У рамках «Книжкового Арсеналу» відбувся майстер-клас «Як працювати з інформацією в добу постправди». Його читали головний редактор журналу «Український тиждень» Дмитро Крапивенко та журналісти видання Анна Корбут та Юрій Лапаєв.

Три ознаки «постправди»

Термін «постправда» вже увійшов в Оксфордські словники й означає самовпевнене ствердження речей, які не відповідають дійсності. Такий ефект виникає часто від моди на особисті налаштування: коли ви споживаєте тільки ту інформацію, яку хочете бачити й чути.

Дмитро Крапивенко зазначив, що в таких випадках людина втрачає зв’язок із об’єктивною реальністю й починає споживати лише ту інформацію, яка їй приємна. Однак цей підхід може бути прийнятним, якщо йдеться про мистецтво, де смак вирішує все. Із інформацією про політику чи економіку ця зручна «інформаційна кімната» може бути небезпечною.

Якщо ж ви споживаєте інформацію відповідально, вам доводиться реформувати інформаційний потік. Зокрема, Дмитро Крапивенко радить формувати для себе «чорний список» експертів та ресурсів, які викликають підозри чи поширюють відверту брехню.

Дмитро Крапивенко

Часто такі псевдоексперти, коли їм ЗМІ перестають давати слово, починають звинувачувати медіа в заангажованості.Це перша ознака постправди — «ЗМІ про це не напишуть». Другою є «публічне оголошення злих намірів». Цю ознаку можна побачити, коли люди низької компетенції починають говорити: «Першого червня на Донбасі почнеться наступ російських військ». У вас має виникнути логічне запитання: якщо комусь відома дата, невже люди, які запланували такі заходи, чекатимуть рівно першого червня, коли прогнози справдяться? Звісно, що ні. Як третю ознаку постправди Крапивенко навів цитату німецького пропагандиста Йозефа Геббельса: «Що нахабніша брехня, то швидше в неї повірять».

Фабрики тролів та фейки — важливі елементи інформаційної війни

Журналіст Юрій Лапаєв нагадав, що інформаційна війна — це зовсім не нове явище, йому більше семи століть. Змінюються лише методи й канали поширення неправдивої інформації.

«Інколи абсолютно невійськовими методами можна досягти військової мети, — каже пан Лапаєв. — Для ілюстрації можна навести два факти: референдум у Криму та блокування військових колон біля Слов’янська у 2014 році. Загалом, це сталося завдяки інформаційному впливу, і ці заходи дозволили майже без військового втручання вирішити суто військові проблеми. Тобто захоплення території та блокування військових підрозділів».

У першу чергу такий інформаційний вплив спрямований на противника, в ролі якого виступає цивільне населення та представники збройних формувань. Але в окремих випадках уплив здійснюється навіть на своє населення. Наприклад, щоби спонукати підтримувати власні збройні сили.

Ворожим впливом на українські ЗСУ була масова розсилка СМС-повідомлень. Ці меседжі повинні були сіяти паніку по Донецькій області поблизу передової. Повідомлення отримували бійці, й на початку війни, коли не було налагоджено нормальну комунікацію з військовими, ці повідомлення мали ефект.

Класичними методами інформаційного впливу є: обман (дезінформація); залякування; мотивація (чинити опір, створювати партизанські загони); поширення недовіри (наприклад, до держави); розпалення ворожнечі (протиставлення ми — вони, створення абсолютно протилежних груп, між яким потім розпалюють ненависть, сприяючи агресії); розділення населення на групи за певними ознаками.

В Україні особливістю інформаційної війни є фейки і пропаганда. Такого роду повідомлення активно поширюються російськими, українськими та псевдоукраїнськими джерелами. «Ще одна особливість — доступність російських ЗМІ на окупованих територіях. В Авдіївці, наприклад, можна дуже просто подивитися російське телебачення. Або телебачення ДНР / ЛНР. Останнє блокування російських соціальних мереж — це не дуже вдалий, але крок до подолання цієї доступності», — вважає Юрій.

Важливим елементом сучасної війни стали й соціальні мережі. Вони навіть намагаються відігравати роль традиційних ЗМІ. З огляду на це логічним є використання Росією «фабрик тролів» — тисяч спеціально найнятих людей, які активно коментують і поширюють потрібний контент в інтернеті.

Правда є, але її складно знайти

Нині правда обростає стількома фактами, думками, теоріями та припущеннями, що людям дуже складно знайти зерно, від якого це все почалося.

Анна Корбут пояснює, що це не нове явище. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть суфражистки активно боролися за права жінок. Вони вимагали права голосу, рівноправ’я з чоловіками. Але багато хто не підтримував цього руху. Приміром, були компанії, які, використовуючи листівки, спрощували суть руху — зводили його до того, що жінка перекладе всі свої обов’язки на чоловіка, перестане займатися рутиною, при цьому зненавидить чоловіків тощо. Тобто тема та її подача зовсім змінювалась, як і сприйняття її людьми.

Анна Корбут

Можна провести паралелі зі свіжішим прикладом: теоріями змов довкола падіння веж-близнюків (теракт 11 вересня 2001 року у США). Цю трагічну подію супроводжували різні міфи: нібито уряд США знав, що так буде, терористів вели, а теракт використали для того, щоб виправдати інтервенцію на Близькому Сході. «Ще у 2016 році я бачила запис блогера, який має 10 мільйонів фоловерів. Він зробив відео, в якому зібрав і розповів про всі теорії змови, — розповідає Анна. — Сам він не інженер, не архітектор, не фізик, не працівник спецслужб, тобто він не має жодного фахового досвіду. Його інші відео стосуються кухні, особистого життя, але він розповідав про теорії змови під серйозну музику й казав: “Я не знаю, але тут дуже багато нез’ясованого…” Переглянули це відео близько 4 мільйонів користувачів. І чи може новина або глибокий лонгрід із якогось мейнстримного ЗМІ набрати стільки переглядів? Коментували це відео переважно молоді люди й казали, що дуже заінтриговані. Тобто люди часто не думають, що, можливо, інформація неперевірена, можливо, цей блогер не зовсім експерт. Вони ведуться на такі речі, й пізніше це виливається в голосування на виборах».

Якщо ж говорити про український контекст, то з самого початку воєнних дій на сході, коли про Україну майже нічого не знали, Росії вдавалося легко маніпулювати. Вона казала про фашистів, утиски російської мови, й це могли проковтнути на Заході. Згодом, коли російська інформаційна кампанія втратила авторитет, західні читачі почали фільтрувати повідомлення. На думку Анни, за ці три роки на Заході більш-менш якісне висвітлення процесів в Україні сформували журналісти саме традиційних ЗМІ. «Тобто ми, насправді, маємо бути їм вдячні за те, що вони зробили свою роботу», — каже вона.