«Ми стикаємося з низкою проблем: державні урядовці відмовляються з нами спілкуватися, містяни готові говорити лише анонімно та не дають імен для публікації», - ділиться про складнощі висвітлення міської тематики Сандра Баніскі, професорка Коледжу журналістики Філіпа Мерріла при Університеті Меріленд. 

На запрошення Школи журналістики «Української правди» Сандра Баніскі провела в Києві відкритий майстер-клас на тему «Журналістика і місто. Як ефективно висвітлювати міські проблеми». Вона розповіла про приклади робіт своїх студентів і поділилася практичними порадами щодо репортерської роботи. У центрі уваги – місто Балтимор, де й розташований навчальний заклад.

Сандра Баніскі / Фото Дмитра Ларіна

«Ми зобов’язані дотримуватися правди, бути лояльними до громадян та нашої аудиторії, шукати різні, часто протилежні, точки зору, перевіряти факти, - вважає Сандра Баніскі. – Нині існує великий попит на якісні та миттєві новини. Через скорочення кількості журналістів є загроза "зрізання кутів". Проте ми маємо пропонувати читачам якнайкращі репортажі». 

Студенти Сандри висвітлюють як місцеві теми, так і проблеми національного рівня (підняття рівня Світового океану, секс-торгівля, біженці тощо), котрі впливають на життя містян.

КЕЙС 1: Охорона здоров'я: чому багаті живуть довше, ніж бідні (проект Inpoorhealth)

У Балтиморі, де мешкає 625 тисяч населення, люди в багатих районах живуть на 20 років довше, як у бідних. У середньому йдеться про  84 та 64 роки. Це загальновідомий факт.

«Ми поставили питання: чому так? Адже в Балтиморі є знана лікарня Джона Гопкінса, де працюють дослідники, нобелівські лауреати. Ми хотіли зрозуміти, як може бути така велика різниця. Чому люди, які живуть на відстані п’яти миль одне від одного, мають різну тривалість життя?» – розповідає Сандра Баніскі.

Дослідження цього питання розпочалося з вивчення статистичних даних: перепис населення, рівень доходів, безробіття, державні звіти, дослідження університетів, неприбуткових організацій, інформації з лікарень. Зокрема, рівень доходів у багатих районах становить 144 тисячі доларів на рік, а в бідних – лише 24 тисячі. Водночас рівень безробіття, навпаки, вищий у бідних районах. Також у бідних районах відсутні зелені зони, зате є багато магазинів з алкоголем та високий рівень наркоманії.

 «Дані не є історією, вони лише допомагають знайти історію. Вона повинна ілюструвати, як це - жити в таких районах, що скорочує життя на 20 років. А також вона має бути такою, яку б люди захотіли почитати, - продовжує Сандра Баніскі.  – Ми спілкувалися з лікарями, адміністраторами лікарень, представниками департаменту охорони здоров’я, посадовцями. Знайшовши велику проблему, ми вирішили розповісти про неї через маленькі історії простих людей. Це звучить просто, однак багато репортерів не хочуть цього робити. Більшості з нас комфортніше сидіти за столом, досліджуючи тему в інтернеті, обробляючи дані. Але це лише невелика частина роботи журналістів, її початок. Найкращі історії вдаються завдяки розмовам із людьми, коли бачиш усе на власні очі». 

Головну героїню одного з матеріалів, 57-річну Шарлін Адамс, студенти знайшли, прогулюючись вулицями Західного Балтимора. Вона має проблеми зі здоров'ям і не отримувала належного медичного обслуговування. Студенти дізналися, що жінка витратила понад п'ять годин на поїздку автобусом, щоб придбати пристрій для вимірювання тиску.

«Ми переконалися, що історія Шарлін не є незвичайною. Ми розмовляли з десятками людей у цьому районі. І більшість історій були подібні до історії Шарлін. Зрозумівши, що її історія є типовою, репрезентує громаду, побудували проект навколо неї», -
підкреслила Сандра.

Трапляється, що, коли готуєш репортаж-історію, людина (герой чи героїня) подобається, то намагаєшся викинути про неї все погане, розповідати добре, і навпаки. Як розповіла Сандра, у першій версії тексту Шарлін зобразили нещасною жінкою, яка не може купити собі тонометр. До того ж вона страждає на діабет, але їсть цукерки, курить, свариться з лікарями, вона зловживала наркотиками й не піклувалася про своє здоров'я. «Цікавіше показати людину правдиво, без прикрас», - каже Сандра. Крім того, у роботі над статтею журналісти перевірили дані героїні, аби переконатися, що вона не скоїла тяжких злочинів і не бреше.

Спілкування із Шарлін розкрило кілька нюансів. Вона розуміє, що могла б отримувати краще медичне обслуговування, і це її дуже хвилює. Як й інші, жінка прагне дотримуватися інструкцій, але просто не розуміє лікарів. У клініках для бідних вони розмовляють надто швидко, не слухають пацієнтів, не приділяють їм достатньої уваги.

Також з історії Шарлін випливає  таке: якщо ви не маєте комп'ютера, кредитки, машини, то не отримаєте такого самого медичного обслуговування, як люди, котрі це мають. Якщо потрібно зробити аналіз в іншому районі, а туди не ходить автобус, то пацієнт не поїде. Він не має змоги замовити щось в інтернеті. На телефоні, наданому державою, обмежено кількість хвилин, і замість того, щоб телефонувати лікарю й чекати на лінії, Шарлін краще поїде до нього. Люди знають, що є чудові лікарі й лікарні, але вони просто не можуть туди потрапити через свою страховку. Ті, що працюють, не йдуть до лікаря, бо не одержать оплату за робочі години й можуть утратити свою роботу.

У проекті передусім хотіли показати, що система охорони здоров'я, яка працює для середнього класу та багатих, не працює для бідних. «Я очікувала, що ці люди будуть пасивними й переможеними, але вони виявилися розумними, обуреними, тому що бачать гарні клініки поряд, але не можуть туди піти, - ділиться Сандра. – Вселяє надію те, що вони хочуть поліпшити своє здоров'я, розуміють, що треба боротися, щоб державна система охорони здоров'я допомогла їм».

Форма подачі. Історію Шарлін та її поїздку по тонометр розбили на сцени, як у кіно, аби утримувати увагу читачів. Ось вона чекає на автобус, їде, прийшла до лікаря. Крім тексту та фото, використано відео й статистику в графічній формі.
Також було використано відео, зняте на GoPro з машини, коли студент проїхав уздовж багатого та бідного районів. Під час цієї подорожі було повідомлено зібрані дані, що пояснюють історію, як із падінням доходу падає й тривалість життя. Наочно продемонстровано, як змінюється не лише вигляд будинків, а й навколишнє середовище, що впливає на життя людей: у бідних районах зникають зелені зони, бігові та велодоріжки.

КЕЙС 2: Азартні ігри в Меріленді (проект ALL IN Maryland's Big Bet on Gambling)

Державна лотерея існує в штаті Меріленд із 1973 року, пізніше було запроваджено багато інших азартних ігор, а останні років десять працюють і казино. Сьогодні азартні ігри  - четверте найбільше джерело доходів бюджету штату.

Насамперед студенти-журналісти вирішили з'ясувати, хто ж купує лотерейні квитки. Уперше проаналізували великий масив статистики: обсяги продажу та середній дохід по округах, перепис населення. Дані уряду свідчать, що найбільше коштів на лотерейні квитки витрачають люди в найбідніших районах, а найменше - у найбагатших. Це має підстави, бо бідні люди хочуть швидко розбагатіти.

Тоді студенти намагались розібратися, що ж робить держава з отриманими грошима? Якби лотереї допомагали розвиткові району, то бідний округ, де купують найбільше квитків, був би найкращим. Вони спілкувалися з людьми в місцях продажу квитків. Один з опитаних розповів, що всі грають у лотерею і стають дедалі біднішими. 72-річна жінка, яка виросла в цьому районі, зауважила, що 50 років тому це було чудове місце, без такої злочинності та бідності. Доходи від лотереї, що становлять 4 млн доларів на рік, надходять на розвиток району, але не допомагають. Така сама ситуація з казино. Виявилося, що, коли в шкільні бюджети надходило більше коштів від азартних ігор, з інших джерел нічого не надходило та що загалом фінансування не змінилося. В іншому районі замість фінансування освіти гроші витратили на ремонт системи водопостачання.

Ще одна проблема - залежність від азартних ігор. Посадовці обіцяли надавати кошти на психологічну допомогу: на веб-сторінці були телефони понад 100 психологів. Студенти не полінувалися та обдзвонили всіх: тільки менш як половина сказали, що справді займаються цим питанням. Керівництво штату, до якого звернулися з проханням пояснити таку ситуацію, невдовзі взагалі прибрало цю сторінку.

КЕЙС 3: Секс-торгівля поруч (сторінка проекту)

Секс-торгівля - міжнародна проблема, яка, здається, існує десь далеко. Стояло завдання розібратися, як Меріленд і Балтимор дотичні до цього, чи є тут це явище.

Державні службовці й поліцейські запевняли, що вони дуже стурбовані проблемою, але за вісім років відбулося тільки вісім судових справ та був один засуджений злочинець. Жертви розповідати не хочуть, їхні імена засекречено. Як же розкрити історію?

Для підготовки матеріалу зверталися до адвокатів та активістів, які допомогли зрозуміти проблему, до федеральних обвинувачів, котрі описували, як притягали обвинувачених до суду. А також до судових записів, що містять описи розслідувань. 

Статті проілюстрували будинками, де було встановлено наявність цієї незаконної діяльності, – їх позначили червоним кольором. Наприклад, сфотографували коридор готелю, де як заручників тримали жінок з інших штатів. Були й фотографії обвинувачених. Один із репортерів зв’язався зі злочинцем, який сидів за ґратами, написавши йому листа. Той відповів, що потрібно зустрітися особисто та що варто написати про нього книжку. Тож цю ідею облишили.

Також для розкриття теми використовували записи із судових засідань, на яких жертва секс-торгівлі розповідала свою історію. Оскільки не було її фото, то аудіозапис голосу надав людяності матеріалу. Під ним – текстове розшифрування.

***
Для того щоб розповісти кожну з історій, студентам треба було проаналізувати чимало статистичних даних, дослідити місцевість і поспілкуватися з багатьма людьми, вибираючи героїв публікацій. Як розповіла Сандра Баніскі, на написання одного тексту студенти мають семестр із вересня по грудень. Навчаються вони один день на тиждень. Загалом професійний журналіст може написати таку тему за місяць, а якщо паралельно працює ще над чимось, то за два-три. Історії студентської газети подекуди використовують і національні медіа – телебачення, радіо. А газета The Baltimor Sun співпрацює з університетом, бо він отримує статистику від штату, має величезний масив даних. 

Практичні поради від Сандри Баніскі

Що не є новинами:

• особистий блог, якщо ви не бачили того, що відбувалося, на власні очі,
• стаття редактора,
• авторська колонка,
• огляд,
• промоція.

Як знайти тему історії. Читайте новини, дивіться на них ширше, дізнавайтеся, що відбувається у вашому місті. Щось можна помітити просто на вулиці, дорогою до роботи. Розмовляйте з усіма та слухайте, про що вони спілкуються, чим цікавляться. Послухайте ваших друзів, сусідів, родину, продавців у магазинах, колег. Вони можуть розповідати про прості речі: скільки коштує паркування або що викладають у школах. І якщо багато людей про це ведуть мову, можливо, цю тему треба дослідити, існує певна тенденція.

Деякі факти можуть бути загальновідомі, але не бійтеся за них братися: завжди є ще щось глибше. Відходьте від щоденного висвітлення подій, розповідайте про проблеми.

Вивчайте державні звіти, статистику.

Звертайте увагу на міжнародні теми, які також стосуються життя вашого міста. Наприклад, біженці із Сирії – у США їх лише 10 тисяч, а репортер у Балтіморі знайшов сирійських дітей, що вчаться в місцевій школі. Зрештою, вийшла історія про людей, які приїжджають у США й не знають англійської, а школа намагається прийняти всіх і чогось їх навчити. Складіть з усього цього перелік тем, ідей для обговорення з колегами, брейнсторму. 

Важливо: Знайти велику проблему. Розказати маленьку історію через конкретних людей. Варто опитати якомога більше людей, шукати схожі історії.
Читачі полюбляють читати про інших людей. Навіть найскладніші проблеми – еміграція, освіта, безробіття – краще розповідати через особистостей, їхній досвід і вплив проблеми на їхнє життя. Чудово, якщо історія репрезентує громаду, де багато людей мають подібні проблеми.

Проведення інтерв’ю

До

• Подумайте про те, чого ви намагаєтеся досягти: яку інформацію шукаєте, хто є правильною персоною, котру треба запитати про це.
• Обміркуйте перелік питань: ставте найменш спірні та прості запитання першими, потім переходьте до делікатних і провокаційних. Якщо ваш респондент відмовиться відповідати, то ви принаймні вже матимете факти.
• Наприкінці підводьте людину до складних питань: «Я маю запитати вас про чутки», «Можливо, ви не захочете це обговорювати, але ми повинні запитати».
• Не пишіть сценарій розмови, будьте готові змінити план, якщо вона піде в іншому напрямку.
  
  Під час

• Тримайте диктофон на записі так довго, як це можливо.
• Повторюйте факти респондентові: назви, прізвища, дати, локації, аби переконатися, що ви записали правильно. Та щоб він зрозумів, що ви використаєте цю інформацію.
• Якщо респондент не хоче відповідати на питання, то краще перефразувати й запитати ще раз.
• Ми не стенографісти. Ми не записуємо все, що нам хтось розповідає, щоб надрукувати чи показати це. Ми слухаємо, робимо нотатки, але обов’язково перевіряємо інформацію. Це стосується фактів: сімейний стан, робота, хвороба, ув’язнення. Якщо державні службовці кажуть, що здійснюють нову програму, то слід перевірити, чи справді вона працює.
• Не закінчуйте чиїсь речення! Припиніть розмовляти та слухайте. Не заповнюйте паузи. Не припускайте, що ви знаєте, що хтось хоче сказати. Якщо людині важко відповісти, хочеться їй допомогти й відповісти за неї, але треба мовчати, то просто чекайте на відповідь.
• Перефразуйте та знову запитайте, щоб переконатися, що ви все правильно зрозуміли.
  Використовуйте протягом інтерв’ю такі звороти: «Чому? Будь ласка, поясніть», «Розкажіть більше». Не бійтеся сказати "Я вас не розумію", тоді людині доведеться вам пояснити.
• Ми не можемо написати історію, якщо не розуміємо або лише здогадуємося, що нам хотіли сказати. Ми можемо ніколи не мати інших можливостей із цією людиною. Тому це єдиний час запитати. Знову не розумієте? Спитайте ще раз.
• Треба завжди пам’ятати, про що історія, і тримати фокус. Якщо це вплив довкілля на здоров’я, то робити акцент на цьому. Якщо розумієш, що матеріалу недостатньо, треба повернутися й дістати більше.
  
  Після

• Розшифровуйте всі інтерв’ю.
• Файли зберігайте у відкритому доступі, наприклад на Google docs, щоб можна було легко знайти та щоб їх використовували інші репортери, ваші колеги.
  
  Написання матеріалу

• Поставте собі питання: «Про що історія?» Ми не можемо написати її чітко, доки самі не зрозуміємо, про що вона. Який найкращий спосіб розказати історію?
• Важливо одразу зачепити читача. У нас мало часу, щоб привернути увагу читача.  Він має дуже й дуже великий вибір. Тож історія має бути такою цікавою, аби читач залишився з нею.
• Перший абзац - найголовніша частина історії. Він повинен утримати читацьке зацікавлення. Варіанти: коротке резюме, інтригуючий або несподіваний факт, жарт.
• У тексті варіюйте довжину речень, абзаців, дайте читачеві бекґраунд як контекст для розвитку ідеї.
• Пишіть сценами, у такий же спосіб як сценарист для кінофільму. Ведіть читача крізь історію, від сцени до сцени.
• Мова має бути чіткою, прямою, жвавою, розмовною, але неакадемічною та не нудною.
• Подайте дані у вигляді графіків, мап, діаграм, таким чином, щоб у тексті не довелося зупинятися, пояснюючи їх. Статистика легше сприймається у візуальній формі.
• Використовуйте відео, аудіо.

Фото Дмитра Ларіна