Розгляд у парламенті президентського законопроекту про засади запобігання і протидії корупції в Україні зробив тему корупції та боротьби з нею головною у двох політичних ток-шоу – «РесПубліка» з Aнною Безулик на 5-му каналі та «Шустер live» на Першому національному.

Досвід останніх виборчих кампаній та повсякденна політична практика свідчать про те, що корупційна тема у сприйнятті досвідчених політиків перетворилася на щось подібне до обов’язкової програми – згадувати треба, але дивіденди нажити важко. Причини такого ставлення лежать на поверхні – майже кожен політик, не важливо – з провладного чи опозиційного табору – має (або мав раніше) прямий чи опосередкований стосунок до реалізації корупційних схем.

З указаних причин обговорення корупційної теми в телеефірі зазвичай зводиться до взаємних звинувачень політичних опонентів, без жодних фактичних аргументів та прізвищ, і завершується «благими побажаннями» без практичних висновків юридичного характеру. Поодинокі і вельми вибіркові приклади вжиття відповідних санкцій до державних чиновників, що мали місце останнім часом – дещо з іншої опери.

Мета нашого огляду – звісно, не аналіз фактичного змісту тих прикладів корупційних діянь, які наводили учасники телевізійних шоу. Нас цікавила перш за все практика публічного представлення позицій щодо цієї теми, тактика, до якої вдаються політичні опоненти, деякі особливості телевізійних форматів, які сприяють або перешкоджають (на нашу думку) адекватному висвітленню теми.

Отже, кілька спостережень стосовно побаченого.

Прикметно, що ключовим представником опозиційного табору, який формулював претензії як до змісту президентського законопроекту, так і в цілому до позиції нинішньої влади щодо корупції, в обох ток-шоу був Анатолій Гриценко – людина, яка попри досить тривале перебування на корупціогенній, якщо так можна висловитися, посаді міністра оборони, зуміла зберегти репутацію чесного чиновника і політика.

Саме таке сприйняття частково підтверджували навіть його опоненти. Незаплямована репутація – потужний фактор, який додає впевненості самому політику і посилює переконливість його публічних виступів в очах аудиторії. Отримавши доволі широку можливість для викладу власної позиції, Гриценко чітко сформулював набір основних претензій до антикорупційної політики нинішньої влади, фактично вказавши на те, що поява президентського законопроекту і його тривалий розгляд – не що інше, як, по-перше, черговий етап затягування малоприємного для влади антикорупційного закону, по-друге – можливість за рахунок поправок вихолостити принципові моменти, перетворивши його в результаті на абсолютно «беззубий» формальний документ.

Спікерам влади – представнику президента у ВР Юрію Мірошниченку в програмі «РесПубліка» та міністру юстиції Олександру Лавриновичу у «Шустер live» – все складніше давати конкретні відповіді на конкретні запитання. «Підміна понять», «ігнорування незручних запитань» – прийоми, до яких активно вдавалися представники влади під час дискусії.

Тривале зволікання з уведенням у дію антикорупційного пакету законів екс-президента Віктора Ющенка, ліквідація інституту урядового уповноваженого з антикорупційної політики, скасування обов’язкового декларування доходів та витрат близькими родичамичиновників, декриміналізація відповідальності за хабарі, яка тепер обмежується штрафами (такої практики не існує в жодній європейській країні) – запитання щодо цих болючих проблем не отримали предметних відповідей від представників влади. Хоча цілком очевидно, що саме в цих пунктах криється різниця між реальною боротьбою з корупцією та її черговим ритуальним прикриттям.

Тактику представників влади можна звести до наступних пунктів:

• акцент на особливій ролі президента як ініціатора антикорупційної кампанії і власне самого законопроекту,;
• апеляція до захисту конституційних прав громадян, які є родичами політиків та чиновників;
• теза про те, що президент не має особисто ініціювати відповідні дії правоохоронних органів за фактами корупції, в тому числі оприлюдненими у ЗМІ,оскільки це, мовляв, суперечить засадам демократії (Юрій Мірошниченко: «Президент особисто контролює кожний факт корупції, наведений у ЗМІ, але дає можливість правоохоронним органам зробити свої висновки. Якщо ми будуємо демократію. А не монархію»).

Відверто табуйованими для провладних спікерів виглядали теми фінансово-майнового становища Віктора Януковича та інших високопосадовців, які відверто не співпадають із їхніми офіційними деклараціями. Неодноразові прямі запитання того ж Гриценка щодо Межигір’я, закордонної власності та особистих прибутків інших урядовців було відверто ігноровано, або робилася спроба уникнути прямої відповіді чи змінити тему.

«Анатолій Гриценко: Корупція – це не винахід команди Януковича. Але об’єктивно після приходу цієї команди рівень корупції піднявся. Тут сидить представник митниці, а тут сидять підприємці. Вони підтвердять. І вже криком кричать і Одеса, і західні митниці... Кожен контейнер має ціну: 20, 30 тисяч доларів... Показують, куди нести. Усе це працює. І причому цей закон не заважає прокуратурі зараз наводити порядок. Друге... Подивіться: от недовіра... Чому сказав Примаков, що корупція – відсутність свободи у пресі? У нас теж відсутня свобода преси. Не в плані "говорити", а в плані обов’язку влади слухати. От я читаю у пресі: статки Клюєва, статки Колеснікова, статки Азарова, статки Януковича... Те, що дають рейтинги наші. Там 700, 800 чи менше мільйонів доларів. Тобто мільярдери. Читаю їхні декларації: абсолютно інше. Читаю у пресі: Тігіпко продав банк за 700 мільйонів, щось не сплатив, має власність у Франції... Клюєв має зареєстровані підприємства в Австрії. Льовочкін – читаю у пресі – має яхту і віллу десь в Іспанії. І так далі. Немає правди, немає правоохоронного органа, який би сказав, це правда чи ні. І від того вся ця недовіра. І тоді нікого з них не змусиш ні декларувати все це... і тим більше – забрати оті крихти у виді податків для того, щоб вони бачили потім, що оця прірва між найбагатшими і найбіднішими – і особливо ті, хто при владі, – вона тільки збільшується. Цієї довіри немає. І остання річ... Ви сказали про те, що Конституційний суд виніс своє рішення і сказав, що порушення прав родичів, коли змушують їх декларувати видатки. Я хотів би, щоб ви підтвердили... Я можу помилитися з місяцем, але, по-моєму, це був жовтень минулого року. Але точно осінь минулого року. Це той самий Конституційний суд, який отак от за ніч поміняв Конституцію. Це той самий Конституційний суд, на який має необмежений – визнайте – вплив президент. І якби президент хотів, щоб так, як у європейських країнах, це не було порушенням прав, а було обов’язком для чиновника – щоб його родичі декларували, про що каже колега Власенко... то наш суд ніколи не пішов би проти цієї волі. І, до речі, ви були автором законопроекту разом з Януковичем. Пам’ятаєте? І я за нього голосував. Щоб питання недоторканості вирішити для всіх, включаючи президента. Правильно? Ви вдвох внесли цей законопроект. Його проголосували тоді. Була більшість. Потім Янукович стає президентом – і цей самий Конституційний суд каже: "Да, з депутатів – можна. А президента не чіпайте". Я не вірю в те, що якби Янукович хотів, то Конституційний суд пішов би впоперек його волі. Тому це все в пакеті. Президент – незалежно від прізвища – може взяти хабар, може вбити... і повинен так само нести кримінальну відповідальність. Саме за це я голосував і саме це ви писали в законі. А тепер цього немає. Сховалися за Конституційний суд – і тепер той закон не має сенсу. Він не матиме такої рушійної сили. Погодьтеся.

Олександр Лавринович:Ви знаєте, мені трошки дивно... з вашої промови дві частини, які, по суті своїй, одна одну заперечують... У першій частині я абсолютно з вами погоджуюся. І такі ж самі речі теж говорю: що потрібно, щоб була довіра... Для того потрібно, щоб була чесність у стосунках у суспільстві і можливість у кожного переконатися про реальне походження тих статків, які виникають. Тут немає жодних розбіжностей у цьому підході. А от що стосується другої частини: що потрібно впливати на Конституційний суд... Ну, на будь-який суд – тоді так можна сказати – є вплив. І от треба, щоб отак от вирішувати. Якщо в країні не буде суду, який може вирішувати по закону, а тільки по бажанням, то тоді, в принципі, не можна не то що говорити про якийсь рівень корупції, а взагалі не можна говорити про те, що в цій країні можлива свобода для громадян і що можливий розвиток цієї країни. Бо там, де немає захищеності людини в державі: чи фізичної захищеності, чи майнової, чи права на професію, чи права на свободу слова, – то там розвитку не буде. І така країна ніколи не буде успішною».

Показовою з точки зору того, наскільки вибірково українські політики ставляться до корупційної проблематики, стала і коротка суперечка Анатолія Гриценка з заступником голови партії «Сильна Україна» Олександрою Кужель стосовно фінансових справ голови цієї ж партії (і за сумісництвом – віце-прем’єра з соціальної політики) Сергія Тігіпка. Достатньо очевидний факт про продаж Тігіпком свого банку і використання певних (можливо, формально законних ) схем податкової оптимізації щодо отриманих 700 млн доларів США вже тривалий час практично паралізує неабиякі ораторські здібності пана Тігіпка під час багатьох політичних ток-шоу. Цього разу Олександра Кужель, яка трохи пізніше розлого розповідала про зловживання української митниці, гостро зреагувала на зауваження Гриценка щодо її партійного лідера, продемонструвавши, наскільки ситуативним буває антикорупційний ентузіазм українських політиків.

«Анатолій Гриценко:.. ... От я – конкретно вам. Ви заступник голови партії "Сильна Україна" Сергія Тігіпка, да? У пресі є інформація про те, що в нього є будинок у Ніцці і дача в Куршевелі. Хай він заперечить або підтвердить. От якщо він скаже, що немає, а потім знайдуть, то тоді він сяде. Правда? Це буде справедливо. Друге: хай він скаже... Писали на сайтах різних, включаючи "Обозреватель", там, і інші, про те, що він продав банк. Продав за 700 мільйонів доларів. При тому оформив через Нацбанк якимось чином так право, щоб це зробити через офшори. І втратила країна при тому мінімум 1 мільярд гривень до бюджету.

Олександра Кужель:.. Я хочу вам сказать: не превращайтесь в "жёлтую" прессу. Это ниже достоинства – отвечать на звынувачення. Если у вас есть звынувачення, то, будь ласка, показывайте и доказывайте. Если бы я почитала всё, что пишут все, кто сейчас поднялись меня описывать после того, как я начала бороться с таможней... Слышите, не буду я метать бисер. Вопрос заключается: я готова идти в суд, как я пошла с Михаилом Бродским.

Анатолій Гриценко:Він його продав за суму в сотні мільйонів доларів. Хай він покаже – він зараз чиновник і ми всі зобов’язані це знати, – скільки він заплатив податків. А якщо їх буде мало, то хто в Нацбанку і за які гроші дав право йому зробити це через офшор. Це не сплєтні, а це реальна річ. І передайте голові своєї партії: нехай він це зробить».

Якраз та частина програми «Шустер live», що стосувалася української митниці, підштовхнула до деяких роздумів стосовно формату політичних ток-шоу. Очевидним є той факт, що популярне ток-шоу для телеканалу – це продукт комерційний. З цієї точки зору тривалість програми визначає її комерційний потенціал. Довша програма – більше рекламних блоків і, відповідно, прибутків. Плюс – менше мороки з наповненням програмної сітки і т. п. Натомість із точки зору суспільної користі та адекватного висвітлення суспільно значущих питань виникає проблема.

Наприклад, згаданий сюжет за участю Олександри Кужель, яка досить довго і дещо сумбурно доводила наскрізну корумпованість держмитниці, сприймався надто важко на тлі не менш масштабних попередніх і наступних тем. Було очевидним, що розповідь, де фігурували квіти, меблі і кілька (в сенсі риба), можливо, й знайде розуміння серед окремих фахівців, але в цілому окрім емоційного висновку про те, що митниця як завжди «бере добро», у свідомості глядачів мало що залишиться. У цій ситуації заступнику голови Держмитслужби Сергію Сьомці не становило особливих труднощів загальними фразами парирувати звинувачення, водночас символізуючи своєю присутністю в ефірі «відкритість» рідного відомства.

Таким чином, через суто форматні причини, в свою чергу продиктовані комерційними (будемо сподіватися, що тільки комерційними) інтересами, губиться суспільна значущість прямоефірного шоу, яке наче надає можливість для відвертого обговорення, але водночас – за рахунок принципу добору гостей і експертів, тематичної «мультиплікативності» – зводить практичний ефект нанівець.

Десятки коментаторів, більшість із яких не обізнані повноцінно з конкретних питань, що обговорюються, «забалакують» найгостріші теми, створюючи цим інформаційним галасом лише ілюзію вибору і ґрунт для маніпуляцій. Тим більше, що зазвичай велика кількість коментаторів і гостей зовсім не гарантує реального плюралізму думок, оскільки багато хто з них працюють, що називається, на одну руку, реалізуючи заготовки політтехнологів – без різниці, опозиційних чи провладних.

Досить яскравим прикладом того, як залежить реальна суспільна цінність програми від принципів добору її учасників, стало обговорення у «Великій політиці з Євгенієм Кисельовим» роману Василя Шкляра «Залишенець». Трагічна і маловідома широкому загалу сторінка вітчизняної історії стала предметом далеко не спокійного і глибокого розгляду, якого насправді потребувала. Традиційний трікстер «Великої політики» Сергій Поярков, якого сам Кисельов публічно означив чимось на зразок стимулятора рейтингів, не менш незамінний для ведучого Олександр Чаленко, готовий вступити зі своїми безапеляційними висновками в дискусію на будь-яку тему, одіозна Ірина Фаріон, фаховий філолог, але надто політично ангажована, щоб обмежитись літературознавчими оцінками, нарешті колишній прес-секретар Бориса Колеснікова нардеп Олена Бондаренко, яка тепер, схоже, закриває весь гуманітарний блок Партії регіонів з будь-яких питань. Плюс усе-таки два історика – але, здається, жоден із них не є фахівцем саме з розглянутого історичного періоду.

Наслідок був передбачуваний – традиційна перепалка, коли опоненти не чують і не хочуть чути один одного, вирвані з контексту цитати з книги (якими, до речі, практично вичерпуються підстави до звинувачень за використання термінів «кацапи» та «жиди»), взаємні звинувачення в ксенофобії і спекуляції на політичних підтекстах рішення письменника.

Емоційне враження, яке залишилось у глядачів від цього сюжету, – чергова акцентуація на принципі «свій-чужий» і ще один – хай незначний – імпульс для розкольницьких тенденцій у суспільстві. Невже саме для цього піднімалася ця тема? Питання, звісно, риторичне.

З цієї точки зору формат ток-шоу «РесПубліка» на 5-му каналі виглядає більш адекватним. Одногодинна програма на двох гостей при мікрофонах у присутності буквально кількох обізнаних експертів та журналістів (хоча й тут їх інколи, здається, забагато), з використанням коротких, але змістовних бекґраундів із проблеми дає змогу і повноцінно висловитися запрошеним, і подискутувати, не змушуючи ковтати раціональні аргументи, намагаючись за будь-яку ціну просто перекричати свого візаві.

Звісно, не факт, що нове ток-шоу є чи залишиться без недоліків. Тим не менш, його конкурентам із великих каналів, можливо, є сенс переосмислити свої підходи. Скажімо, не втрачаючи загального ефірного часу, розбити тижневе шоу на кілька коротших випусків, у кожному з яких повноцінно розглядалася б одна тема. Але для змін потрібне бажання, а кому хочеться змінювати те, що й так приносить відчутні дивіденди. І не лише фінансові...

Проект «Моніторинг політичної пропаганди та маніпулятивних технологій у випусках щотижневих підсумкових інформаційно-політичних програм та політичних ток-шоу» здійснюється громадською організацією «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.