В останні дні грудня всім кортить підбити підсумки року. Не став винятком і Перший національний канал. 26 грудня в його ефірі вийшов спеціальний розширений випуск підсумкового тижневика під назвою «Підсумки року 2010». І хоч прихильники чинного керівництва та напрямку розвитку Національної телекомпанії постійно закидають ТК несправедливу антипатію до того, що відбувається на державному каналі, не можу не зупинитися докладніше на цьому витворі «інформаційно»-«аналітичного» (лапки не зайві) мистецтва. Адже воно є яскравим показником як рівня запитів влади, яка потребує медіалюбові такого штибу, так і спроможності каналу, що – як не втомлюється повторювати його керівництво – заявляє про рух у напрямку громадського мовлення, ці потреби задовольнити. Кращої ілюстрації для концепції зомбі-журналістики в 2010 році я не пригадую.

Формат програми поєднував традиційні «Підсумки тижня» та «дискусійну студію» а-ля ток-шоу із аудиторією «для оплесків» на трибунах, де працювала ведуча Іванна Найда. Розпочнімо зі вступного слова ведучого Андрія Сміяна, в якому вражає, вибачте за тавтологію, чи не кожне слово.

«Отже, подій у 2010-му було багато, – глибокодумно констатує пан Сміян. – Але на першому місці за значимістю, без сумніву, зміна системи влади. У лютому країну очолив Віктор Янукович. І все стало по-іншому. Навіть найзавзятіші прихильники Партії регіонів не сподівалися на такі стрімкі зміни».

Аналітик, який навіть не припускає наявності якихось сумнівів щодо найважливішої події року, ставить на перше місце абстракцію, з якою, певно, радо посперечалися б політологи. Чого-чого, а зміни системи влади в Україні, здається, якраз і не відбулося. Повернення де-юре до попередньої моделі державного управління – так, але система залишилася та сама. До речі, чому саме найзавзятіші прихильники, а не ненависники, Партії регіонів мали сподіватися на такі стрімкі (а вони справді стрімкі?) зміни? Утім, далі Андрій Сміян пояснює, що має на увазі:

«За десять місяців президентства глава держави контролює всі три гілки влади».

Цікаво, чи буде це повідомлення підставою для перевірки органами прокуратури? Адже встановлення президентом контролю над судовою владою (три гілки влади – виконавча, законодавча і судова) тягне на злочин проти держави й остаточне знищення демократії. Що ж цього разу мав на увазі пан Сміян?

«Після скасування політреформи 2004-го весь Кабмін відповідальний перед президентом. У парламенті пропрезидентська, майже конституційна більшість. Опозиція називає це узурпацією влади і занепадом парламентаризму. Бо закони почали ухвалювати майже без обговорень і врахування думки незгодних. Влада запевняє: лише так можна ефективно керувати післякризовою країною і швидко проводити реформи».

Кабмін – гаразд, але парламентська більшість буває, наскільки я знаю, проста (226+) і конституційна (301+), а що таке «майже конституційна? І де третя гілка влади, підконтрольна президентові? Але це не дуже смішно, смішніше далі:

«А їх (РЕФОРМ! – О.Д.) цього року і справді було як ніколи: судова, податкова, адміністративна».

Про «як ніколи» можна посперечатися – напевно, за кількістю задекларованих (хоча так само, як і реформи Януковича, виключно декларативних) реформ Ющенка-2005 нова влада не наздогнала. Але ж стверджувати, що Янукович втілив багато реформ, не наважуються навіть піарники Партії регіонів, адже ті зміни, які влада намагається позиціонувати як реформи, насправді переважно є переливанням із пустого в порожнє – заміною однієї недосконалої структури управління іншою, можливо, ще менш досконалою. І що там, до речі, з багатотисячними протестами по всій країні, що супроводжували одну з «реформ»?

«Збільшила свій вплив Партія регіонів і на цьогорічних місцевих виборах. Вона здобула перемогу навіть там, де раніше домінували опоненти. Натомість опозиційний БЮТ продемонстрував небачену втрату рейтингів».

Тут би, звичайно, в Андрія Сміяна запитати, по-перше, за рахунок чого ПР просунулась у ті регіони, де домінували опоненти (а чи не через усунення БЮТ від виборів, адмінресурс і т. п.?), по-друге, про які «рейтинги» йдеться. Свіжі соцопитування показують якраз зростання рейтингів БЮТ, очевидною причиною яких є нестриманість влади у переслідуванні політичних опонентів. З чим пан Сміян порівнює рейтинги Блоку Тимошенко? Якщо з результатом лідера блоку в другому турі президентських виборів, тоді треба казати, що популярність ПР також «упала майже вдвічі».

«І ще одна особливість – країна почала радикалізуватися. Колись містечкова права "Свобода" показала непоганий результат на заході і в центрі. А відверто проросійські "Родина" і "Русское единство" – на сході та півдні».

Порівнювати результати «Свободи» у Галичині (понад 30 відсотків голосів у трьох областях за пропорційною системою, більшість мажоритарних мандатів) із результатами «Родины» (значно нижчий показник за пропорційною системою і мізерна кількість мажоритарників, успіх лише в Одесі, меншою мірою в Одеській області) – це майже настільки ж оригінально, як стверджувати, що країна почала радикалізуватися. Раніше, очевидно, ніяких ознак розділення за мовами і політичною орієнтацією не було, як і славнозвісних білбордів із трьома сортами України, творці яких нині творять ідеологеми зокрема й для Першого національного. До речі, а як ця радикалізація пов’язана з космічними успіхами та «реформами» влади Януковича? Пошукаємо відповідей у наступному матеріалі – сюжеті Тетяни Кухоцької.

«За останній рік в країні відбулися колосальні зміни – змінився не просто президент, а тепер все по-інакшому», – шокує нас відразу журналістка. Все! Що ж, наприклад?

«Від глобальних речей: раніше країна була парламентсько-президентською, тепер – президентсько-парламентська республіка. До найдрібніших речей: ще рік тому ось ця будівля називалася Секретаріат президента, тепер – адміністрація. Вся країна так насторожено очікувала, як же він керуватиме державою. І вже в перший місяць його роботи стало зрозуміло: відтепер все буде швидко та рішуче. Не пройшло і двох тижнів, як в країні з’явилися більшість та уряд». Ну, так, до речі: парламентською чи президентською може бути не країна, а держава, і президентсько-парламентською вона вже була – як і будівля на Банковій уже називалась адміністрацією. Може, слід читати між рядків: повертаємось у часи Кучми? Що ж до «швидко та рішуче», то Тетяна забула згадати про методи, якими діяв рішучий наш президент, формуючи більшість на основі наявної в нього меншості. Нагадую: переманювання депутатів із фракцій опонентів. Але це, певно, дрібниця.

Далі три коментарі – політолога Володимира Фесенка, заступника глави Адміністрації президента Ганни Герман і співголови партії «Єдиний центр», у минулому політолога Вадима Карасьова. Усі три – про те, який рішучий, швидкий, сильний, безкомпромісний президент. Коментарі, м’яко кажучи, схвальні. А де ж думка опозиції? О, вона є. Отака:

«Тетяна Кухоцька, кореспондент: Те, що в Партії регіонів сьогодні немає реального конкурента в політичній боротьбі, визнають і самі опозиціонери.

Арсеній Яценюк, голова політичної партії "Фронт змін": "Те, що сьогодні відбувається з опозицією – це ні що інше, як, знаєте, залишки деморалізованих і розгромлених "постпомаранчевих" військ. З цього нічого не зліпиш. 40 карликів ніколи не зроблять гіганта. Тому Україні потрібен гігант, який здатний протистояти Партії регіонів"».

Забігаючи вперед – далі в сюжеті фігурує в ролі «опозиції» виключно Арсеній Яценюк, про «жорстку опозиційність» якого ходять анекдоти. Інші опозиціонери, очевидно, не заслужили в Тетяни Кухоцької на згадку в сюжеті, адже, на відміну від чинної влади, робили всілякі неподобства у свою п’ятирічку:

«Все, що відбулося у владі цьогоріч – разюче контрастує з тим, що було ще кілька років тому. Ось так Віктор Ющенко щиро вітав Юлію Тимошенко з призначенням на посаду прем’єр-міністра. Потім були суперечки, скандали та перетягування ковдри на себе».

І нарешті:

«Тетяна Кухоцька, кореспондент: За десять місяців влада збудувала чітку вертикаль: змінила Конституцію, ухвалила адміністративну та податкову реформу. Цього тижня проголосувала за бюджет. Але це лише початок, – каже Ганна Герман.

Ганна Герман, заступник глави Адміністрації президента: "Наступний рік має заложити фундамент того великого дому змін, будинку змін, який споруджує… ми разом, вся Україна буде споруджувати під проводом президента. І це має бути переломний рік. Він має закласти такий міцний фундамент, який дасть нам можливість збудувати ще міцніші і надійні стіни".

Тетяна Кухоцька, кореспондент: Наступного року планують ухвалити Трудовий кодекс, пенсійну реформу. На черзі – Житловий кодекс. І у всіх цих питаннях рішення будуть не менш швидкими та рішучими».

Навіть після шести років розбору теленовин мені важко коментувати подібні матеріали. Тут так і проситься фраза nocomments. Арешти опозиціонерів і побиття журналістів (колег Тетяни Кухоцької), харківські угоди й антиукраїнська вакханалія у сфері освіти, призначення кумів і друзів родини на державні посади та виділення урядовцями грошей із бюджету на розвиток власного бізнесу, свавілля під час виборів і спроба нав’язати країні драконівський Податковий кодекс… вибачте, «швидку й рішучу реформу», багато інших недемократичних і нелюдських проявів влади залишились поза увагою автора сюжету. Але ж не поза увагою глядачів, які все це бачили й відчували на власній шкурі! Якщо це замислювалось як агітпроп, то єдине, чого він може досягти – це самодискредитація в очах аудиторії.

Першим співрозмовником, що мав допомогти Андрієві Сміяну підбити підсумки року, став російський політик Володимир Жириновський, який перебував на прямому зв’язку зі студією (принаймні, так стверджував ведучий – ніяких ознак того, що ми дивимось не запис, в ефірі не було). Суть виступу віце-спікера російської Державної думи, як завжди сумбурного й емоційного (втім, у порівнянні з його промовами в політичних ток-шоу – якраз на диво стриманого), зводився до коротенької фрази: «З вами стосунки покращились». Меседж передано – меседж прийнято.

Переключилися на дискусійну студію. Там панував «баланс»: по черзі змінилися пари Вадим Колесниченко (ПР) – Ігор Гринів (БЮТ), знову Вадим Колесниченко – Юрій Гримчак (НУНС), Петро Симоненко (КПУ) – Анатолій Матвієнко (НУНС), Інна Богословська (ПР) – Андрій Шевченко (БЮТ) та інші. «Баланс» у лапках – бо, хоч представники опозиції й мали нагоду висловити свою думку, одначе в оздобленні панегіриків владі, що містились у сюжетах, вона подавалась глядачам у явно менш вигідному світлі. Можна, звісно, вбачати свідому маніпуляцію в тому, що влада виставила своїх перевірених бійців із грандіозним досвідом забалакування опонента на ток-шоу, а опонувати їм запросили людей значно менш схильних до крику, демагогії та перекручувань, хоча це, звісно, не факт. Короткі раунди обміну репліками, звісно, не мали шансу перетворитися на змістовний обмін думками та аргументами. «Дайте мені можливість на вашу брехню дати відповідь!» – каже Вадим Колесниченко Ігорю Гриніву. «Те, що говорить влада, є неправдою», – відповідає Ігор Гринів. Типу, дискусія.

У перервах між їхніми дискусіями виходили тематичні сюжети, а Андрій Сміян продовжував знайомити глядачів із позицією росіян: спершу Сергія Миронова, голови Ради Федерації РФ, чию розлогу цитату можна звести до слів «напевно, є сенс думати про більшу кооперацію, про більшу взаємодію, причому йдеться не тільки про економіку». Дуже характерно: слова Миронова про те, що «не очень воспринималось элитами страны, моей страны, России, например, желание Украины более интенсивно интегрироваться в евроэкономическое сообщество», чудово гармоніювало з відсутністю думки представників Європи, та й Заходу загалом, щодо останніх подій в Україні, за винятком маленького синхрону президента Ради Європи Германа Ван Ромпея: «Україна є стратегічним партнером для ЄС. Ми прихильно ставимося до цієї держави і бажаємо зміцнювати відносини. Я дуже радий, що ми надали Україні план дій щодо запровадження безвізового режиму для короткострокових подорожей». Сюжет Михайла Прудника про зміну зовнішньополітичних орієнтирів України, до речі, був збалансованим і доволі якісним на тлі інших – в ньому пролунали і «за», і «проти», зокрема й із уст експертів. Як це часто буває, диявол у підводці:

«Президент Янукович закрив одну з найскандальніших тем – вступ до НАТО. Тепер Україна – позаблокова держава». Насправді, звісно ж, Янукович не закрив тему вступу до НАТО, а просто ігнорує її. Що ж до позаблокового статусу, начебто набутого Україною (до речі, яким законодавчим актом його встановлено?), то основою позаблоковості є власні потужні збройні сили – як у нас із цим? Значить, не дуже-то й позаблокова вона, Україна Януковича. У сюжеті Михайла Прудника експерт Григорій Перепелиця прямо каже про те, що «позаблоковість» означає відмову від євроінтеграції: «Задекларувавши позаблоковий статус, ми тепер втратили шанс не тільки бути в системі євроатлантичної колективної оборони, а в системі, власне, суто європейських структур, таких як Європейський Союз. Тому що після прийняття Лісабонського договору приєднання країн з позаблоковим нейтральним статусом до Європейського Союзу неможливе. Тепер ми, відмовившись від членства, закриваємо собі, власне, і цю дорогу до Європейського Союзу, а вибираємо самий тяжкий шлях – це набуття тих економічних стандартів, які має Європейський Союз». Але, як відомо, немає худа без добра: «Натомість у до того напружених відносинах із Росією – стрімке потепління. Україна продовжила оренду Чорноморського флоту в Криму, за що Росія зробила знижку на газ. Потім заговорили про кооперацію зі східним сусідом у енергетиці та авіабудуванні. Тут далі декларацій поки що не просунулись. Однак опозиція заявляє про повну здачу національних інтересів, влада – про економічну вигоду і розширення ринків», – каже Андрій Сміян.

Керівників російського парламенту Жириновського й Миронова «збалансували» тамтешнім опозиціонером – Борисом Нємцовим, який вміє і любить велемовно коментувати українську тему. Нємцов поєднував типово опозиційну риторику («вы знаете, что я вам хочу посоветовать? Вы свою свободу берегите, иначе будет как у нас. Вам надо драться за свою свободу. Не будете драться – ну, тогда и нечего обижаться на то, что вас скрутили в бараний рог») із правильними і корисними для загальної мети програми меседжами: «Сделка “газ в обмен на флот”, которая номинально выгодна, конечно, Украине и очень невыгодна России», «за Януковичем стоят вполне конкретные украинские олигархи, которые крайне не заинтересованы в том, чтобы русский бизнес пришел и конкурировал вот с этими самыми олигархами. Поэтому войти в украинскую экономику русскому бизнесу будет трудно». Ті з глядачів, хто не симпатизує російській владі, можливо, дослухаються до опозиціонера, який підтверджує, що Янукович робить усе настільки в інтересах України, що аж на шкоду Росії. Й остаточно «добили» тему зовнішньополітичної орієнтації в так званій дискусії Петра Симоненка й Анатолія Матвієнка. Пан Матвієнко опонував войовничо проросійському Симоненкові з приблизно такої позиції: «Я не агітую когось любити. Ні Росію, ні Захід, ні ближній, ні дальніх сусідів. Я хочу, щоб ми любили Україну. І вважали, що це є держава наша і ми не маємо права торгувати її інтересами. Ми маємо її модернізувати і стати державою, за яку буде честь і слава, незалежно де ти живеш».

Закінчимо частиною, яку було присвячено одній із найболючіших для кожного українського журналіста (а, в ідеалі, небайдужій кожному громадянинові) темі – розслідуванню справи Ґонґадзе. Потім був спорт, культура і тому подібне, однак у порівнянні з набиванням владі ціни на темі Ґонґадзе все це стає дрібницями. Скільки різних віртуальних успіхів, які влада собі приписує, можна було розшити – так ні, треба було розповісти про РЕЗУЛЬТАТ у розслідуванні справи Ґонґадзе.

«І тепер, напевно, про найрезонанснішу справу в історії незалежної України – вбивство Георгія Ґонґадзе. 10 років розслідування і ось результат. Принципово Георгія Ґонґадзе вбили саме за журналістську діяльність. Замовники – екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Виконавці – генерал Пукач і його підлеглі. Останні вже відбувають покарання. Однак після такої крапки у цій справі виникло ще більше знаків питання. Про те, що замовники є і серед нині живих високопосадовців, і колишніх чиновників, постійно говорять родичі загиблого журналіста і опозиція. Однак далі слів справа не йде». Про які «десять років розслідування» йдеться – це було розслідування? Про яку крапку йдеться? Чому автор підводки, хай то Андрій Сміян чи хто завгодно, не розуміє, що твердження, перелічені в ній – про мотиви вбивства, замовників і виконавців – є лише висновками слідства, слушність або хибність яких має підтвердити суд? Це абсолютно не зрозуміло зі слів ведучого – той, хто не стежить за перебігом справи уважно і прискіпливо, неодмінно зробить висновок, що йдеться про вирок суду!

І знову за підводкою, яка має мало спільного з дійсністю, йде порівняно якісний і повний (наскільки може бути повним матеріал на тему, в якій є тисяча важливих аспектів, сотні кричущих фактів і десятки важливих дійових осіб) сюжет Маркіяна Перетятка. Журналіст записав стендап на місці, де Ґонґадзе сів у машину до вбивць. Взяв коментарі в Олексія Подольського, якого також було вивезено й побито «орлами Кравченка», і в Мирослави Ґонґадзе, яка піддає сумніву оприлюднені висновки слідства. В матеріалі лунають навіть фрагменти з плівок Мельниченка! Тут необізнаний глядач нарешті має нагоду довідатися, що названий слідчими замовника убивства Ґонґадзе загинув п’ять років тому. Насамкінець зухвалий журналіст має сміливість висловити сумнів у тому, що результати слідства достовірні: «Через 10 років слідчі визнали: Гонгадзе вбили саме як журналіста. Тільки чи є замовники вбивства серед нині живих – вочевидь задача для українського правосуддя ще на десятиліття». Що за вільнодумство? Та ні, все гаразд – продовження логічної нитки чуємо в подальших висловлюваннях Інни Богословської, яку запросили дискутувати з Андрієм Шевченком на цю тему, а також обговорити ситуацію зі свободою слова в Україні.

«Я думаю, що ми ще довго не будемо знати, що сталося з Україною під час так званого касетного скандалу і кольчужного скандалу. Для мене є величезна кількість питань як для юриста у справі Ґонґадзе. І я маю свою власну думку як юрист, що ми не маємо жодного приближення до правди в цій справі. Я не виключаю, що це була частка великої провокації, яка почала фактично гряду так званих квіткових революцій, які після того пішли по пострадянському простору і не тільки по пострадянському простору», – сказала пані Богословська. Маємо «тонку» маніпуляцію з підміною понять – «касетний» чи «кольчужний» скандал Інна Германівна ототожнює з убивством журналіста. Далі – натяк на те, про що відкрито говорив Леонід Кучма: вбивство Ґонґадзе – частина провокації. Усе це бездоказово, адже Богословська всього лише «не виключає» такої можливості. Але глядачі отримують відповідний меседж: вбивство не розкрито не тому, що ймовірні замовники користувалися гарантіями безкарності від попередньої влади й отримали їх від чинної, а тому, що вся ця історія темна і від неї пахне ЦРУ. Андрій Шевченко намагався відповісти як людина і журналіст, але заговорив, на жаль, як політик, не заперечивши Богословській по суті. А Іванна Найда швидко відвела опонентів від теми Ґонґадзе.

Тема свободи слова, звісно, не менш важлива, але тут усе зійшло до чистої демагогії. Андрій Шевченко виклав типові закиди до чинної влади, Інна Богословська відповіла не менш стандартним набором контраргументів, обкатаних її соратницями Ганною Герман та Оленою Бондаренко:

1. Інвектива на адресу «Репортерів без кордонів». «Щодо “Репортерів без кордонів” кожен рік скандали. 10 років ця організація не видавала інформації про те, звідки вона фінансується. В кінці-кінців французьке суспільство, де зареєстрована в Парижі ця організація, наполягло на тому, щоб опублікували джерела фінансування. “Репортери без кордонів” фінансуються за рахунок державних коштів Сполучених Штатів Америки через спеціальні фонди. Тому ми повинні розуміти, що сьогодні весь світ є таким цирком, на якому борються силачі. І інші держави виступаючи чи у вигляді глядачів, чи у вигляді підносящих атрибутику. Я не вірю в ці рейтинги». І тут ЦРУ!

2. Є перегини, але президент хороший і цінує свободу слова. «В нас є багато дуже людей при владі, які взагалі не розуміють, що таке свобода слова і вона їм заважає. Але у нас при владі є президент, який знає, що таке свобода слова, є Адміністрація президента, яка курує цю тему і не дасть можливості задавати це. Для мене є один маркер маленький, що б там не казали. Коли під час Прем’єр-міністра Тимошенко був витік в телебачення її "Все пропало", позвільняли журналістів. Коли під час президентства Януковича впав вінок, це було соромно, але нікого не звільнили. І це маркер того, що кажуть про цю владу, не відповідає тому, яка вона є».

3. Ви мовчали, коли попередня влада гнобила журналістів, ось і тепер мовчіть. «Минула влада, яка називалася демократичною, і яку всі підтримали ті організації, які не зважали на те, що Ющенко називав журналістів хамами і закривав їм рота, на те, що із-за Тимошенко звільняли журналістів. Але всі іноземні організації в той час мовчали. Тому що вони підтримували ту владу, яка прийшла у 2004 році».

4. Ми нікого не закрили. «Сьогодні, коли на самому ділі нема таких жорстких подій, які б могли сказати, що ми можемо впасти за свободою слова. Не закритий жоден відкритий ефір. Це перша і головна ознака. Шустер переходить на перший канал. У нього закінчився контракт і він переходить саме на цей канал, де ми з вами зараз. Скільки буде відкритих прямих ефірів, стільки буде свобода слова в Україні. Це треба розуміти».

І щось новеньке: закон «Про захист публічної інформації», про який, напевно, в ефірі Першого національного не говорили ще ніколи:

«Далі – закон про публічну інформацію. Що вам заважало, такі демократичній владі, прийняти за 5 років вашої влади цей закон? Він не був прийнятий. Але ця недемократична влада прийме його наступного кварталу. Що вам заважало прийняти закон про суспільне телебачення за 5 років і почати працювати? Ви нічого не зробили. Але ми, яких ви називаєте недемократичними, зробимо це суспільне телебачення і воно в наступному році почне працювати». Тут, звісно, Андрій Шевченко, як автор законопроектів і про доступ до публічної інформації, і про громадське мовлення, відповів більш жорстко і предметно… Й остаточно втратив моральну перевагу, адже мусив надалі опонувати Богословській, говорячи про закони, назви яких нічого не кажуть глядачам. Регіоналка влучно підколола Шевченка, дорікнувши йому тим, що Блок Юлії Тимошенко не голосував за законопроект про доступ до інформації (БЮТ демонстративно бойкотував ВР на знак протесту проти насильства, застосованого до членів фракції представниками влади), і змусила його виправдовуватися. Словом, Андрій Шевченко грав на чужому полі, і хоч останнє слово залишилося за ним, одначе перемогти Богословську в цих міні-дебатах йому не вдалося.

Та й навряд чи це було можливо, адже опозиціонери зіграли в цій виставі, зрежисованій за сценарієм, добре знайомим ще з першої половини 2000-х (поєднання формально збалансованих сюжетів із маніпуляційними підводками, створення дисбалансу між владою й опозицією не на рівні обсягу синхронів, а на рівні потенціалу самих спікерів, і, нарешті, трохи прямих маніпуляцій для тих, хто сприймає тільки «в лоб), роль хлопчиків для биття.

Цікаво, якою бачать свою роль у цій смішній і в чомусь жалюгідній (у плані очевидності та наївності дій, покликаних зробити владі приємно) виставі журналісти Першого національного?