«Я не хочу збільшити біль людини, я хочу про нього розповісти. Не хочу, щоби хтось плакав — я просто слухаю історію», — пояснює свій підхід до розповідання історій Ненсі Ендрюс. Відома фотографиня провела майстер-клас у Школі журналістики Українського католицького університету.

Ненсі Ендрюс за освітою економістка, проте завжди любила фотографувати й розповідати історії про людей. Вона починала як журналістка місцевої газети, потім працювала штатною фотографинею у The Washington Post та очолювала відділ мультимедіа в Detroit Free Press. Вона має три статуетки Emmy, відзнаку World Press Photo, дві нагороди від Robert R. Murrow Awards, а також звання фотографині року за версіями White House News Photographer та National Press Photographer’s Association.

Тепер Ненсі працює як незалежна журналістка та викладає фотожурналістику в Університеті Західної Вірджинії (West Virginia University).

Під час майстер-класу Ненсі розповіла про свої найважливіші фотопроекти та пояснила, наскільки важливими є текстівки до фотографій.

За лаштунками

Я почала фотографувати, оскільки малювати мені не вдавалося. Фотографія для мене — це один зі способів розповісти історію та показати людям життя інших, шанс зазирнути за лаштунки сцени та познайомитися ближче. Пригадую, як знімала в Таїланді хворого на СНІД чоловіка, який тримав у руках пластикову квітку. Згодом квітку в нього забрали і продали туристам. Я поцікавилася в чоловіка, чи його не обурює такий стан речей. Він відповів, що йому це байдуже, головне — знаходяться люди, готові подарувати йому цю квітку. Журналісту варто помічати такі історії, розповідати про них.

Фотографія хворого на СНІД чоловіка із Таїланду здобула другу нагороду в конкурсі World Press Photo Contest, People in the News, 1999 року. © Nancy Andrews / The Washington Post

У перші роки своєї кар’єри фотографувала теми, пов’язані з дискримінацією. Я працювала над історією про державну військову школу, вчитись у якій могли тільки чоловіки. Жінки протестували, прагнучи отримати право на навчання в цій школі. Ця тема висвітлювалась у нашій газеті, а всі судді, як правило, читали свіжу пресу. Держава пішла на компроміс та ухвалила рішення відкрити школу такого ж рівня для дівчат. І я сподіваюся, що серія наших світлин також мала вплив на прийняття такого рішення.

Фотожурналістика — це не завжди вдячна та захоплива справа. Трапляється, що потрібно зробити фотографію впродовж декількох хвилин, оскільки в героя знімка обмаль часу. Доводиться шукати спосіб, щоби показати героя цікаво, правильно розставити акценти. Я фотографувала письменника Нормана Мейлера в готельному номері, а зйомка повинна була тривати не більше 15 хвилин. Я зробила його портрет крупним планом, підкресливши риси обличчя.

У першому ряду

Мені завжди цікаво, чому люди вирішують стати журналістами чи фоторепортерами, що вони хочуть сказати своєю працею. Коли я працювала у The Washington Post та наймала людей на роботу, помітила, що є люди, які люблять розповідати історії, а є люди, яким подобається бути в першому ряду та слухати ці історії. Ціна квитка — розвернутися й розповісти цю історію іншим.

Нинішні студенти можуть переповісти історію в різний спосіб — фотографувати, знімати й монтувати відео, записувати радіорепортажі та писати тексти. Я раджу зосередитися на чомусь одному та вдосконалювати свої навички, щоби знайти хорошу роботу та не розпорошити своїх здібностей. Багато речей вимагають терпіння й наполегливості: інколи варто прийти раніше та залишитися на довше, щоби зробити унікальний та цікавий матеріал. Також не варто відмовлятися від редакційних завдань, адже, виконуючи свою роботу, ви можете побачити цікаві кадри.

Я заохочую своїх студентів використовувати соціальні мережі, щоби популяризувати свою діяльність як журналіста. Коли редактор бере на роботу людину, розраховує, що вона прийде зі своєю аудиторію та підвищить популярність видання.

Фото з проекту «Геловін у Річвуді, Західна Вірджинія». Серію портретів зроблено на міській парковці в 2016 році, після сильної повені, яка зруйнувала багато будинків. © Nancy Andrews

Я не вірю в об’єктивність журналістики, оскільки всі ми якось ставимось до ситуації. Необхідно бути точним, достовірним та справедливим. Проте не можна позбавляти себе людяності, інакше можна зробити погано собі та позбавити аудиторію емоційних сюжетів. Коли приходиш додому до людей, варто спочатку поговорити з ними, а вже потім фотографувати. Коли люди губляться перед камерою, слід почекати, поговорити і заспокоїти. Проте засиджуватись також не потрібно, оскільки можна набриднути співрозмовнику і він не буде нічого розповідати через втому. Я не хочу збільшити біль людини, я хочу про нього розповісти. Не хочу, щоб хтось плакав — я просто слухаю історію.

Сцена

У 1994 році була опублікована книга «Сім’я: Портрети геїв та лесбійок Америки» («Family: A Portrait of Gay and Lesbian America»). Фактично, це моя історія крізь серію фотографій ґеїв та лесбійок Америки, особиста подорож у світ таких як я, людей. Я виросла на фермі і до навчання в університеті не знала про гомосексуалів. У сучасних США таке, мабуть, просто неможливо, а тоді ґеї та лесбійки були наче невидимими. Я відчула необхідність зробити таку книгу, щоб молоді люди змогли побачити у ній себе.

Я брала стереотипні уявлення про різні міста та регіони Америки і шукала ґеїв та лесбійок серед представників тих професій і груп, які асоціюються з цими штатами. Я знімала ковбоїв, рибалок, студентів, збирачів бавовни, навіть монахиню. Фотографувала людей різного віку, адже часто, коли говорять про гомосексуалів, згадують лише молодих активістів. Бувало, що мені відмовляли, і доводилось шукати інших героїв.

Джин Харвуд та Брахс Меро були разом вже протягом 63 років, коли Ненсі їх фотографувала у 1993 році — це була найстарша пара, яку фотографиня зняла для книжки.© Nancy Andrews

Мері Кортленд зі штату Мен вигнали з монастиря після того, як вона поцілувала іншу монахиню. © Nancy Andrews

Сін Нан та Ховард Конг були членами молодіжної гей-спільноти американців азійського походження, що мала назву In the Gap. © Nancy Andrews

Не всі фотографії в цій книжці мені подобаються. Є кадри не з найкращою композицією чи настроєм. Та якщо фотографія не імпонувала мені як фотографині, вона обов’язково знаходила відгук у читачів, ставала їхньою улюбленою. Тобто фотографії в цій книжці — це перш за все чудовий засіб комунікації.

Я розмовляла з героями книжки, розпитувала про їхні проблеми та здобутки. Усім обов’язково ставила запитання про те, які емоції повинні викликати їхні фотографії. Один із моїх героїв, Чарлз, сказав, що хотів би, щоб люди побачили себе у світлинах. Мабуть, у цьому й полягає сила фотографії та друкованого слова. Коли ми знаходимо щось спільне, щось, що нас об’єднує, — це прекрасно. Тому я хочу розповідати цю історію — це мій момент.

Важливо показувати світлини іншим людям, розповідати про повсякденне життя. У мене вийшла друком іще одна книжка — «Часткова видимість: щоденник Альцгеймера» (Partial View: An Alzheimer's Journal) про професора математики, який втрачав себе через хворобу Альцгеймера. Доктор Кері Сміт Гендерсон вів аудіощоденник, у якому розповідав про страх темноти, поступову втрату розуму та про параною. Коли ми зустрілися з Кері, він майже не розмовляв. Утім, у мене склалося враження, що він знав та розумів набагато більше, ніж міг висловити. Моїм завданням було візуалізувати аудіощоденник — показати світ таким, яким його бачив професор.

Кері Сміт Гендерсон та його онук Елі. © Nancy Andrews

Декорації

Ми з колегами з Університету Західної Вірджинії працювали над проектом «100 днів у Аппалачах», мета якого — розповісти історії общин Аппалачі та показати різноманіття життя в регіоні. Тепер цю територію називають Трампляндією, оскільки більшість людей тут голосували за Трампа. Це доволі бідний регіон і, якщо задати пошук у ґуглі, результатом будуть тисячі чорно-білих фотографій. Переважна більшість — це світлини періоду Великої депресії 1930-х років. Однак сучасні фотографії нічим не відрізняються — колір наче зникає з камери і все стає монохромним. Коли я почала фотографувати в Аппалачах, прийняла тверде рішення, що робитиму лише кольорові кадри. Іноді шкодую про це, бо колір відволікає від емоцій, але я не хочу створювати образи, які були зроблені до мене.

Ми спілкувалися з великою кількістю людей, записували аудіоінтерв’ю та робили фотографії. Розпитували, як голосували на виборах, кого підтримували й чому. Кремезний чоловік із татуюваннями, який працює на нафтопереробному підприємстві, навіть на шиї має зображення вишки, голосував за Трампа. А дівчина з іншого фото не підтримувала цього кандидата, через що її дражнили. Це був складний марафон, який буде важко повторити.

Джиммі Палмер, учасник фотопроекту «100 днів у Аппалачах». © Nancy Andrews

Окрім того, в районі панує безробіття. Спілкувалася з чоловіком, який виготовляв труни та кожну підписував, а потім фірма переїхала в Мексику й він втратив роботу. Я сфотографувала його ручку — деталь, що вже стала історією.

Джефрі Бін, учасник фотопроекту «100 днів у Аппалачах». © Nancy Andrews

***

Тепер працюю над серією світлин про людей, які виступають проти проведення нафтопроводу через долину. Це чудовий привід познайомитися з людьми, які зможуть боротися за свій дім. Самої труби ще немає, проте є стрічки, які позначають майбутній трубопровід і проходять пунктиром крізь церкву, будинки, городи та клумби, що належать людям. Мої перші розмови були складними, адже я зовсім нічого не знала про труби та особливості роботи над прокладенням нафтопроводу. Коли я перелопатила тонни літератури, посортувала цифри, змогла розпитувати людей про їхні почуття та емоції, про сни, а не про статистичні дані.

У зв’язку з проектом про нафтопровід я хочу згадати про важливість підписів до фотографій. Без відповідного тексту світлина перестане бути документом, втратить своє значення. Щоб актуалізувати світлину, необхідно їй дати чітку та зрозумілу прив’язку до місцевості та події. Я фотографиня, й повинна точно знати, що писати про свої кадри.

Одним із проектів, для виконання якого довелося перелопатити купу даних із 2006 року до наших часів, був проект про Детройт. Ця історія важлива для нашої громади, адже ніхто не міг збагнути, чому місто Детройт стало банкрутом. Ми пояснили ситуацію, й це дещо заспокоїло людей, адже невідомі речі бентежать.

Тепер зі студентами ми робимо рухомі панорами 360 градусів, або панорами-фотографії. Студенти створюють просторові моделі, зняті спеціальною камерою.

За допомогою таких панорам можна «прогулятися» кімнатами гуртожитка та «зайти» в експериментальну кімнату, де студенти відтворюють місця злочину та розкривають їх. Ця праця забирає багато часу, але це хороший спосіб вирізнятися з-поміж робіт інших.