Вона була свідком спецоперацій на Кавказі й на власні очі бачила смерть чеченських бойовиків, тиждень прожила в притоні з наркозалежними, але найтяжчим зі своїх завдань назвала «Охоту на мужчин» – спробу познайомитись із чужим чоловіком у великому місті. Марина Ахмедова, спеціальний кореспондент російського журналу «Русский репортёр», авторка чотирьох книг («Дневник смертницы. Хадижа», «Дом слепых», «Женский чеченский дневник», «Шедевр») та близько сотні репортажів і щоденників репортера. Друзі називають її складним співрозмовником, вона ж пояснює, що не любить порожніх теревенів і все намагається аналізувати. Про свій підхід до написання соціальних репортажів Марина Ахмедова розповіла на зустрічі зі студентами й гостями Школи журналістики Українського католицького університету у Львові.

Репортаж як метод пізнання світу

«Репортаж – це мій стиль життя, і я роблю це з задоволенням, – каже Марина Ахмедова. – Я не люблю пізнавати світ із чужих розповідей, тому намагаюся все зрозуміти сама». Під час роботи над репортажем особисті негаразди й психологічні проблеми відступають, розповідає вона, а по завершенні хоч і повертаєшся до звичного життя, але маєш новий досвід.

Щоб цей досвід справді був новим, Марина ніколи на робить заготовок для майбутнього матеріалу. «Я ж не знаю, що на мене чекає, – пояснює вона, називаючи неприйнятним підхід багатьох журналістів, які підлаштовують обставини під заздалегідь сформульовану концепцію тексту. – Події розгортаються неочікувано для автора. Якщо є змога передбачити ситуацію, тоді немає сенсу туди їхати – можна писати, сидячи в кабінеті».

У своїх репортажах Марина Ахмедова намагається бути відстороненою й описувати побачене об’єктивно. Проте, не висловлюючи свого ставлення до ситуації чи героїв, вона комбінує нейтральні слова в такий спосіб, щоб викликати в читача певні емоції. Марина визнає, що повністю подолати суб’єктивність у репортажах їй не вдається, «але суб’єктивність має бути виправдана якістю, новизною та емоційністю».

Емоційність далеко не завжди означає співчуття до своїх героїв. На думку Марини Ахмедової, відсутність емпатії не є професійною деформацією, адже любити всіх неможливо. Емоції пульсують, коли стикаєшся із ситуацією вперше, однак пізніше притлумлюються, хоча усвідомлення важливості теми не зникає. «Моє завдання – дати читачеві змогу перенестись в уяві туди, де він ще не був, і відчути те, чого, можливо, навіть я не відчула», – пояснює журналістка.

Пишучи весь час на складні соціальні теми, вчишся триматися на чуттєвій дистанції від переживань героїв. «Я б дуже страждала, якби співчувала всім», – каже журналістка. Та й не завжди герої потребують тієї допомоги, яку ти можеш запропонувати – наприклад, наркомани в притоні, де вона прожила тиждень, відмовилися від усього. «Це та ситуація, коли ти нав’язуєш людині допомогу, якої вона не потребує. Зате, простягнувши руку помочі, заспокоюєш свою совість тим, що зробив усе, що міг», – каже Марина Ахмедова.

Серед мотивів, що спонукають її писати, головним називає амбіції. «Я відчуваю задоволення від того, що мої тексти викликають у когось емоції, – каже вона. – Мені подобається маніпулювати почуттями читача. Стежачи за коментарями, я бачу, що влучаю в ціль».

«Заповзаю у співрозмовника, як змія»

На репортаж Марина Ахмедова витрачає сім днів. Три дні працює на місці, спілкуючись із героями та збираючи інформацію, три дні – розшифровує всі аудіозаписи, а за останній, сьомий день пише текст.

Добір слів у тексті надзвичайно важливий. «Коли ти пишеш текст, ти повинен дихати з ним разом у визначеному ритмі», – каже Марина Ахмедова. Всі розмови з героями вона записує на диктофон: ці записи допомагають зберегти особливості мовлення героїв. Важливе місце в її текстах посідають діалоги, розбавлені авторським текстом. До того ж, під час розшифрування аудіозаписів формується структура майбутнього тексту.

Диктофон, за словами журналістки, не заважає співрозмовникам розкриватись, адже вона завжди тримає з ними контакт очима. «Я заповзаю в людину, як змія, показуючи, що нікого й нічого важливішого на цю мить для мене не існує», – пояснює Марина. Інтерв’ю на узгодження вона не дає ніколи, адже завжди впевнена, що написала саме те, що сказав її співрозмовник.

Важливо також занотовувати всі важливі деталі в блокнот. «Опорні точки, з яких потім складається текст – це те, що я встигла записати, – пояснює журналістка. – Обираючи деталі для тексту, я покладаюся на інтуїцію. Кожна деталь, яку помічаєш і використовуєш у тексті, має бути виправдана».

Прямих посилів у тексті Марина Ахмедова уникає – вони не мають сили, щоб емоційно зачепити читача. «Хороший текст повинен апелювати до емоцій, – пояснює журналістка. – Якщо текст викличе в читача емоцію, переданий посил проникне до свідомості й закріпиться як установка дозволеного чи забороненого. Емоція має здатність врізатись у свідомість і закарбовуватися в пам’яті». Щоб передати емоцію й донести її до читача, неодмінно треба пережити те, про що пишеш. «Коли ти створюєш репортаж, ти розплутуєш клубок емоцій, які витягуєш із себе, вивільняючись від накопичених почуттів», – каже Марина.

За обсягом її тексти зазвичай перевищують встановлену редакцією «Русского репортёра» межу 35 тисяч знаків – часом сягають 60 тисяч. Скорочувати свої тексти, як і вигадувати для них заголовки та врізи, Марина Ахмедова довіряє головному редактору видання Віталію Лєйбіну. «Є редактори, які не люблять тексту і шматують його. Лєйбін, забираючи навіть п’ятнадцять тисяч знаків, залишає текст максимально близьким до того, що хотів сказати автор», – пояснює вона.

Упередженість прирікає репортаж на провал

Готуючись до розмови з героєм, не можна бути до нього упередженим і дозволяти своєму особистому ставленню впливати на тон розмови. «Дуже часто молоді журналісти плутають сміливість із хамством», – каже Марина Ахмедова. Натомість мистецтво інтерв’ю – в тому, щоби ставити правильні запитання, які спонукають розкриватися. «Кожен герой, навіть найбільш неприємний вам, сам усе скаже про себе, якщо ви правильно поставите запитання», – запевняє журналістка. Для цього людину треба, як висловлюється Марина, «довести до кондиції».

Часом їй доводиться спілкуватись із людьми, які мимоволі викликають гидливість. Наприклад, пишучи репортажі про наркоманів і психічно хворих, вона мусила провести певний час у їхньому середовищі, пити і їсти з посуду, яким користуються ВІЛ-інфіковані. «В багатьох із них були липкі руки, гнилі зуби. Але соціально відкинуті люди є дуже чутливими і спостережливими до того, як ти до них ставишся. Тому, щоб матеріал вийшов удалим, гидливість треба переборювати», – розповідає Марина.

«Моє завдання як журналіста – дістати те, що лежить у глибині людської душі, адже кожна людина, хоч яка вона зла, несе в собі частинку світла, – каже вона. – Навіть якщо це психічно хворий із інтелектом п’ятирічної дитини, я все одно буду його поважати».

Нікого не залишити байдужим

На адресу Марини часто лунають звинувачення в тому, що вона буцімто спускається на дно суспільства й витягає звідти проблеми, які є радше винятковими, ніж типовими. Вона ж убачає сенс у написанні репортажів на ті теми, розкриваючи які, можна досягти якогось поступу в розв’язанні соціальних проблем. До критики ж ставиться спокійно – читачі можуть реагувати на сильні матеріали агресивно, якщо авторське бачення проблеми не збігається з їхнім.

Репортаж «Крокодил» був першим досвідом спілкування з наркоманами в житті Марини Ахмедової. Поштовхом для його написання, каже вона, стали тексти інших журналістів про дешевий наркотик «крокодил», у яких тему, на її думку, не було розкрито до кінця. Спонукали до вибору теми й амбіції. «Я знала, що цей репортаж нікого не залишить байдужим», – каже репортерка. Матеріал набув величезного розголосу і врешті-решт був заборонений. На думку Марини, реальною причиною для заборони стало прагнення наркомафії захистити свій бізнес. А найбільше її приголомшили підстави: «Увага була акцентована на тому, що в тексті використовується ненормативна лексика. А факти про аптеки, які незаконно відпускали інгредієнти для наркотика, їх не зацікавили».

Марина Ахмедова зізнається: журнал «Русский репортёр» майже ніколи не читає – не має на це часу. Небагато уваги приділяє й репортажам в інших виданнях. «Коли я читаю репортажі інших авторів, то бачу багато недоліків. Найбільше впадає в око в чужих текстах невміння володіти словом. Завжди бачу, як це змогла б зробити я», – пояснює журналістка.

Сама вона легко добирає слова для своїх текстів – каже, що пише не мозком, а пальцями. «Всі мої слова на кінчиках моїх пальців. Я живу за вільним графіком і в тому ритмі, який подобається мені», – розповідає Марина. Вона зізнається, що залежна від писання: «Не можу без цього жити. Якщо не займаюся цим, утрачаю сили, джерело енергії. Я пишу кожного дня. Перш ніж вийти на вулицю, я пишу, й лише після цього стаю відкритою до спілкування з людьми».

Фото Анастасії Гаврішової