Найбільша небезпека для документаліста - бути старим, коли тобі 25. У цьому переконана російська режисерка Марина Разбєжкіна. Вона знімає документальне кіно й забороняє його дивитися своїм студентам. Проте вони, без сумніву, цю заборону порушують.

Перше полювання на реальність відбулося в Марини Разбєжкіної в 16. Вона просто вирішила перевірити, чи не брешуть їй книжки. Задля цього вона тонула в болоті, пробиралася крізь тайгу й натрапила на поселення старообрядців, які жили в ХVІІ столітті та не знали про сучасність. Тепер вона навчає студентів цієї самотності документаліста.

Марина Разбєжкіна почала знімати фільми наприкінці 80-х. З того часу в її фільмографії назбиралося понад тридцять документальних стрічок і дві ігрові, а також вона має десятки престижних премій та кінонагород, Школу документального кіно й театру, десятки випускників на міжнародних кінофестивалях. Фільм Разбєжкіної «Час жнив» (2004) було показано на більш ніж п'ятдесяти міжнародних кінофестивалях. Він отримав нагороди, зокрема гран-прі в Чикаго, Салоніках, Тайбеї, Чжончжу, Трієсті, Москві.

Цього року на майстер-класі «Полювання на реальність» у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю вона розповіла, чому в її кіношколі не дивляться класику, не записують інтерв’ю та ніколи не використовують музику. А ще - як можуть зробити з людини хорошого документаліста самотність, холод і страх.

Люди не бояться камери. Сьогодні більшість готова розповідати про себе, навіть про найінтимніші сюжети свого життя. Вони готові допустити до себе. Власне, ХХІ століття змінило уявлення про поняття закритості й відкритості. Наш час буквально розкрив людей: тепер фактично всі готові стати перед камерою. Запам’ятайте це й ніколи не бійтеся, коли зніматимете документальне кіно.

Не просто спостерігати, а проживати життя разом із героями. Це один із принципів нашої школи. Тільки тоді можна досягти ефекту, коли між тобою й героями немає жодної відстані.

Рідкісна риса режисера - коли герой виходить на нього, а не навпаки. Герой ніби раптово опиняється в тому місці, де й ти з камерою. Це ідеальна взаємодія з реальністю. За вісім років мені трапилося лише п’ять студентів, які могли таким похвалитися. Реальність ніби каже їм: «Ти режисер, ти мусиш знімати, я завжди поруч».

Коли вас питають, чи правду ви зняли, відповідайте, що ні. Ні, бо ніколи не буває ніякої об’єктивної правди в кіно - цій другій реальності, яку ми знімаємо. Ми відображаємо першу реальність, як можемо, але це не вона. До того ж у кожного є своя реальність, яка дуже часто не має жодного стосунку до якоїсь спільної.

Документальне кіно може подовжити життя людини навічно. Тому ми відповідальні перед людьми, які нам трапляються та яких ми знімаємо.

«У бібліотеках не працюю» -так сказав майстер, якого в дитинстві мама покликала зробити вдома ремонт. Ми жили в однокімнатній квартирі, де все, крім дивана та столика, було заставлено книжками. Це була велетенська бібліотека з вісьмома тисячами добре дібраних книжок. Я читала захоплено зі своїх чотирьох.

І в 16 я раптом запитала себе: книжкова реальність узагалі відповідає живій? Знаєте, 16 років - це такий період, коли думаєш, що до тебе всі неприхильні. Також і література. Я думала, що вона мене обманює, що життя абсолютно інакше. Тоді стала читати книжки - «У лісах» і «На горах» Павла Мельникова-Печерського. Там було про старовірів, які в ХVII столітті пішли в ліси. Я вирішила подивитися, що відбувається в тих місцях тепер. І пішла на Керженець. Сама. І наступні 15 років ходила сама найглухішими місцями. Я не була туристкою, просто йшла. Добиралася крізь болото й тайгу. Дивна річ, коли тонеш у болоті, не відчуваєш страху. Тобі добре. Тонеш так повільно, що не відчуваєш. Болото ніби заколисує. Якщо поруч немає людини або гілки, за яку можна вчепитися, то ви потонете. Але зрозумієте це тільки тоді, коли зануритеся в болото до носа.

Коли я прийшла в поселення з п’яти хат, то побачила старообрядців, які жили там іще із ХVII століття. Вони нічого не знали про світ, який давно існує за іншими законами й традиціями. Вони ніколи не виходили за межі свого поселення. Вони говорили мовою, близькою до давньоруської. Дітей там уже не було - тільки старі люди. І було зрозуміло, що вже скоро вони зникнуть разом із мовою, традиціями та своєю фантастичною історією. Вони підуть, і більше ми про них не дізнаємося.

Нещодавно задумалася, чому студенти знімають поодинці. Поки вчаться, їм не дозволено знімати групою. Це абсолютно авторське кіно: студент сам шукає героя, історію, розробляє сюжет, знімає, працює зі звуком та світлом, монтує. Тобто він сам. І я зрозуміла, що перекладаю студентам цей свій досвід самотності й дивовижних подорожей.

Вам має бути страшно, боляче, холодно. Коли ви знімаєте кіно, вам не повинно бути комфортно. Камера не працює окремо від вас і вашого тіла. Тіло має відчувати те саме, що відчувають ваші герої. Якщо їм страшно, страшно й вам, якщо їм холодно, холодно й вам, якщо їм мокро, мокро й вам. Тоді ця пам’ять тіла дуже допоможе зробити чуттєве кіно, де глядач відчує всю атмосферу.

Я часто бачу кіно, яке зробили старі люди. Але авторам по 25 років. І це найнебезпечніше, що може статися в документальному кіно, - бути старим, маючи двадцять років за плечима. Ці люди не розуміють і не хочуть розуміти сучасної реальності, яка насправді не про політику. Вона в крихітних подіях, які постійно відбуваються. А ХХІ століття дало дуже потужний злам, якого не було ніколи в попередні епохи. Молодь повинна дуже точно реагувати на сучасність, а не на те, що зобразили в мистецтві попередники. Навіть великі.

Пієтет перед великими дуже заважав мені в юності. Я непогано малювала й в десятому класі приїхала з Казані в Москву. У Пушкінському музеї побачила вперше свого улюбленого Сезанна. І раптом із жахом зрозуміла, що ніколи не зможу так писати картини. Після того я зовсім перестала малювати. Тільки почавши викладати, зрозуміла, що це зовсім неправильна позиція. Це вбиває - бути схожим на когось, наслідувати чи робити когось великого точкою відліку.

Кому потрібен був другий Сезанн, на ім’я Марина Разбєжкіна? Абсолютно нікому. Але, може, художниця Марина Разбєжкіна зробила б шось таке, чого не зробив Сезанн? Я жила в інший час, мала інший культурний бекграунд та міру таланту. Можливо, я б зробила щось інше? З того часу ми припинили мучити своїх студентів прикладами з класики.

Я навіть не показую студентам своє кіно. Тому що це дуже страшно, коли студенти схожі на свого педагога. У них свій час, у мене - свій. Вони повинні вибудовувати свої стосунки із часом, а не повторювати ті, які маю я чи ще хтось.

Найважче для режисера-документаліста - зрозуміти, де знайти історію. Ми вчимо студентів, що історії завжди ходять поруч, вони тут. За ними не потрібно підніматися на вершини гір, перепливати моря, зустрічатися з аборигенами. Історії тут живуть, у вашій родині, або ховаються за стіною.

У нашій школі є п’ять заборон. Вони діють, поки триває навчання.

• Ми не дозволяємо знімати на штатив. Камера має бути продовженням руки. Фізіологічно відчувати стан героя можна тільки тоді, коли камера в руці.
• Ви повинні підійти чи відійти. А не користуватися довгим або коротким фокусом за допомогою зуму.
• Ніяких прямих журналістських інтерв’ю та синхронів. І закадрового тексту, що пояснює ситуацію.
• Жодної закадрової музики. Це найстрашніша заборона, яка викликає жах у більшості студентів. Попри це, у школі ми маємо предмет “Ритм – форма”. Його викладає відомий російський композитор Олександр Маноцков. Це надзвичайно важливо, бо якщо ви прокололися з ритмом, то вас не врятує жоден герой чи історія.
• Кіно - це не фотографія, не театр і не живопис. Кіно - це музика. Навіть якщо музика в ньому не бере участь.

Довідка: Марина Разбєжкіна народилась у Казані й вивчилася на філолога. Працювала вчителькою в школі та журналісткою. Фільми почала знімати наприкінці 80-х. Звідтоді в її фільмографії назбиралося більш як тридцять документальних стрічок і дві ігрові, які взяли участь у конкурсних програмах кінофестивалів IDFA (Амстердам), Prix Europe (Берлін), “Послання людині” (Санкт-Петербург), Vila do Conde (Португалія), Drama (Греція) тощо. Серед її кіноробіт - «Дім» (1990), «Танцмайданчик» (1990), «Кінець шляху» (1991), «Людина грає на трубі» (1994), «Слов’янські танці» (1999), «Відчуваю, час прощатися» (2000), «Підземка» (2001), «Хочеться співати» (2001), «Просто життя» (2002), «Оглядовий майданчик» (2002), «Історія моєї сім’ї» (2003), «Чужа країна» (2004), «Канікули» (2005), «На вулиці чудова погода» (2010). Фільм Разбєжкіної «Час жнив» (2004) було показано на більш ніж п'ятдесяти міжнародних кінофестивалях. Він отримав нагороди, зокрема гран-прі в Чикаго, Салоніках, Тайбеї, Чжончжу, Трієсті, Москві.

Фото: Facebook Odessa International Film Festival