Світова прем’єра нового ігрового фільму «Лагідна» українського режисера Сергія Лозниці відбулася на 70-му Каннському кінофестивалі в травні цього року. Соціальна драма про російську глибинку ввійшла до основної конкурсної програми фестивалю та викликала бурхливі обговорення кінокритиків. А вже в липні на 8-му Одеському міжнародному кінофестивалі режисер представив свою стрічку співвітчизникам у спеціальній секції «Гала-прем’єри». Обидва покази на ОМКФ (вечірній і денний) відбулися з аншлагом. Невдовзі глядачі зможуть побачити «Лагідну» на широких екранах, дистрибуцією стрічки займається новостворена компанія Kinove.

«Лагідна» — це вільна інтерпретація однойменного оповідання російського письменника Федора Достоєвського, за сюжетом якого самотня жінка з російської глибинки вирішує прямувати до в’язниці, де перебуває її чоловік, щоби дізнатися, чому їй повернули звідти посилку. На своєму шляху вона зустрічає різних людей і, пройшовши через приниження та нерозуміння, підкорюється долі.

Головну роль у фільмі зіграла російська акторка Василина Маковцева. Одну з ролей втілила Лія Ахеджакова. Обидві акторки разом із Сергієм Лозницею презентували фільм на ОМКФ.

Під час майстер-класу «Режисура ігрового кіно» в рамках 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю Сергій Лозниця поепізодно прокоментував свою нову роботу, пояснюючи кадр за кадром, які завдання та виклики стояли перед ним під час зйомок. Режисер також розповів, як виникла ідея «Лагідної», як проходила робота над сценарієм та як команда готувалася до знімального процесу.

Про все це — у прямій мові Сергія Лозниці.

Ідея

«Лагідну» я задумував як другу частину фільму «Щастя моє». Якщо «Щастя моє» — про чоловічу долю, то «Лагідна» — про жіночу. Ідея виникла у 2009 році, але я повернувся до неї лише в 2013-му.

Оповідання Достоєвського ведеться від першої особи, це історія людини, що залишилася живою — так, ніби в людини була можливість стенографувати власне життя. Такий хід був новаторством у літературі тих часів, ніхто раніше так не писав, тому сам автор назвав цей твір фантастичним.

Сценарій

Я хотів написати такий сценарій, у якому героїня не викидається з вікна, як в однойменному оригінальному творі. Почав описувати події, приниження, яких вона зазнає, а в результаті дізнається, що її жорстоко обманюють і чоловіка давно немає. У якийсь момент епізоди просто почали приходити самі, без моєї участі, взялися нізвідки. Це автоматичне письмо, коли всередині починають розмовляти різні персонажі — така собі певна форма шизофренії.

Після сцени з правозахисниками, які були останньою надією героїні і не змогли допомогти, історія фільму (власне наратив) закінчилася. А далі потрібно було шукати вирішення фільму Мав декілька варіантів — або героїню забирають до в’язниці, або щось трапляється, або вона їде. Жоден із цих варіантів не підходив, бо не відбивав суті історії. Тому в мене був лише один вихід — старий студентський трюк: якщо не знаєш, чим закінчувати, закінчуй сновидінням. Це дуже небезпечний трюк, бо він очевидний, необхідно придумати вдалий перехід до цього сновидіння. І тоді спала на думку ця сцена із застіллям, яка нагадувала одразу й «Алісу в країні чудес», і «Бісів» Достоєвського.

Я поділився ідеєю із художником-постановником Кирилом Шуваловим, і подумав, що якщо не пройду цей іспит, то треба буде придумати щось нове. А Кирило сказав, що це фантастика, що ми зможемо в цій сцені розгулятися. І далі почав надсилати мені ескізи.

Я не був впевнений, ще цей фільм узагалі відбудеться. Не в тому сенсі, що ми його фізично знімемо. Стрічка відбувається, коли після першого монтажу ти відчуваєш, що з тобою щось сталося, що ти зміг щось спіймати. Це завжди дуже страшна небезпека для будь-якого режисера — що фільм може не відбутися. Я не був упевнений, що цей слизький шлях буде подолано, і не дописав до кінця цю сцену застілля, ми доопрацьовували її вже під час репетицій із акторами.

У сценарії є деякі епізоди, свідками яких мені пощастило бути в житті. Наприклад, історія про те, як баритону під час оперної вистави хтось із зали намагався потрапити лазерною указкою до рота. Така коротка алегорична історія про те, що «те, заради чого мі зібралися, не є тим, заради чого ми зібралися». Люди прийшли послухати оперу, але їм цікава та лазерна указка на обличчі співака. Я бачив це в 1997 році в Єкатеринбурзі.

Акторка Роза Хайрулліна, яку я запросив у фільм, прочитала уважно сценарій і знайшла собі ще одну роль, адже жінка у вагоні поїзда й жінка на вокзалі — близнюки. Я й сам цього не помітив, а акторка знайшла цей нюанс. Фільм — це код, який треба ще розшифровувати, і я як автор до кінця не знаю, що там закодовано.

Цитування

У фільмі є багато цитат. Остання сцена зґвалтування — це цитата приголомшливого фільму (мені здається, найважливішого за останні кілька років) Олексія Германа «Хрусталев, машину!» Є цитата з «Вертиго» Альфреда Гічкока, коли героїня відчиняє двері під час застілля. Я посилався також на «Бал вампірів» Романа Поланські, у сцені з поїздкою на трійці, де героїні посміхається візничий, ніби щось знає.

Багато цитат є в самому тексті. Я не спеціально їх туди вставляв.

Кастинг

Асистент по акторах Гедрюс Тамашевічус приїхав до Латвії, де планувалися зйомки, за місяць-два до початку знімального процесу. Він проводив кастинг — прямо на вулиці, з фотоапаратом і людьми. Їздив по містах та околицях, створював базу, в якій відмічав для мене (окрім основних даних — фото, зріст, вага, розміри, адреса), наскільки можливо працювати з актором та наскільки можливо довірити йому текст. У Гедрюса була складна система позначок — трикутники, квадрати, кружечки.

Я приїхав на знімальний майданчик пізніше, запрошував відібраних людей із цієї бази на бесіди. Це були прості десятихвилинні бесіди тет-а-тет про життя, я не просив людей співати чи щось грати. Приблизно 6–10 людей на годину й так вісім годин на добу два тижні поспіль. Це достатньо інтенсивний процес.

У нас є дуже цікаві обличчя в цій стрічці. Обличчя — це пейзаж людини, цікаві характерні обличчя роблять кадр насиченим.

Акторку-виконавицю головної ролі Василину Маковцеву я колись зустрів у Санкт-Петербурзі, в театрі Миколи Коляди, й це було обличчя, яке я хотів би бачити в своєму фільмі. Вона відпрацювала 24 зміни з 25, це доволі важко.

Підготовка

Підготовка до зйомок «Лагідної» тривала близько двох місяців, що дуже швидко, але для мене доволі інтенсивно.

У нас було багато репетицій — по дві-три щодня. Паралельно я ще приймав акторів масових сцен. Василина працювала з усіма.

За три тижні до початку зйомок приїхав перший асистент режисера. Ми їздили по локаціях і детально обговорювали на кожній із них сцени, які буде там знято, де буде стояти камера, як вона буде рухатися.

Ми робили детальний сторіборд і пояснювали акторам та іншим членам знімальної команди, чому, як, хто й де з’являється, що ми знімаємо в кожному конкретному епізоді, куди рухається камера. У результаті такого детального розбору вимальовувалася загальна картина.

За два тижні до зйомок всі вже більш-менш мали уявлення, що робити і якою є завдання тієї чи іншої сцени. Були схеми світла, було зрозуміло, де стоятимуть прилади на кожній локації.

Все, що необхідно зробити до зйомок, треба зробити, аби не приймати ніяких рішень потім. Бо потім же, власне під час зйомок, буде пізно, там має бути час для нюансів, для роботи над тонкими речами, а не над принциповими рішеннями.

Тільки завдяки такій інтенсивній підготовці і прекрасній команді, з якою я працював не перший раз, усе проходило гладко. У нас було 50–60 людей на майданчику весь час, і цей механізм взаємодії мав бути чітким, як годинник. Моїм завданням під час підготовки було запустити цей механізм.

Зйомки

Знімали «Лагідну» в Латвії, в містечку Даугавпілс (раніше — місто Вінкс). Там є район, який на 95 % схожий на пересічні російські міста з населенням 300 тис. людей. Там є фортеця, а також велика в’язниця, яка мене привабила.

Зйомки тривали 25 днів. Коли ти добре підготований, знімальний день починається як звичайний — жодного шоку, істерики, ніхто не бігає, не кричить (я цього не терплю), на майданчику дуже тихо, спокійно і кожен робить свою справу. Я намагаюся дати всім членам команди можливість реалізувати себе, довіряю людям і не говорю, що і як робити, хіба що підправляю якісь нюанси.

У нас була міжнародна група — румуни, поляки, німці, голландці, французи, росіяни, українці, литовці, латиші та інші. На знімальному майданчику звучало близько десяти мов, але робочою була англійська.

До зйомок було залучено близько 100 акторів (актором я вважаю людину, яка говорять хоча би одне слово в кадрі), 26 із них — професійні.

Ми обрали формат 2,66:1, який додає кадру більше драми. Чим більший тиск зверху, ти більш напружений кадр виходить.

Бюджет

Ми з великими труднощами зібрали кошти на цей фільм. Над стрічкою працювали продюсерка Мар’яна Слот (французька компанія Slot Machine), а також німецький копродюсер — Looks Film, литовський — Studio Uljana Kim та інші. Оскільки знімали в Латвії, то отримувати 20 % від витрачених там коштів (рібейти). Крім того, на території Європейського союзу немає проблем ані з митницею, ані з дорогами, ні з організацією. Україна має прагнути цього теж.

Але починали зйомки навіть із невеликим мінусом у бюджеті, як тільки зрозуміли, що нам вистачить на зйомку, а далі — буде видно. Добре, що все вийшло.

***

Нагадаємо, над стрічкою «Лагідна» працювали компанії з шести країн: Slot Machine спільно з Arte France Сinema (Франція), GP Cinema Company (Росія), Looks Film & TV (Німеччина), Studio Uljana Kim (Литва), Wild at Art і Graniet Film (Нідерланди), а також Solar Media Entertainment (Україна).

«Лагідна» отримала фінансування від фонду Eurimages, а також за програмами стимулювання кіновиробництва Франції, Німеччини, Нідерландів, Латвії та Литви. Зокрема, за даними Національного центру кіно й анімації Франції (CNC), 57 % бюджету профінансувала Франція, 20 % — Німеччина, 13 % — Нідерланди та 10 % — Литва.

Фото: ОМКФ