Британська журналістка  Анджеліна Фуско працювала редактором теленовин Newsline BBC Північної Ірландії, знімала документальне кіно, а нині працює в Центрі журналістики та травми Dart Колумбійського університету. Там вчить журналістів слухати і писати про травмованих людей. На майстер-класі в УКУ Анджеліна  Фуско розповіла, про які дрібниці не можна забувати на інтерв’ю, чому навіть похід у супермаркет є професійно важливим, і як паперовий щоденник допоможе придумати оригінальні запитання.

Про аудиторію

Часом буває так, що журналісти пишуть історії самі для себе. Але треба розуміти аудиторію. Можливо, це звучить очевидно, але ВВС лише через 50 років прийняла одну цінність — в центрі всього, що ми робимо, має бути аудиторія. Історія актуальна тоді, коли її розуміє аудиторія.

Ми як журналісти постійно використовуємо слова, але часто не розуміємо, що вони означають. А якщо і розуміємо, то тільки ми. Ретельно обдумуйте ті слова, які бачите в газетах. Можливо, інколи варто пояснити якісь слова, щоб читач не розгубився і краще розумів вашу історію.

Для мене історія — це щось, що дивує. Щось, що трансформує. Щось неординарне і те, що стосується реальних людей. Відповідно, аудиторія має розуміти, навіщо їй ця історія. І тут йде мова про відповідальність. Можливо, читачі приймуть якесь рішення лише на основі написаного вами.

Про травму

Травма — безпосередній вплив травматичних подій, коли людина відчуває страх, безпомічність, жах, відразу. Це загроза для тіла і доброчесності людини. І це питання доброчесності насправді є дуже важливим. Це особливо стосується солдатів та журналістів. Під час військових подій солдати повинні робити те, що не вписується в їхні цінності. Наприклад, проявляти жорстокість. І травмованим можна бути, навіть не перебуваючи на місці подій.

Про нові історії

В центрі будь-якої історії є людина і емоції цієї людини. Ви маєте вислухати історії навіть тієї людини, яка скоїла смертельний злочин. І почати їй співчувати. Хоча ми базуємо журналістику на фактах, саме емоції допомагають нам пройти крізь історію.

Взимку на телебаченні можна часто побачити, як діти бавляться в снігу, грають у сніжки та їздять на санчатах. Але рідко хто бачить і розповідає протилежну історію. Є картинка, якої ви ніколи не побачите по телевізору. Це старші люди, які роблять те саме. Вони є, і важливо бути першим, хто покаже саме таку, альтернативну, картинку. Спробуйте трошки змінити свій спосіб мислення і зосередитися на чомусь іншому — не на тому, про що ви постійно чуєте.

Про паперовий щоденник

У вас є паперовий щоденник? У кожному ньюзрумі є паперовий календар, де занотовують, коли відбуваються якісь події. Думаю, ви часто чуєте, як політики щось обіцяють: збудувати дороги, створити робочі місця, впровадити зелену енергію тощо. Коли ви берете в них інтерв’ю щодо планів на майбутнє, притисніть їх до стінки. Спробуйте згадати, що вони пообіцяли, коли їх тільки обрали. Не загубити ці обіцянки якраз і допоможе щоденник. Такий підхід дозволить вам поставити ті запитання, які інші люди, швидше за все, не ставитимуть.

Про криву історії

Кожна історія має свою криву. Тобто вона починається, триває якийсь час і зникає. Як правило, ми пишемо історію, прив’язану до якоїсь події. І дуже мало хто пише про подію, коли історія вже майже закінчилась. Але насправді навіть через 90 років після події ви можете відшукати цікаве. Потрібно лише шукати, думати та ставити нестандартні запитання.

Про номери в телефонній книзі

Більшість із нас хоче бути першим — написати, доки про це не напишуть всі газети. Для цього важливо мати хорошу систему контактів людей, які зможуть надати вам інформацію до того, як про подію дізнаються ЗМІ. І навіть якщо ці контакти вам не потрібні зараз, не треба ними нехтувати. Вони знадобляться. Це можуть бути правоохоронні органи, місцева влада, спортсмени. Не має значення, про яку сферу йдеться.

Альберт Ейнштейн сказав: «У мене нема жодних талантів, просто я до безтями допитливий». В цьому і суть журналістики — у допитливості. У Північній Ірландії в супермаркетах часто можна зустріти групу людей, яка збирає кошти на якісь потреби. Як правило, під час Різдва. Це виглядає так: хтось замість вас купує продукти, а ви даєте їм за це кілька євро. Коли я бачу таких людей, завжди розпитую, хто вони, чому цим займаються. Одного разу зустріла групу охочих поїхати на танцювальний конкурс. А в супермаркеті вони збирали гроші на авіаквитки. Найцікавішим було те, що, коли згодом вони вже були в аеропорту, сталася буря і їхній літак затримали. Вгадайте, хто мав їхні контакти і дізнався, що там відбувається. Коли я кажу про допитливість, то маю на увазі, що це постійна допитливість. Вона актуальна не тільки в робочий час.

Про комунікацію з героями

Герої завжди від вас чогось чекають. Мовляв, якщо вони виділили чотири години для того, щоб розказати свою історію, то в матеріал увійде кожне слово. Тому дуже важливо, щоб у процесі інтерв’ю журналісти були чесними і сказали, що опублікована буде лише частина інтерв’ю. А ще люди, які дають інтерв’ю, вірять вам. Можливо, ви провели з ними кілька місяців, щоб почути їхню історію. А коли почули, то ви просто йдете. Вони цього до кінця не розуміють. Це дуже непросто.

Про питання і мову

Героям часто важко зрозуміти, як працюють ЗМІ та що таке інтерв’ю. Тому не завалюйте їх величезною кількістю запитань. Ви повинні знайти правильні інструменти. Як правило, найкраще працюють прості запитання. Спробуйте забрати емоції та не говоріть, як поліцейський. Коли ви приходите до людини на інтерв’ю, напишіть на папері ваше ім’я, контакти та видання, де буде опублікований матеріал. Якщо ви це скажете лише усно, вони однозначно забудуть.

Інколи ми поспішаємо і просто хочемо пройтися за списком підготовлених запитань. І забуваємо звертати увагу на жести, вираз обличчя, мову тіла. Але саме невербальні засоби можуть нам дати багато інформації.

Про слухання і говоріння

Говорити може бути непросто. Важливо розуміти силу конкретних питань і проблем. Намагайтеся зустрітися з людьми в комфортному для них середовищі. У процесі написання матеріалу ви маєте забути про свої емоції. Травма міняє людей, які її пережили. Але вона міняє і журналістів, які це висвітлюють. Співпереживання та емпатія є дуже важливими для нашої роботи, але є ризик потонути в емоціях. Цього не треба допустити. Ви мусите бути ентузіастом та оптимістом.

Слухання — це ключ до успіху. Слухання має бути активним і неоціночним. Вуха ніколи не створять для вас неприємностей, а от язик може. 

Фото Олени Зашко