«Вимірюйте гумовість вашого сумління, – каже Зураб Аласанія, виступаючи перед студентами Школи журналістики УКУ у Львові. – Якщо воно у вас не гумове, боюся, в українській журналістиці вам нема чого робити. Якщо його у вас немає – тоді так, ви будете працювати довго й будете добре заробляти. Гидко звучить? Зате це правда». Проте сам Зураб Аласанія є винятком із цього узагальнення. Сімнадцять років у журналістиці, досвід роботи на приватному й державному телебаченні, власна інформаційна агенція, яка сьогодні, за його словами, є єдиним незалежним харківським ЗМІ. Попри все Зураб залишається в журналістській професії, сміливо експериментує (торік MediaSapiens писав про його намір відмовитися від стрічки новин, який було успішно втілено) й може дозволити собі робити таке медіа, яке йому хочеться.

Найкращою мотивацією до роботи є свобода волі

«Медіапорт» – нетиповий медійний проект. Він довго існував лише за рахунок телеканалу S-ТЕТ, який приносив дохід. Сам сайт ніколи не був прибутковим: у кращі часи він покривав лише 15% витрат за рахунок банерної реклами (зараз її немає на сайті принципово – останній рядочок контекстної реклами Зураб обіцяє «убити» найближчим часом).

Коли закрився S-ТЕТ, співробітники редакції вісім місяців не отримували зарплати. Всі ці вісім місяців вони приходили на роботу, самі прибирали офіс (бо не мали грошей на прибиральницю) і продовжували робити «Медіапорт». Сайт виживав на гроші, які колишні співробітники каналу отримали як компенсацію після звільнення. Зураб Аласанія щотижня звітував перед колегами за кожну витрачену гривню. І це, за його словами, зробило сайт кращим. Він характеризує теперішній «Медіапорт» так: «Відсутність грошей, зате прекрасні люди і можливості».

Про гроші в контексті медіа, на його думку, говорити не варто взагалі. У будь-якому комерційному виданні журналісту доводиться стикатись із рекламним відділом або іншими чинниками, які рано чи пізно ставлять його перед вибором між ковбасою і свободою. І цей вибір доведеться зробити. «Я відмовляюся вважати медіа бізнесом», – каже Зураб. Не можна вимагати від медіа приносити прибуток, інакше ви неминуче стикнетесь із політичним або економічним диктатом. Вихід у створенні «якірних проектів» – бізнесів, ніяк не пов’язаних із медіа, які забезпечують його існування. Такий бізнес зараз створює Зураб; він сподівається, що це дасть «Медіапорту» змогу повноцінно працювати далі. «Нарешті я робитиму медіа, а не медіа робитиме мене», – каже редактор.

Не треба вважати читачів ідіотами

Аудиторія, вважає Зураб Аласанія, умовно поділяється на дві частини – 96% і 4%. Якщо чотирьом відсоткам ваших читачів будуть цікаві інтелектуальні та нішеві теми, то абсолютній більшості вони не потрібні. Тож аби достукатися до більшості, треба намагатися писати так, щоб контекст, який закладено у ваших словах, був зрозумілим.

Але замість сліпо підлаштовуватися під більшість читачів, яка диктує стандарти й теми для матеріалів, можна виховувати свого власного читача. Максимальну кількість переглядів на «Медіапорті» отримав матеріал із промовою Бродського. Це і є, за словами Зураба, найкращим доказом правильної редакційної політики, яка не піддається «цицькам і котикам». Видається, що Бродський точно лежить у сфері інтересів тих 4%. Але ні: дарма ми вважаємо читачів ідіотами.

Журналістика – це 95% роботи, 4% талану і 1% таланту

Єдиний ваш справжній капітал – це ваше ім’я, ваша голова і ваші руки, каже Зураб Аласанія. І ви маєте робити все можливе, щоб цей капітал не псувався. Зокрема, це означає не розхолоджуватись і не втрачати навичок доброго письма, навіть якщо ви вже стали визнаним експертом у певній темі.

Один із найпопулярніших сайтів світу – The Huffington Post – народився зі звичайного блогу. Аріанна Хаффінгтон зуміла за три роки розкрутити цей проект і продати його AOL за 300 мільйонів доларів. Що собою являє Huffington Post? Дуже багато зображень, багато відео й дуже мало тексту. Зураб Аласанія, як людина старої формації, цій тенденції не поступається: тексти – наше все. Він не проти картинок, але не тоді, коли вони замінюють собою текст. «Медіапорт» практично не має обмежень щодо обсягу матеріалів, адже його аудиторія звикла читати розлогі тексти («Кому треба, ті прочитають»). Привчати людей до читання покликаний і новий проект «Недільні читання», де публікуються художні твори, дібрані редакцією. Зураб із гордістю показує, що одну з останніх публікацій у цьому розділі відкрили майже триста разів; вірить, що з часом ця цифра зросте.

Модна сьогодні у сфері медіа конвергенція, на його думку, насправді не працює. Робити одночасно в одному ньюзрумі радіо, телебачення, газету й сайт – це занадто, вважає Зураб. Натомість потрібні журналісти – «самостійні бойові одиниці», спроможні не просто написати текст, а ще й створити до нього мультимедійний контент. А на додачу до того непогано ще й трохи програмувати.

Як жити Ніку Болтону?

Нік Болтон, журналіст газети The New York Times, має власних підписників у соцмережах майже стільки ж, як уся New York Times. Цікаво, як із цим жити Ніку Болтону? Нащо, думає він, мені New York Times, коли я сам – New York Times? Що важливіше – ім’я чи бренд? На особистій сторінці Зураба Аласанії в сотні разів більше лайків та коментарів, ніж на сторінці «Медіапорту». З одного боку, це приємно. Але з іншого – власнику приємніше, коли популярним стає його бренд, а не він сам. «На “Медіапорті” працюють півтора десятка людей, і вони роблять прекрасні речі. А мені достатньо поставити будь-яку фотографію – і одразу набіжать лайки. Ну от як, як це працює?».

На це питання редактор чіткої відповіді не має. Можливо, це пов’язано з тим, що людина, навіть коли стає брендом сама, все ж таки залишається реальною істотою. А людям завжди цікаві люди. Журналістам необхідно пам’ятати про власну публічність та відповідальність. Це робота, яка активно втручається в особисте життя. «Я та мій медійний образ – це дві різні речі. Я – це не воно. Там воно живе своїм життям», – каже Зураб.

Відеозапис майстер-класу Зураба Аласанії дивіться тут.

Фото Тараса Малого