В Могилянську школу журналістики завітав білоруський журналіст, який уже рік працює в Україні, автор та ведучий програми «Портрети» на 5-му каналі Сергій Дорофеєв. Цього разу він створював автопортрет. Впродовж інтерактивної лекції, яка тривала… Насправді важко пригадати, скільки: студенти забули про час. На відміну від гостя, який зізнався, що прямі ефіри якраз навчили його зважати на час. Як наслідок – навіть офрекордз.

– Свобода, не регламентована нічим, – це отрута, – каже журналіст молодим слухачам, маючи на увазі тих, хто не ускладнює собі життя роздумами про наслідки своїх публікацій. Згадує й про працівників медіа, які й підставами не надто переймаються. – Варто про себе завжди повторювати мантру журналістів ВВС: «Пиши не те, що знаєш, а те, що можеш довести».

Є принципи, котрих має дотримуватися кожен журналіст, є ще й особисті принципи, а поза ними – імпровізація. Найкраща з них потребує ретельної підготовки, забезпечення умов, за яких твій герой відкриє тобі те, чого не відкривав іншим. Бо справді цього захоче. Або ж випадково. Сергій Дорофеєв переконаний, кожному візаві – свій темп і своя інтонація, кожному інтерв’ю – своя драматургія.

– Це – процес, у якому найважливіше може народитись абсолютно випадково, тому озвучити те, що ти підготував, не повинно бути самоціллю, – ділиться досвідом лектор із потенційними колегами й радить уважніше прислухатися до відповідей і не боятися маневрувати, провокувати, а також ставити прості, але насправді універсальні запитання: «Чому?» і «Що, якщо… ?».

Дорофеєв мріє про розмову на камеру з тими, з кого намагається брати приклад. Це Ларрі Кінґ та Владімір Познер. Але, каже, йому було б цікаво радше не те, ЩО б вони відповіли на його запитання, а те, ЯК: міміка, погляд, інтонація, паузи…

А от співбесідникам, із якими журналістові не надто кортить мати справу (попри емоції, які інколи важко стримувати), Сергій намагається дати можливість зберегти власне обличчя. Бодай тому, що колись на їхньому місці може опинитися сам. Такі принципи роботи йому прищепили якраз під час стажування в Чикаго. Там він вивчив ті правила, яких дотепер дотримується у своїй професійній діяльності.

Інколи це видається справжнім випробуванням. Особливо коли до студії приходять політичні «лицедії».

– Такої концентрації лицемірства, як у вас в політиці, мені ще ніде не траплялося, – скаржиться Дорофеєв. Його дивує, як люди, які в ефірі поливають одне одного брудом, можуть потім за лаштунками обійматися й вирішувати, коли наступного разу їхати разом на шашлики. Тому з такими візаві журналіст радить гратися. І перш ніж розпочати гру, дізнатися про їхні слабкі місця, про те, якими вони є поза основною сферою їхньої діяльності.

– Скануйте емоції свого співрозмовника. Якщо він хвилюється більше, ніж ви, – ви перемогли! – каже лектор. І додає, що насправді хвилюватися навіть корисно. Якщо трішки. Мовляв, це напруга, яка стимулює увагу інтерв’юера, допомагає йому досягти дуже високого рівня концентрації. Оскільки він відчуває величезну відповідальність за те, що потрапить у прямий ефір.

– У ці моменти я ніколи не чхав і не ставав жертвою раптового нападу гикавки, – переконує Сергій Дорофеєв. – І застуду, якщо вона є, як рукою знімає.

Фото автора

Ярослава Куцай, Могилянська школа журналістики