Записала Вероніка Лесневська, «Медіакритика»

«САМВИДАВ: сторінки історії поколінь» – таку назву мала виставка з колекції самвидаву журналіста, історика та блогера Вахтанга Кіпіані, яка відбулася в Криму наприкінці 2010 року. Кожне видання – чи то газета, чи то журнал, чи то книга є чимось більшим, ніж текст – це історія про того, хто його створив, прочитав, переписав, зберіг і передав іншим. Самвидав – це навіть більше, ніж історія одного покоління або однієї країни, тому що він відкриває перед нами суть нашої свободи і несвободи. Він допомагає прийняти і пробачити тих людей і ті речі, які десятиліттями не дозволяли українцям і кроку зробити в майбутнє, не дорікаючи один одному за минуле. У цьому номері – фрагмент публічної лекції Вахтанга Кіпіані. Можливо, у майбутньому вона теж перетвориться на книгу. Про нас, про нашу історію, про історію нашої незалежної журналістики.

Звідки з’явився самвидав?

Існує російська канонічна версія, згідно з якою слово «самвидав» першим використовував і запустив в ужиток російський поет Микола Глазков. У другій половині 20-х років він випускав свої маленькі книжечки, які позначав написом «Сам-Издат». А тоді всі видавництва іменувалися з обов’язковим додаванням «-издат»: «Политиздат», «Медиздат» і т. і. Слово «Сам-Издат» – це така собі пародія на радянську дійсність. І от ці книжечки самвидаву згодом стають позначенням цілого явища, окремого потоку літератури другої половини 50-х – кінця 80-х років ХХ століття.

Але в українській традиції є інша історія, яку теж потрібно знати. У 1929 році в місті Харкові письменник Іван Багряний, автор, творчість якого нині вивчають в програмі середньої школи, випустив свій збірник «Ave Maria», вказавши його видавництво під назвою «САМ». Безумовно, цей факт не пов’язаний з історією Миколи Глазкова, просто у двох талановитих людей в голові дозріла формула «сам издаю» – «сам видаю». І відповідно, в українській традиції вважається, що першим слово «самиздат»/»самвидав» використовував письменник Іван Багряний. Тому можна говорити, що виникнення українського самодруку не витікає з російського досвіду. Це паралельні, дуже активні середовища, які у дечому перетинаються, але в цілому є незалежними одне від одного.

Найбільший розвиток самвидав отримав у Східній Європі, особливо на території Польщі, де комуністичний режим виявився досить «ліберальним». Наприклад, у Польщі стався справжній феномен книжкового самвидаву, якого у нас не було – тисячі найменувань. Причому деколи це були цілі книжкові серії. У нас на той час їх були одиниці – 10-15 найменувань. І тому важко було уявити таку ситуацію, коли людина приходить на державну польську пошту, заповнює бланк, пересилає гроші певному польському громадянинові, який є самовидавцем, і той, також поштою, висилає, скажімо, п’ятитомник Олександра Солженіцина, виготовлений у підпільних умовах… Це міг бути художній текст, політичний чи будь-який інший. У поляків самвидав вимірювався десятками тисяч одиниць накладу, тисячами та десятками тисяч читачів, але у нас самовидавці були одинаками.

Коли рукописи горять

Іноді автор не мав можливості надрукувати текст і поширював його у самвидаві рукописом. Хтось, побачивши цей рукопис, уважав його цікавим, друкував на машинці, і надалі він існував як машинописний текст. Згодом, коли з’явилися перші копіювальні машини – вони називалися «Ери» (тоді побутували такі фрази: «От ми відерили якийсь текст» або «попросили відерити»), наклади зросли. І тільки наприкінці 80-х – поч. 90-х років, коли в Прибалтиці деякі науково-дослідні інститути припинили працювати на радянську владу, а стали орієнтуватися на майбутню незалежну Литву чи Латвію, на їхніх поліграфічних базах почали друкувати десятки тисяч газет, журналів, книг, брошур, листівок і т.п.

Таким чином, масовий читач у самвидаву з’явився тільки під час перебудови. Причому в другій її половині, коли вже стало зрозуміло, що Радянський Союз доживає останні дні – і цей процес об’єктивний – оскільки збільшилися соціально-економічні труднощі, з якими стикалася будь-яка людина, ідеологічний тиск зріс не тільки стосовно творчої інтелігенції, але й по відношенню до студентів, молоді – усі розуміли, що кінець цього часу наближається. Самвидав є одним із сигналів наближення кінця. Не випадково тоді з’явилася самвидав-газета під назвою «Эмигрант». Вона була не етнічна, а радше висвітлювала колективні настрої у посланнях такого змісту: «Рятуйтеся: ваша мета – еміграція».

 1965 р. – важлива дата і для російського, і для українського самвидаву. До цього часу самвидав був переважно літературного характеру – поезія, проза, літературна критика, іноді це була окрема людська рефлексія на щось, але загалом це був окремий авторський текст, не пов’язаний із періодичним виходом у світ. У 1965 році з’являються періодичні видання суспільно-політичної тематики. Машинописний журнал «Воля і Батьківщина», який вийшов в Україні у цей час, можна вважати предтечею періодичного самвидаву. Цікаво, що він друкувався на «цигарковому» папері (тобто із нього крутили самокрутки) і майже не зберігся. Деякі екземпляри «Волі і Батьківщини» донедавна зберігалися в архівах комітету держбезпеки, і вже у наш час багатьом людям, які сиділи за поширення цього видання, повернули їхні зразки.

Отже, 1965-й рік. Західна Україна в умовах підпілля, в «криївці», починає виходити самвидав – його видають уже не повстанці, а молоді люди, по суті – діти покоління, яке воювало за Україну. І вони починають створювати журнал «Воля і Батьківщина», який протримався аж 16 номерів. Для умов підпілля це нереально величезна періодичність, тому що більшість самвидавів навіть у більш благополучні часи мали набагато менше життя: три, два, п’ять, десять номерів.

Багато з нас випускали свої шкільні, студентські газетки – два-три номери, а потім – утома, криза редакції, пересварилися, розійшлися. Дуже типово. Люди, які випустили 16 номерів цього видання вчинили цивільний подвиг, і, трохи менший– журналістський, оскільки вони не були журналістами…

У той час із кожної друкарської машинки, що продавалася в СРСР, робився відбиток, який зберігався у відповідному відділі Комітету держбезпеки. І коли цей журнал з’явився, а з’явився він не лише Івано-Франківській області, але й в інших місцях, один із номерів потрапив у Луганську область. Місцеве КДБ, вилучивши цей номер, почало шукати джерело, і виявилося, що цієї машинки в обласному управлінні КДБ немає. Почали шукати в інших управліннях, вийшли на Івано-Франківськ, поступово дійшли до людей, які друкували це видання, як результат– вони отримали величезні терміни. В одного з них (він був міліціонер) знайшли табельну зброю і приписали йому мало не спробу повалення радянської влади… Він отримав ще більший термін. Так була знищена група, яка називала себе «Український Національний Фронт».

Згодом, на наступних етапах України, це був 70-й рік, з’явився «Український вісник» В’ячеслава Чорновола. Тут я зроблю один крок назад, знову в 65- й рік.

Літера «Ї»

У цьому ж 1965 році у Середній Азії серед кримських татар виникає періодичне видання під назвою «Информация». На той момент це було перше періодичне видання з величезною сферою обігу. За своїм змістом воно вміщало тільки інформацію «про затримання…», «про лист кримських татар у ЦК КПРС…», «про стан депортованих…» і т.п. За формою це була така собі актуальна новинарна інформація, надрукована на окремих сторінках формату А4. Іноді це був дуже чітко написаний текст на зошитовому листку, який поширювався від людини до людині.

У московських архівах, зокрема, в «Меморіалі», є такі листки, і багато з них є зачитаними, як кажуть, до дірок, тому що люди складали їх у четверо, ховали в кишеню і передавали далі. Читачами цих «інформацій» були тисячі людей, тобто інформація охоплювала весь народ, що перебував у депортації. Таким чином ці листки були для цілої групи людей єдиним джерелом правди, при відсутності можливості читати непідцензурну інформацію.

Згодом в 1968 році у Москві виникне журнал «Хроника текущих событий» – це головне самвидав-видання в радянській та російській історії. Його творці у своїх спогадах пишуть, що приводом для «ХТС» був досвід «Информаций».

1970 рік. В’ячеслав Чорновіл, перший із нових українських друкарів-самовидавців не приховує свого авторства в журналі «Український вісник». Це видання не було першим за періодичністю, але, безсумнівно, є виданням №1 за розголосом, так само як московська «Хроника текущих событий» – для радянського правозахисного руху.

Журнал друкував тексти найвидатніших людей, заборонені радянською цензурою, багато з яких сьогодні ми вивчаємо за програмою української літератури – це твори Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Світличного та ін. Мова йде про українську інтелігенцію, яка приносить славу українській літературі 1950-х – 80-х рр.

У 1972 році, в січні, уся група видавців «Українського вісника», так само, як і практично весь дисидентський рух, була обезголовлена, знищена двома прицільними ударами 12 і 13 січня 1972 року. Тоді по всій Україні було арештовано, вигнано з роботи, з вузів тощо – кілька сотень людей, а наступні хвилі репресій охопили вже кілька тисяч. Постраждали як автори та видавці самвидаву, так і його читачі. Дуже багато вироків було винесено студентам, які передруковували або просто читали і т.п. До свого арешту Чорновіл встиг зробити шість номерів, з яких п’ять було розповсюджено, а шостий існував у вигляді макету. Коли Чорновола посадили, його дружина Атена Пашко і двоє друзів (нині – депутати парламенту Ярослав Кендзьор і Михайло Косів) спробували видати останній номер без нього, щоб у такий спосіб витягти його з в’язниці: якщо редактор сидить, а журнал виходить, то ж, можливо, він невинуватий. У результаті вони також були затримані. Шостий номер не пішов у друк, але виникла інша група людей, які, користуючись відомим гаслом «Згораючи сам, освітлюю іншим», пробують знов-таки витягти Чорновола, якого вони, можливо, не знали особисто і не мали сімейних, дружніх чи інших зв’язків. Віталій та Олесь Шевченки, а також Степан Хмара утрьох випускають №6 «Українського вісника», сподіваючись цим, знову ж таки, зняти тягар відповідальності із Чорновола. Їх також знаходять, вони отримують тюремні терміни, на жаль, не врятувавши Чорновола.

В результаті до 1986 року в Україні не існує жодних періодичних видань, оскільки все те середовище, яке могло щось створювати, друкувати, поширювати й відповідати за те, що робить, сиділо у радянських таборах Уралу та Мордовії.

До речі,  в СРСР машинки з українським шрифтом були великою проблемою, найчастіше замість літери «і» ставилася цифра «1». Тому українські тексти дуже легко вираховувалися – в якій області вони створювалися, професійними друкарками чи ні, а також за літерами: тільки на Західній Україні були машинки з українським шрифтом.

Самвидав, тамвидав, рок-видав

У 1976- му році виникає Українська Гельсінська група (тоді ж і Московська, Вірменська, Грузинська, Литовська), у яку входили, наприклад, генерал Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Мирослав Маринович і ще кілька людей. Вони починають випускати інформаційні бюлетені та меморандуми УГГ і розповсюджують – зрозуміло, що дуже маленьким накладом – кілька десятків екземплярів. Згодом ці ж бюлетені перетворилися в «тамвидав» – самвидав, що пішов на Захід і друкувався там у значно комфортніших умовах, а потім повертався в СРСР. Коли Українську Гельсінську групу повністю зруйнували, знов-таки виник вакуум, оскільки всі, хто міг бути активними самовидавцями, уже сиділи у в’язницях.

1986 рік – Харківський «Рок-курьер». Це був один із перших радянських рок-журналів часів перебудови. Треба сказати, що першим рок-журналом у СРСР, в принципі першим, був не московський, не ленінградський, не свердловський журнал, а саме харківський журнал під назвою «Бит-Эхо», який вийшов наприкінці шістдесятих. З Харкова починається радянський рок-журналізм.

«Рок-курьер», редактором якого був Олександр Мартиненко (у майбутньому – прес-секретар президента України, нині – гендиректор українського «Інтерфаксу») описує квартирні концерти, деякі заборонені чи напівзаборонені акції, розмови із групою «Аквариум», з Борисом Гребєнщиковим…

Музичні групи, які існують й дотепер, тоді виступали в умовах напівпідпілля. Для того щоб вийти з підпілля, групі потрібно було лише дві речі: назвати себе «віа» і передати свої тексти на звірку в уповноважений орган – «Головліт», який давав або не давав дозволу. Мені згадується фільм «Аса», де у фіналі є сцена, коли Віктор Цой йде коридором, і бабця-директриса його запитує – «А ваші тексти пройшли перевірку? Треба ж почитати, що ви там співаєте». «Перевірка» – це не бабуся, а спеціальний уповноважений цензор з Головліту, службова запопадливість якого і визначала подальшу долю музикантів. Хтось працював у підпіллі чи напівпідпіллі, і наприкінці 80-х рр. радянський рок немовби пробивав цю стіну цензури і загальної благодушності.

У цей же період, наприкінці 80- х рр. виникають інші форми самвидаву, яких не було в 70-ті. Це національно-культурний самвидав. Наприклад, тривалий час у СРСР єврейський національний рух був під контролем спецслужб, і люди, які хотіли виїхати на батьківщину в Ізраїль чи просто займатися тут правозахисною або національно-культурною діяльністю з відродження єврейської культури, зазнавали жорстоких переслідувань, сиділи у таборах. А оскільки дуже часто ці люди контактували зі своїми закордонними, ізраїльськими або американськими співвітчизниками, їм приписували «предательство Родины» (була така стаття «Зрада Батьківщини»), і за це вони отримували величезні терміни.

У цей період, улітку 88-го року, на території України виникає кримськотатарський самвидав. У Криму з’являється перша незалежна періодична газета «Ватан». Вона друкувала багато матеріалів з історії Криму до депортації, виходила на кримськотатарській та російській мовах. Її редактором був професор Рефік Музаффаров, який згодом перетворив газету в журнал «Ватан». В принципі, із цього видання починається історія кримськотатарської періодики на території Криму, уже у новітній час.

У цьому ж 1988-му в листопаді виникає перша українська газета, яка теж вважається першим періодичним листком на території УРСР. Вона називалася «Движение» і виходила російською мовою в місті Суми як «самодіяльний орган на підтримку перебудови». Тоді ще у багатьох людей були ілюзії, що треба підтримати комуністичну партію, почекати, і тоді у нашій країні все налагодиться. От ці люди, гурток «перебудовників», видали цю газету. Цікаво, що неперіодично ця газета виходила ще багато років. Вона не була перейменована на «Рух» і зберігала свою колишню назву «Движение» – такою, яким це російськомовне видання й відкрило перші сторінки української незалежної періодики нового часу.

Цікавою є ще одна сторона самвидаву. У вісімдесятих роках з’являється видання «Такие дела», яке нагадує комерційний листок (сьогодні ми зарахували б його до групи рекламно-інформаційних видань), у якому поряд із певною інформацією був блок комерційної реклами. Що це було? Невеликі оголошення: «подушки пухові, 2-3 руб.», «колготи, сітка в’язана, 8-10 руб.», «запис на касету МК-90, 6-7 руб.» – та інформація, яка була потрібна людям для вирішення побутових та комерційних проблем.

Таку інформацію ніде було знайти: радянська преса такого не друкувала, перевірити ціни на ринках можна було, тільки об’їхавши все місто. І тому ці листки продавалися дуже успішно. Газета «Такие дела» цікава й тим, що вона першою потрапила в кіоски «Союздруку», причому, шляхом обману. Як це трапилося? У СРСР не можна було друкувати своєї газети, але можна було надрукувати листівку в офіційній друкарні. Тому видавець Сергій Данилов надрукував дві листівки в різних друкарнях і продавав їх як одну газету вартістю 15 коп. Для порівняння: «Правда» тоді коштувала 5 коп, газета «Кримська правда» коштувала 2 коп., а ця 15 коп! Прибутковий бізнес!

Попит на таку комерційну інформацію був величезний, крім того, тут друкувалися анекдоти, іноді навіть шлюбні оголошення, що для радянського часу було незвичною новинкою. Що цікаво, ця фірма існує дотепер як підприємство «Такі справи». Якщо ви дивитеся КВК, то там звучить реклама «Ми друкуємо все, окрім грошей». От це та ж сама фірма.

У 1989 році В’ячеслав Чорновіл створює перше незалежне інформаційне агентство (такого терміна тоді не було, було тільки ТАСС у Москві і РАТАУ в Києві) і називає його «УНВІС» – Українська незалежна видавнича інформаційна спілка. І от цей «УНВІС» починає випускати, крім «Українського вісника», тонкий бюлетень, який називався « УВ-Експрес», тобто «Український вісник» – експрес-випуск. Він є меншим, його треба було створювати вже не кілька місяців, як звичайний «Український вісник», а практично можна було надрукувати за один вечір. Він друкувався теж на цигарковому папері і поширювався уже більшим накладом, оскільки був зроблений простіше, плюс тут були уже не тільки тексти для вічності, а багато текстів актуальних: «учора трапилося», «у газеті «ікс» вийшла стаття», «Правда» накинулася на дисидентів», «зібрався мітинг, який розігнали» і т.п.

Оскільки в 1990 з’являються перші факс-машини Чорновіл придумав від імені УНВІСу розсилати інформацію про події: папір вставляли у факс-машину, і інформація передавалася за тими адресами, які були у списку.

У Москві існував ще один спосіб поширення самвидаву – за допомогою телефону. Людина телефонувала за спеціальним секретним номером і отримувала інформацію, записану на автовідповідач. Через годину-дві плівку витирали, і той, хто встиг отримати інформацію, далі поширював її усно.

Відомі випадки, коли деякі номери газет і журналів начитувалися на магнітофонну плівку або на бобіни. Так, наприклад, текст «Українського вісника» начитувався на бобіну, і вже бобіну давали комусь, як нині дискету або флешку.

Хто поширював інформацію? Спортсмени, представники інтелігенції, що виїжджали за кордон із пропагандистською метою, артисти балету – тобто ті люди, які могли періодично мати контакти із зарубіжжям.

Виступ записала Вероніка Лесневська, «Медіакритика»