«Пашо, будь обережний, бо журналісти мають у ручках снаряди», – почув колись польський репортер і розслідувач Павел Решка від старшого й досвідченого колеги. Усвідомлюючи свою відповідальність перед тими, про кого і для кого він пише, журналіст повинен зважувати кожне слово й ретельно перевіряти кожен факт. За двадцять років у журналістиці Павел пересвідчився в тому, що ці снаряди справді є.

Павел Решка був власним кореспондентом газети Rzeczpospolita у Москві, керівником відділу розслідувань газети Dziennik, працював у журналі Wprost, а з минулого року – в тижневику Tygodnik Powszechny. Працював у гарячих точках, де зрозумів, що страх – невід’ємна частина журналістської праці; пише про політиків, яких ненавидить; викладає на факультеті журналістики Варшавського університету, а з 2011 року – у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові.

«Справжня журналістика розпочинається з того, що ти не йдеш за натовпом, а починаєш думати», – каже Павел Решка. Історія, яку він наводить у приклад, трапилася торік в одному з польських аеропортів. Подружжя залишило дворічну дитину напризволяще й відлетіло на курорт. Принаймні, саме так подавала цю новину більшість польських медій.

Проте, говорячи про вчинок батьків-монстрів, журналісти різних ЗМІ весь час плутались у подробицях. Помітивши суперечності, Павел почав сумніватись у достовірності історії й вирішив розібратися сам. Спілкування зі співробітниками аеропорту підтвердило його сумніви: виявилося, що дитина перебувала під наглядом персоналу лише кілька хвилин, поки за нею їхали родичі, батьки ж мусили сісти в літак, де вже сиділа їхня старша дитина. Й розпач, який бачили телеглядачі на плівці з камери відеоспостереження, був сильно перебільшений. «Це не було велике розслідування, просто потрібно було провести нормальну журналістську роботу», – коментує Павел Решка. Проте більшість видань не схотіли розібратись у подробицях, ухопившись за сенсацію.

Сенсація – не єдине, що може «продати» матеріал: важлива якість його виконання. За словами польського журналіста, чимало розслідувальників уміють добре знаходити інформацію, але не можуть пробитися, бо неспроможні її добре подати. «Ми завжди старалися, щоб наші тексти були дуже добре написаними. У тексті все має бути красивим, від заголовка до останнього слова», – каже Павел. Серед недоліків, яких варто уникати, він називає надмірне занурення в тему, над якою розслідувальники в Польщі часом працюють кілька місяців. «Ми часто переймаємо мову своїх героїв і пхаємо її у текст. Термінологія ж окремих професій часто є нудною для читачів», – застерігає журналіст і радить спробувати оцінити зрозумілість тексту із позиції читача, читаючи його вголос.

Важливо також, щоби текст перед публікацією прочитав редактор. Розслідувальну журналістику Павел Решка порівнює з велосипедною прогулянкою: «Ви їдете й бачите перед собою гірку. Вам стає цікаво: а що ж там, за тією гіркою. Дістаєтеся гірки, за нею помічаєте озеро… Вам пора повертатися, але ще б поглянути, що там на озері! Так діє хороший журналіст, йому завжди хочеться ще попрацювати над темою». Звідси й одвічна війна журналіста з редактором, який «не має часу на те, щоб журналіст подивився ще й на озеро».

Окрім редактора, перед публікацією текст повинен переглянути юрист. Оприлюднення результатів розслідування без юридичної перевірки є величезним ризиком, застерігає Павел. Працюючи над розслідуванням, він радить бути особливо уважним до дрібниць, адже на позір незначуща деталь може звести всю роботу нанівець. Журналіст згадує своє перше розслідування – про державну квартиру, яку начебто привласнив один із заступників польського прем’єра. Багатомісячна робота завершилася публікацією розлогого матеріалу, до якого було додано заяву самого посадовця, де той виправдовувався. Решка опублікував весь текст заяви, окрім останнього речення. Він сам не може пояснити, чому так учинив, адже це речення було ключовим – чиновник обіцяв повернути помешкання державі. Внаслідок цього видання мусило опублікувати спростування, а журналіст – офіційно перепросити посадовця. «Перевіряти сотні разів! Нікому не можна довіряти, й особливо собі», – радить Павел Решка.

Журналістських розслідувань у польських виданнях чимдалі меншає. Павел Решка пояснює це тим, що розслідування вимагає часу й грошей. До того ж, завжди є ризик, що важка і тривала праця нічим не закінчиться. Ба більше, резонансна публікація може завдати виданню збитків – ображені рекламодавці часто відмовляються співпрацювати зі ЗМІ, які показують їх не в найкращому світлі. Тоді деякі видавці починають міркувати, що вигідніше – опублікувати резонансний матеріал чи зберегти грошовитого рекламодавця.

Й рішення, за словами Решки, приймається найчастіше на користь останніх. Він розповідає історію про польську газету, яка написала матеріал про брак у вже проданій партії автомобілів. Представники компанії, про яку йшлося, зателефонували до редакції з проханням більше не чіпати цієї історії; журналісти повелися принципово й опублікували продовження розслідування. В підсумку частина співробітників редакції втратила роботу, адже автомобільні компанії почали відмовлятися розміщувати рекламу на шпальтах незгідливого видання.

Гнівні телефонні дзвінки – ще одна дискомфортна обставина в роботі журналіста-розслідувача. «Часто після того, як закінчив роботу й віддав текст на публікацію, хочеться вимкнути телефон, заснути й на кілька днів просто забутися», – каже Павел. Однак робити цього не можна – з публікацією все тільки починається: «Наступний день після публікації надзвичайно важливий. Треба бути готовим відповідати на всі можливі запитання щодо матеріалу. Цілком можливо, що потрібно буде написати ще один текст, коли герої вашого тексту спробують виправдатися».

Одна з головних дилем журналістської професії – чи повинна відповідальність за долю людей стримувати наші «снаряди у ручках». На думку Павела Решки, навіть якщо внаслідок публікації люди втратять роботу, вагатися не слід. Адже суть журналістики, каже він, у пошуку й розкритті правди.

Фото Володимира Вірстюка