У вересні, виступаючи з лекцією перед студентами та гостями Школи журналістики Українського католицького університету, російський журналіст Валерій Панюшкін заявив: «Якщо ви читали тексти про хворих дітей, які я публікую в “Коммерсанте”, я знаю, на якому місці ви почали плакати. І я знаю, як я це зробив. І можу навчити так робити за п’ять академічних годин». Керівництво Школи журналістики впіймало гостя на слові, й у листопаді він повернувся до Львова на довше, щоби стати гостьовим викладачем. Студентам під його орудою довелося слухати класичну музику й навіть співати. Перш ніж відлетіти до Москви, Валерій Панюшкін розповів про нові, умовно незалежні (а насправді часто залежні) осередки журналістики, що виникли в останні роки в Росії. У деяких із них – на телеканалі «Дождь», у журналі «Сноб» – Валерій має авторські проекти.

Цей тип ЗМІ, що розвивається переважно в онлайні, Валерій називає перехідними медіа. За його словами, традиційні медіа відходять у минуле, але соціальні медіа ще не можуть зайняти їхню нішу. Поки телебачення транслює «чорнуху» та згуртовує некритично налаштовану масу людей, на противагу йому перехідні ЗМІ творять нове інформаційне середовище. В цьому їм допомагають вихідці з традиційних медіа, які не змогли працювати в умовах несвободи, окозамилювання та свавілля теленачальників.

Перехідні ЗМІ

– Я ніде не працюю, – розповідає Валерій Панюшкін. – Журналіст Леонід Парфьонов ніде не працює. Найкращий телевізійний режисер Віра Кричевська не працює на жодному великому телеканалі. Стан російського телебачення сьогодні такий, що працювати там хорошому журналістові неможливо.

Щоб пересвідчитись у падінні якості російського телебачення, достатньо ввімкнути будь-який із тамтешніх центральних телеканалів. Причина цього занепаду, на думку Валерія, не лише в політичній заангажованості, обмеженні свободи слова та необхідності весь час вихваляти Володимира Путіна. Змінилася сама телевізійна аудиторія. «Як свідчать останні соціологічні дослідження, люди, що приймають рішення, перестали дивитися телевізор, – пояснює журналіст. – Чи то топ-менеджер великої компанії, чи голова родини, який вирішує долю родинних закупів».

– Щось трапилося, – констатує він. На зміну традиційним медіа приходять такі, що працюють передусім в інтернеті. Попри те, що «Дождь» транслюється на супутнику, а «Сноб» виходить на папері, більшість їхньої аудиторії та впливу – в інтернеті. При цьому рейтинг цитованості в цих ЗМІ великий, адже мейнстримові медіа не повідомляють про важливі події, які висвітлюють перехідні.

Із часом, переконаний Валерій Панюшкін, традиційні ЗМІ в теперішньому вигляді зовсім перестануть існувати. «Нікому не потрібне телебачення, де сітку мовлення створює якийсь дядько, коли я сам можу створити свою власну сітку», – каже він. Незабаром, уважає він, аудиторія телеканалів сама обиратиме, які програми дивитися, так само як формує стрічку друзів у соцмережах.

Єдина проблема соціальних медіа – у верифікації інформації: перевірити, чи правдивою є інформація, яку ви прочитали у фейсбуку, майже неможливо. Тому перехідні ЗМІ, на думку Валерія Панюшкіна, є тимчасовими засобами верифікації: довіру до їхніх повідомлень формують журналісти з ім’ям, що озвучують новини та коментарі.

Фейсбучні історії

Специфікою перехідних ЗМІ, за словами Валерія Панюшкіна, є те, що вони не розраховані на широку аудиторію. «Скажімо, вони для тих, хто вийшов на Болотну площу, – каже він. – Для ста тисяч людей, тісно пов’язаних із соціальними мережами». Виходити за межі фейсбучного кола перехідним медіа вдається дуже повільно. У випадку телеканалу «Дождь» це зумовлюється форматом головомовців: ані технічних можливостей урізноманітнити картинку, ані мережі кореспондентів, що присилали би свої матеріали, канал не має. Тому поширити його контент серед широкої аудиторії нереально.

Водночас журналісти перехідних ЗМІ можуть особливо не перейматися своїм фінансовим становищем і дозволяють собі робити все, що їм заманеться. Надприбутків від продажу нафти вистачає всім. «Із голоду в Росії не помреш. Якщо ти готовий зробити хоч щось, тобі за це заплатять. Тому що більшість населення взагалі нічого не робить, і їй за це теж платять», – іронізує Валерій Панюшкін. Він наводить приклад Віри Кричевської, режисера, що створила «24 DOC» – канал документальних фільмів, які в Росії дивитися не заведено. «Віра насаджує звичку їх дивитися за допомогою каналу, який належить Ковальчукам – найближчим соратникам Путіна. Це люди, яким належать усі брехливі ЗМІ Росії. Навіщо їм такий телеканал?», – запитує гість.

Це далеко не найекзотичніший приклад. У Нижньому Новгороді, розповідає Панюшкін, є успішний молодіжний телеканал, який транслює соціальний реп у дусі «банду Путіна під суд», а в перервах умикає записи проекту «Гражданин поэт». Власник каналу – лідер пропутінського руху «Наши» Василь Якеменко.

Причина, припускає журналіст, у тому, що у верхах зрозуміли: їхня громіздка інформаційна машина не працює, а лише імітує роботу. Тож потрібно створювати чи підтримувати інші, справжні медіа. При цьому ніхто з них не намагається зробити, приміром, НТВ хоч трохи об’єктивнішим чи запросити ліберальних ведучих на канал «Россия». «Ні, НТВ і “Россия” стають тупішими з кожним днем. Це якийсь паноптикум!» – каже Панюшкін.

Варвари й резервація

Надії на те, що великі телеканали вилікуються, знов візьмуть на роботу професійних журналістів, і в їхньому ефірі буде можливе щось на кшталт програми «Намедни» Парфьонова, Валерій Панюшкін не має. «Я думаю, – каже він, – що з’явиться якесь зовсім інше інформаційне середовище. Натомість великі канали й газети остаточно перетворяться на цирк потвор».

«З одного боку – дике поле, в якому живуть страшні варварі, які дивляться по телевізору, як відрізають ноги й голови. З іншого – невеликі резервації людей, що споживають добірну інформацію», – змальовує він модель, до якої все йде. З погляду політичної доцільності «варварів» варто було би позбавити права голосу, адже вони «не усвідомлюють нічого і не роблять нічого». Одначе вони мають право голосу, тому, на думку Валерія Панюшкіна, при владі в Росії не ті, хто міг би облаштувати життя країни по-людськи, а ті, хто вміють управляти «варварами».

Міф про аудиторію як «безмозку масу» створений і підтримується цією ж владою, вважає журналіст. Телебачення показує продукт, зорієнтований на найбільш ниці й примітивні інстинкти; стимулюючи ці інстинкти, програми мають високі рейтингові показники, а низька якість пояснюється легко – «такий народ». «Міф про ниций, тупий народ вигідний у країні, де нафта коштує 120 доларів за барель. Вигідний не лише владі, але й самим людям, які кажуть: ми нікчемний народ, нам тільки грошей дайте», – каже Панюшкін.

Журналісти перехідних медіа в цій ситуації виконують роль шляхетних розбійників із Шервудського лісу: на ті самі нафтові гроші вони працюють для тієї стотисячної аудиторії, яка, крім грошей, потребує інших цінностей – самоповаги, наприклад. «Бо немає таких грошей, які можна було б дати Леонардо да Вінчі, щоб він написав погану картину чи не писав узагалі», – резюмує Валерій Панюшкін.

Фото Школи журналістики УКУ