Попри намагання влади впливати і скеровувати інформування громадян у потрібному їй руслі, тобто в напрямі формування сприятливої громадської думки щодо дій президента й уряду чи принаймні створення видимості «стабільності» та «керованості» ситуації в країні, раз у раз у медійному середовищі виникають конфлікти навколо суспільно важливих питань. Ці питання чітко викривають справжні мотиви та інтереси влади та їхній суперечливий і далекий від стандартів демократії та верховенства права характер. Спроби загасити інформаційний резонанс навколо цих тем стають яскравими і показовими ілюстраціями маніпулятивних прийомів.

Не будемо стверджувати, що футбольний сюжет, який із продовженням обговорювався у двох випусках «Шустер live» (28 січня та 4 лютого), був у деталях відомий більшій частині аудиторії цього політичного ток-шоу. Для багатьох глядачів, які байдужо ставляться до футбольних пристрастей, мабуть, стала несподіванкою новина про те, що Україна перебувала (і нині ще певною мірою перебуває) за крок від абсолютного соціально-політичного й іміджевого фіаско, масштаби якого важко переоцінити.

Перш ніж перейти до аналізу дискусії, яка виникала в студії, варто, на думку авторів, дати певний контекст теми для її глибшого розуміння. Не секрет, що закулісні інтриги національної футбольної бюрократії тривали десятиліттями і привертали увагу хіба аж надто запеклих уболівальників та ангажованих учасниками конфліктів представників спеціалізованої преси.

Тривалий час президенту національної футбольної федерації Григорію Суркісу вдавалося нейтралізовувати опонентів, зміцнювати свою владу та обростати корисними контактами й посадами в керівних структурах європейського та світового футболу. В нагоді йому ставала і власна політична кар’єра в рядах СДПУ(о), і наближеність до першого і другого українських президентів.

Уміння знаходити спільну мову з керівниками держави і вчасно дистанціюватися від участі в прямому політичному протистоянні дозволило Суркісу і після Помаранчевої революції досягти свого найбільшого успіху – отримати для України «Євро-2012». Персональні заслуги Григорія Суркіса в цьому епохальному звершенні не спростовує практично ніхто, навіть із  числа його запеклих ворогів.

Ситуація кардинально змінилася в 2010 році. «Тріумфальна хода» регіоналів і стрімка побудова вертикалі влади на всіх рівнях не могла не породити спокуси переділу влади у такому державної ваги виді спорту, як футбол. Причому, як видається сторонньому спостерігачу, предметом інтриги з повалення Суркіса з футбольного трону були чи не в останню чергу матеріальні інтереси. З приходом на посаду міністра інфраструктури і головного урядового куратора «Євро-2012» Бориса Колесникова це питання взагалі втратило актуальність.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що в основі конфлікту лежить елементарне намагання привласнити активи нематеріальні – статус батька європейської першості, авторитет футбольного функціонера міжнародного масштабу – одним словом, все те, що складно або й неможливо отримати лише за гроші. Такі собі пригнічені комплекси «міщан у дворянстві». До цього додалась особиста образа власника харківського «Металіста» Олександра Ярославського за викриття начебто договірного матчу його команди з «Карпатами». Отже, розклад сил у тусовці олігархів (а інакше нашу футбольну прем’єр-лігу і не назвеш) радикально змінився, відкриваючи (як здавалося) прямий шлях до усунення президента Федерації футболу.

Здійснивши такий екскурс в українську футбольну реальність, повернімося до тематики наших оглядів. Отже, кампанія проти Суркіса-старшого супроводжувалася хоч і не дуже масштабною, але піар-кампанією: розміщення білбордів із закликом до відставки президента ФФУ, численні «стихійні» графіті з аналогічними закликами у великих містах тощо.

Вся ця зовнішня метушня, на думку ваших авторів, була швидше прикриттям реальних організаційних кроків із легального оформлення зміни футбольної влади. Напрацьовані на політичному рівні методи видавалися організаторам безпрограшними. «Рядами і колонами» колишні соратники Григорія Суркіса переходили в табір його супротивників. Як стверджує, наприклад, Леонід Кравчук, під надихаючим впливом місцевого начальства, яке, в свою чергу, нібито відпрацьовувало вказівки з верховного урядового рівня.

Попри всю очевидність усіх цих навколофутбольних маневрів, мало хто зі спостерігачів та учасників сумнівався в кінцевому результаті. Але фінал цієї багатьом відомої історії виявився вельми повчальним: всього лише два листи від керівників світового та європейського футболу – з попередженням про можливе призупинення членства України у FIFA з подальшим позбавленням континентальної першості різко остудили гарячі голови «революціонерів». Схоже на те, що команда «відбій!» прозвучала з самого верху. І розгляд ситуації у програмі Савіка Шустера замість цілком можливого обґрунтування результатів «футбольного путчу» став лише констатацією його повної поразки.

Тому емоційний виступ екс-президента країни Леоніда Кравчука на захист «Євро-2012» і персонально Григорія Суркіса, як і його апеляції до президента нинішнього, практичного значення вже не мали. Запам’яталася одна фраза красномовного Леоніда Макаровича, якою він спересердя дав визначення тій системі влади, до творця якої звертався по допомогу: «Ті, хто мають владу, хочуть мати її скрізь».

Провал спецоперації був настільки очевидним навіть самим ініціаторам антисуркісовської кампанії, що для представлення своєї точки зору вони делегували на ефір геть другорядного персонажа – одного із заступників гендиректора ФК «Шахтар», екс-арбітра Анатолія Попова. Він, звісно, добросовісно намагався перенести відповідальність за ситуацію на Суркіса, який, мовляв, поставив на карту майбутнє України заради того, щоб утриматися в своєму керівному кріслі (хоча принагідно зауважмо, що опонентам футбольного президента так і не вдалося сформулювати перелік конкретних претензій до його професійної діяльності). Теж показовий момент – виявляється, чинити опір тискові з боку представників влади, що порушує будь-які статутні норми FIFA – це мало не зрада батьківщини!

Але загальний настрій більшості учасників не залишив речнику футбольної опозиції жодних шансів. Йому довелося відсидіти весь ефір у якості мішені мало не всіх учасників програми – від Леоніда Кравчука до Бориса Нємцова. До пресування опонента із задоволенням долучився навіть сам ведучий. Вочевидь це був той випадок, коли правду говорити легко і приємно.

Суттєвого удару по власному іміджу зазнав Олександр Ярославський, якого незлим тихим словом згадав Леонід Кравчук – як ініціатора всієї цієї історії. Імена інших представників влади, причетних до розгортання цього конфлікту, нагадав глядачам редактор тижневика «Футбол» Артем Франков: віце-прем’єр Борис Колесников, нардеп (від БЮТ) і за сумісництвом керівник футбольної прем’єр-ліги Віталій Данилов.

Урок із цієї історії, на наш погляд, полягає в тому, що в зіткненні з системою, де елементарно дотримуються встановлених правил, вигадливі маніпулятивні побудови представників влади у супроводі демагогічної балаканини цілком очікувано зазнають поразки.

«Савік Шустер: ...на этой неделе впервые ФИФА, вот посмотрим, сказало очень простым языком. Либо вы перестаете и даете нам гарантию доказательства того, что политики больше не вмешиваются в работу Федерации Футбола Украины, либо Украина потерпит санкции. То есть “Евро-2012” не будет. Там есть такая фраза:“никакого соприкосновения с членами ФИФА”. А это значит, играть ни с кем не будете, в Украине играть никто не будет. Украинские клубы в еврокубках участвовать не будут. Это был такой достаточно, я бы сказал, такой бюрократический текст ФИФА. А сегодня поступил весь детальный текст УЕФА. Сегодня исполнительный комитет встречался, сегодня были приняты решения, и Украинская федерация получила письмо. И там очень конкретные вещи. Значит, все то, что я сказал, будет, но одна мера уже принята. При жеребьевке чемпионата Европы среди молодежных команд Украина помещена в группу из шести с тем, что надо будет ее выводить, то она выводится безболезненно, группа остается пять. Это 2013 год. Таким образом, вот такая ситуация. Если до 4 февраля, я тут одну вещь хочу спросить, который у нас есть в студии, если до 4 февраля, сказано в письме, не будет подтверждения, что члены Федерации футбола Украины прекратили любую деятельность, направленную на организацию выборов до окончания сроков полномочия руководства ФФУ в 2012 году, то тогда вот наступят эти санкции. Автоматически, мгновенно, в этом сомневаться не стоит.

Леонід Кравчук:...Я і тут десь чув такі розмови, що нічого не станеться, буде в нас “Євро”. Я ще раз звертаюсь до тих, хто робить спробу формувати думку з тих питань, з яких немає жодного поняття. Наголошую, ФІФА, УЄФА – це ті організації, які приймають рішення де, на яких умовах, проводити чемпіонат. Чемпіонати – це честь для держави. Туди з’їжджається еліта. Ви мабуть бачили, як за командою Німеччини подорожувала прем’єр Меркель, яке було свято у Франції, президент Франції відкривав чемпіонат. І так має бути у всіх країнах. Але рішення приймає ФІФА, УЄФА. Більше ніхто приймати не може. І воно може приймати рішення без будь-якого втручання зупинити, призупинити, або перенести проведення чемпіонату в іншу країну, якщо ця країна не розуміє, що потрібно робити.

Мені треба сказати і я хочу сказати, що футбол – це політика, велика політика. Я говорив з багатьма людьми, які кажуть там де беруть участь мільйони, там політика. ...

ФІФА попередило, УЄФА сьогодні також, що якщо ви не зупинитесь, хлопці і дівчата, то Україна втратить можливість. Це я прочитаю дослівно. Правда мовою, якою надруковано. “Исполнительный комитет УЕФА”, – це сьогодні, – “единогласно решил, что в случае приостановления членства ФФУ в составе ФИФА, проведение финальной части Чемпионата Европы 12 года в Украине станет не целесообразным”. Тобто це вже не просто якісь натяки, це абсолютно точний аналіз ситуації. Я задаю запитання тим, хто не може заспокоїтись. Якщо вони не розуміють, то треба вчитись. Якщо вони розуміють і діють, а вони продовжують діяти. Це дуже важливо. Продовжують, більше того, вони так би мовити точно сказати, підштовхують своїми словами, своїми діями, своїми рішеннями ФІФА до прийняття такого рішення просто підштовхують.

Савік Шустер: А зачем?

Леонід Кравчук:Ну я думаю, що по дурості. Я думаю, що через амбіції. Ви знаєте, люди, які випадково потрапляють кудись, вони випадково діють. Для них патріотизм, честь і гідність вимірюються зеленим кольором. Оце головне. Повторюю, зеленим кольором. І все, що робиться, робиться на замовлення своїх господарів. Ви мабуть читали, як брутально писала газета “Сегодня”, з образами. Ці парканні вислови, які списували з парканів, поміщали в газету. Я дивися передачу на телебаченні. Явно замовлені, явно замовлені. Є елемент помсти ще. Я повторюю, клуб “Металіст” і пан Ярославський не може зупинитись на тому, що постраждає, буде принижена Україна. Він цього не розуміє, для нього все вимірюється в іншому кольорі, в іншому світлі. І ті хлопчики, які бігають навколо нього, вони адекватно діють. Але хочу задати їм одне єдине запитання всі, хто туту сидить. Якщо раптом борони боже станеться, а ми на порозі, коли Україну позбавлять права приймати “Євро-2012”, хто буде відповідати за Україну і за чемпіонат. Ну принаймні не вони. Якщо будуть колись в історичному плані ставити запитання “а коли це відбулось?”. Відповідь одна – коли президентом України був Віктор Янукович.

...І наступне, поза контекстом боротьби навколо ФІФА, навколо ФФУ. Я хочу перевести цю проблему в чисті людські поняття. Я хочу сказати про Григорія Суркіс. Ви говорили. Я знаю, я був в Кардифі, я був до цього без настирної послідовної роботи Григорія Суркіса “Євро-2012” в Україні не було б. Я розумію, що боротьба є боротьба. Але влада не може бути мстивою. Влада має бути гуманною, доступною, вона не може гавкати і її представники. Вони повинні говорити, переконувати. Якщо це буде, як ми до цього прийдемо, то ми будемо поважати людей. На жаль, сьогодні цього немає. Ті, хто мають владу, хочуть мати її скрізь».

До інших висновків підштовхнув перегляд «Большой политики» на «Інтері» (04.02.2010). Тут центральною темою стала освітня реформа, що реалізовується урядом Азарова і персоніфікується в особі міністра освіти Дмитра Табачника. Одіозність цієї фігури не викликає сумніву – надто багато контраверсійних публічних заяв і публікацій зробив цей політик на всіх етапах свої кар’єри, щоб заслужити на підвищену увагу і численних опонентів та недоброзичливців.

Свого часу ми висловлювали припущення про те, що Табачник – одна з тих персон у владі, яку наче навмисно обрано для концентрації негативу – з тим щоб у потрібний момент послужити офірою для суспільного невдоволення. Так це чи ні – покаже час, а в програмі Євгенія Кисельова тональність редакційного анонсу була доволі критичною щодо міністра освіти.

«04.02.2010 г.

“Інтер”, “Велика політика з Євгенієм Кисельовим”

Репортаж

Чим ближча вступна компанія до вишів, тим ширше коло реформ, запропонованих міністерством освіти. ЗМІ вже відзначили, що пропозиції Міністерства рясніють словами “урізати”, “ліквідувати”, “обмежити”. Планується відібрати статус університету, я таких вишів, які мають менше 10 тис. студентів. Статус галузевих студентів можуть носити заклади, які навчають більше 6 тис. студентів. Відтак Києво-Могилянська академія, що налічує тис. студентів, такого статусу позбавиться. Усі інститути, консерваторії, технікуми та училища міністр освіти волів би перейменувати на університети, академії та коледжі. Ректор вишу має керувати закладом тільки два терміни поспіль. Держзамовлення зменшується, натомість плата за навчання контрактників може збільшуватись протягом навчального періоду. Ці реформи вже спричинили чергову хвилю обурення. Ганна Герман пообіцяла, що президент не прийме пропозиції Міністерства. Проблема перейшла із професійної у політичну площину».

Слід зазначити, що багато хто з опонентів Дмитра Володимировича часто перебільшують самостійність його ролі в реалізації так званої антиукраїнської політики, як і його особистісні якості, які, мовляв, виділяють його з-поміж інших урядових персонажів. Для уважного спостерігача буде очевидним, що Табачник чітко дотримується тієї ж стратегії публічних виступів, що й, скажімо, його безпосередній керівник пан Азаров та багато інших представників влади. Це абсолютне несприйняття будь-яких аргументів з боку опонентів, переконаність у власній непогрішимості. Як правило, в основі маніпулвання аудиторією – постійна апеляція до авторитету – президента, вищого начальника, власної посади. Ще один прийом – демонстрація особливої обізнаності, що дозволяє понизити опонентів як дилетантів, які не знаються на предметі дискусії. Формат політичних ток-шоу доволі часто сприяє такій стратегії, оскільки передбачає почергові запитання журналістів або експертів, скажімо, до вищого чиновника, але не дозволяє їм заглибитись у суть проблеми.

Саме цю тенденцію було продемонстровано і під час останньої «Великої політики». Задля наочності наведімо кілька фрагментів, якими починав свої відповіді на запитання міністр освіти, і фрагмент, яким він завершив дискусію, залишивши за собою «останнє слово» – очевидно, за згодою ведучого:

«Євгеній Кисельов, ведучий. Позвольте мне высказать свою позицию…

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України. В том сюжете, что вы показали, ваша позиция ясна. Все, что не соответствует действительности, гораздо превосходит то, что соответствует действительности. Единственное, что там правильно названо — мое ФИО. Все остальное состоит из домыслов.

Євгеній Кисельов, ведучий. Выступивши с критикой в ваш адрес, А. Герман сказала, что президент никогда не поддержит реформу образования, предложенную вами, и не понизит статус НаУКМА и Острожской Академии. Это соответствует действительности?

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України. Только в последней части утверждения — никто не собирался понижать статус НаУКМА и Острожской Академии. Кроме того, предложенные цифры принадлежат авторству народных депутатов. Тот проект, который в Министерстве, он проходит еще апробацию и обсуждения. Кроме того, консерваторий и муз. академий вопросы численности совершенно не касаются. Кроме того, закон в проекте Министерства не предусматривает повышения платы за учебу. Напротив — за счет объединения университетов плата за учебу для студентов уменьшилась бы, потому что уменьшились бы административные расходы.

Євгеній Кисельов, ведучий. Вы заявили, что есть простой мировой опыт. Если чиновник не согласен с кадровой политикой Министерства или КМУ, у него есть простой выход — подать в отставку. Означает ли это, что вы будете добиваться отставки АнныГерман?

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України. Я не буду добиваться ничьей отставки. Это не входит в мою компетенцию. Те, кто работают в иных ведомствах, они являются сферой опеки и сферой достижений их начальников.

Євгеній Кисельов, ведучий. Оппозиция упрекает вас в том, что вы хотите создать единое гуманитарное пространство с Россией. Это так?

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України. А также единое гуманитарное пространство с Европой, что является пожеланием и условием ЕС, поскольку ЕС занимается созданием единых канонов. Европа предполагает развивать образование через межкультурных диалог, который бы способствовал лучшему пониманию людей. Я думаю, что общее гуманитарное пространство — это цель ЕС.

Євгеній Кисельов, ведучий. Есть ваш проект реформы высшего образования.

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України. Есть проект закона, который находится еще в Министерстве, и поэтому никто из оппонентов никто его не читал и не видел.

…

Дмитро Табачник, міністр освіти й науки України.Г-на Кириленко ловили в этой передаче на неправде практически в каждом слове, начиная от незнания статистики, и заканчивая учебниками. Самое главное — мы видим уровень дискуссии. Если образование не устраивает — его нужно менять и делать в е, чтобы оно было качественным. Именно поэтому мы предлагаем со следующего учебного года разрешить профильные школы, каждый вуз имеет право создать образовательный округ, в состав которого моет войти и школа, и колледж и т.д. Те, кто понимают, что это правильный путь, кто не понимают, — придумывают клевету. Оноре де Бальзак говорил: “Клеветы в своей жизни смогли избежать только ничтожества”».

Успішність обраної Дмитром Табачником стратегії частково підтвердило й телефонне опитування, в якому діяльність міністра позитивно оцінили 62%. Озвучені опонентами серйозні претензії до освітньої політики влади і персонально міністра прозвучали, але залишається питанням, чи вдалося переконливо донести ці загрози до широкої аудиторії.

Загалом за підсумками дискусії напрошується кілька висновків:

- нинішній формат «Великої політики» не створює умов для отримання глядачами повноцінної інформації з питань, що розглядаються;

- визначальною є роль модератора, який за бажання може як створити умови для повноцінної дискусії, так і згорнути її на етапі, вигідному одній зі сторін;

- опоненти представників влади, які беруть участь у ток-шоу, часто втрачають ініціативу через поверхову обізнаність із проблематикою, що обговорюється;

- можливим інструментом подолання маніпулятивного характеру програм, особливо у форматах зустрічей із високопосадовцями, могло б бути узгодження стратегії дискусій з боку політичних опонентів, фокусування на основних проблемах, що обмежило б можливості для розсіювання уваги аудиторії та спроби учасників відмовлятися від обговорення гострих тем.

Заключним сюжетом «Великої політики» було скасування з ініціативи депутатів-регіоналів у першому читанні 50%-х квот на обов’язкову трансляцію української музики в ефірі вітчизняних радіостанцій та музичних телеканалів.

Проектом закону запропоновано вилучити зі статей 9 та 28 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» вимогу щодо дотримання телерадіоорганізаціями окремих квот на поширення музичних творів українських авторів чи виконавців, а також вимогу до змісту програмних концепцій телерадіоорганізацій щодо частки поширення музичних творів українських авторів чи виконавців у щотижневому обсязі мовлення.

Автор законопроекту, депутат-регіонал Олена Бондаренко, аргументуючи необхідність його прийняття, застосувала класичний маніпулятивний прийом підміни понять, охрестивши принцип квотування національного аудіомузичного продукту музичною цензурою. При цьому навела фальшиву аналогію з пам’ятною багатьом історією делегування на конкурс «Євробачення» групи «Ґринджоли». Абсолютно не пов’язані між собою теми перетворилися на аргумент, який начебто мав підкреслити, що квотування української музики в ефірі – приклад політичної доцільності. Тоді як Бондаренко і її однодумці, мовляв, турбуються виключно про інтереси українського слухача і його право вибору. А заодно – розширюють можливості для створення нішевих, елітних музичних радіостанцій.

«Олена Бондаренко, народний депутат.Это вопрос выбора. Сейчас у слушателя свободы выбора нет. Украинское радио сейчас работает по абсолютно не европейским принципам. Любое квотирование — это ограничение. Любое ограничение слишком далеко от истинной демократии. Это музыкальная цензура. В 2005 году у нас был принцип политической целесообразности, когда отправили на “Евровиденье” “Гринджол”. 4,5 года действовали украинские квоты в радиоэфире. К чему это привело? Никто не думает о том, что исчезли нишевые радио, которые транслировали джаз, рок, соул, госпел и т. д. Наш украинский радиоэфир был шансонизирован. Замечу сразу, практически ни одна радиостанция этих квот не выдерживала. Этот закон невозможно было реализовать на практике. Украинского продукта должного качества, особенно того, который нужен нишевым радиостанциям, в таком количестве просто не существует.

Євгеній Кисельов, ведучий. За годы действия этих квот, которые ставили украинских исполнителей в привилегированное положение, они не сумели этим воспользоваться и новых исполнителей не появилось. Вы согласны?

Марія Бурмака, співачка.Не треба зіштовхувати музикантів між собою лбами. Тому що у законі йдеться про українських виконавців і композиторів, не залежно від того, якою мовою вони пишуть. Я хочу, щоб мій коментар був фаховий. Я 20 років вже співаю при будь-якій владі. Насправді йдеться про захист вітчизняного виробника. Як би не було, а бізнес захищає себе. Ми говоримо про бізнес. У Франції квоти на 60 % національного продукту, в Німеччині — 50%, у Литві і Португалії — 50%. Ідеться не про цей закон. Висновок науково-експертної ради звучить так: “поданий законопроект доцільно відхилити”. Це не моя думка. Ідеться не про квоти, а про те, що витискається з України Україна, і не тільки україномовна».

І хоча відомі українські виконавці Марія Бурмака та Олександр Пономарьов спробували пояснити, що їх турбує не власна присутність в ефірі, а очевидний поворот до «деукраїнізації» – це вийшло не надто переконливо. Тут, для глибшого розуміння загроз, знадобився би грамотний культуролог, детально знайомий із проблематикою. Якщо для експертів очевидно, що головними замовниками цього законопроекту є представники потужних радіомереж, передусім російського походження, то для глядачів ці приховані інтереси, які входять у гострий конфлікт з інтересами суспільними, так і залишилися прихованими, багато в чому через хибну модерацію дискусії в студії та надання слова виключно зацікавленим учасникам конфлікту і особам, які взагалі не мають жодного уявлення про суть конфлікту. Зокрема, депутат НУНС Юрій Кармазін своїми обструктивними, епатажними репліками і безпідставними твердженнями лише підігравав маніпуляціям Бондаренко:

«Олена Бондаренко, народний депутат. Это вопрос выбора. Сейчас у слушателя свободы выбора нет. Украинское радио сейчас работает по абсолютно не европейским принципам. Любое квотирование — это ограничение. Любое ограничение слишком далеко от истинной демократии. Это музыкальная цензура. В 2005 году у нас был принцип политической целесообразности, когда отправили на “Евровиденье” “Гринджол”. 4,5 года действовали украинские квоты в радиоэфире. К чему это привело? Никто не думает о том, что исчезли нишевые радио, которые транслировали джаз, рок, соул, госпел и т.д. Наш украинский радиоэфир был шансонизирован. Замечу сразу, практически ни одна радиостанция этих квот не выдерживала. Этот закон невозможно было реализовать на практике. Украинского продукта должного качества, особенно того, который нужен нишевым радиостанциям, в таком количестве просто не существует. Мы берем вопрос качества. Украинской музыке нужно было стать на ноги. У нее было 5 лет. Как по мне, мы получили только один качественный украинский продукт — это Джамала. Кто еще из новых появился талантов?

Юрій Кармазин, народний депутат, НУНС. Я цей законопроект не просто назвав антидержавним. Це 25 слів. Але ці 25 слів — це намагання вилучити українську душу, якою б мовою вона не звучала. Національний продукт — це той, який вироблений на Україні. А якою мовою він буде звучати, значення немає. Стаття називається “Захист інтересів держави та національного телевиробництва”. Якщо з цієї статті вилучається захист держави — значить, проти держави. Не я придумав, так сталося. Я переконаний, що цей закон не буде прийнятий або заветований президентом. Я абсолютно в цьому переконаний. Закон не виконується. Страшно, але не виконується через те, хто власники телекомпаній? Власники всі живуть не в Україні. Цю конвенцію ратифікували для Греції, Грузії, Росії. Росія, про яку піклуємося, а вона не ратифікувала. Люксембург, Нідерланди, Швеці, Андорра, Вірменія, Бельгія, Данія, Ірландія, Монако. Вас не насторожує це? Експерти написали, що законопроекту властивий характер деталізації, який не має юридичного змісту. Яка деталізація, вибачте. Я бачив, що відбувалось, коли ці 240 голосували. Вони не хотіли голосувати. Не набрали голосів».

Тобто, на відміну від теми «Євро-2012», тему запровадження чи скасування квот для україномовних виконавців вдалося забалакати та звести на манівці через відсутність безстороннього критичного аналізу та незаангажованого судді, роль якого в першій ситуації відіграли ФІФА та УЄФА. Тому з самого початку обговорення в студії Кисельова було приречене на зіткнення двох полярних поглядів, із яких для глядачів мав більшу рацію той, що краще виглядав і краще оперував маніпулятивними прийомами.

Проект «Моніторинг політичної пропаганди та маніпулятивних технологій у випусках щотижневих підсумкових інформаційно-політичних програм та політичних ток-шоу» здійснюється громадською організацією «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.