приреченою на архаїчну, неефективну, радянську за своєю суттю економіку. Економіку, якій нема чого робити в товаристві розвинених країн. Усі інші хиби — то наслідки, прояви.
На жаль, і наші політики, й більшість наших ЗМІ привертають увагу до наслідків, до «він украв», «він вивіз». Йосиф Сталін нічого не крав і нічого не вивозив — він просто користувався «всенародним добром», мов своїм власним. Його сучасні послідовники роблять те саме.
І політики, й більшість ЗМІ замість налаштовувати суспільство на боротьбу проти олігархів, нацьковують його на багатих, на успішний бізнес, незалежно від його характеру та природи. І тим самим допомагають олігархам у боротьбі між собою, а ще більше в боротьбі з тими, хто досягнув у бізнесі успіху всупереч їхній волі й відтак становить загрозу як потенційний конкурент. Політики та ЗМІ спонукають суспільство боротися з особистостямии, а не з явищем.
Ідучи на вибори з красивими гаслами боротьби з олігархами, політики, судячи з усього, самі до пуття не знають, проти кого й, головне, проти чого їм слід боротися. А суспільство залишається дезорієнтованим. І коли йому навіювати ідею «грабуй награбоване», «збудуємо Європу в Україні» ми ще дуже й дуже нескоро.
