Наприкінці року в Києві постав новий відкритий культурно-освітній проект Cultprostir Hub. Його заснували інтернет-видання про мистецтво Cultprostir.ua, Музей історії Києва та ГО «Культурна асамблея». Однією з перших ініціатив проекту стало створення Школи арт-журналістики «ПравоПис», у рамках якої впродовж лютого й березня відбуваються воркшопи з написання рецензій.

Школа арт-журналістики пропонує охочим навчитися писати книжкову, театральну, музичну та кінорецензії, а також рецензувати художню виставку. Кожен воркшоп складається з лекції відомого критика та — за кілька днів — практичного обговорення написаних учасниками рецензій. Автор найкращого тексту в рамках кожного напряму отримує приз, а ще організатори пропонуватимуть написані для воркшопу тексти українським виданням.

MediaSapiens побував на модулі «Книжкова рецензія» з лектором Євгенієм Стасіневичем. Євгеній — аспірант Національного університету «Києво-Могилянська академія», донедавна — оглядач відділу «Арт» інтернет-видання INSIDER (яке припинило роботу цього місяця), а також автор рецензій для ресурсів «Літакцент», «Барабука», «УНН».

У цьому матеріалі ділимося порадами Євгенія з нашими читачами, серед яких можуть бути й охочі спробувати себе в літературній критиці. Незабаром на MediaSapiens — конспекти з воркшопів із написання музичної та кінорецензій.

Варіації довкола жанру

Євгеній від початку зазначив, що літературної критики в українських медіа вкрай мало. Хоча в цілому кількість матеріалів про літературу за останні роки помітно зросла. В інтернет-виданнях (часом — несподіваних) почали публікувати добірки книжок із різних тем, в Україні з’явилися книжкові блогери, виникли спеціалізовані сайти. Однак, за словами Євгенія, ці матеріали не є рецензіями. Цей жанр мало поширений в українських ЗМІ, значно більше його — в російських.

Стасіневич виділив три основні види рецензій: товстожурнальна (обсягом понад 10 тис. знаків — тепер рідкісний звір в українських ЗМІ, бо немає таких журналів), медіарецензія (на широке коло читачів — 5–6 тис. знаків), рецензія-колонка (в якій лідери думок діляться враженнями про книжку), рецензія-есе (також не поширена в нас).

До рецензій часом відносять і відгуки, й записи в стилі емоційного блогу.

«Але тут постає питання, яка міра емоцій є припустимою. Є критики, які вдаються фактично до хамства. Але краще себе стримувати, який би кураж після прочитання книги ви не відчували», — зазначив лектор.

Поширенішими за рецензії в українських виданнях є огляди. В таких матеріалах зазвичай ідеться про декілька книжкових новинок або ж про тематичну добірку з певного приводу. Текст про кожну книгу має обсяг 1–1,5 тис. знаків. Автор коротко описує сюжет, порівнює її з чимось, вказує, кому вона сподобається.

Зокрема, огляди регулярно пише Юрій Володарський для журналу «ШО», колись це також робила Ірина Славінська для «Української правди. Життя», а тепер — різні автори.

«Однак не треба плутати огляди з рецензіями. Рецензія — це аналіз, тлумачення, оцінка. Водночас широкій аудиторії часто цікавіший огляд — їй потрібен список книг, а не 8 тис. знаків розмірковувань про один твір», — зазначив Євгеній.

Змусити людину прочитати монорецензію може або гучна книжка, або ім’я авторитетного критика. «Тому в Росії може вийти десять монорецензій на Пелевіна, а в нас п'ять на Винничука», — каже лектор.

Як не писати

На думку лектора, простір прийомів, які можна застосовувати, вельми широкий. Щоправда, деякі з них — на один раз. Євгеній Стасіневич на власному досвіді переконався, що існує декілька цілком конкретних речей, до яких не варто вдаватися. 

«Літературна критика може бути багато чим, але точно не може бути нецікавою. Це давно самостійний жанр, який має читатися захопливо навіть поза книжкою», — вважає він.

Тому вкрай важливо не плутати книжкову рецензію з літературознавчою, чим, за його словами, грішать деякі спеціалізовані сайти. Тож у ній не повинно бути складної термінології, треба писати читабельно. Інакше значно звужується аудиторія.

Також Євгеній підкреслив, що автору варто пам’ятати: літературна критика нікого не обслуговує — ані друзів-письменників, ані книговидання. «Не варто хвалити книгу на знак вдячності за те, що вам її подарувало видавництво», — підкреслив він.

Спікер переконаний, що в рецензуванні варто уникати вживати займенник «я», а також необхідно розділяти автора і його твір, не переходити на особистості, що також трапляється в українській літкритиці.

Євгеній Стасіневич порадив також перед написанням не читати великої кількості інтерв’ю з письменником, бо кожен літератор має своє уявлення про власний твір і закладені в ньому меседжі, а критик має побачити щось нове.

Спікер радить тим, хто береться писати рецензії, уникати фраз-кліше на кшталт «система персонажів» чи починати абзаци зі слів «а герой…», «а контекст…», «а тло», «а авторська мова». Також не варто вдаватися до цитування. За словами Євгенія, рецензуючи поезію, варто взяти кілька цитат, а щодо прози це несмак. «Краще переказати, хоча це складніше. Можна було би вдатися до однієї цитати, якщо в тексті щось стилістично незвичайне відбувається, але в нашій літературі й перекладах такого немає», — вважає він.

Не варто також занадто контекстуалізувати твір, наприклад, порівнювати стиль автора з п'ятьма іншими — таким чином часто маскуються слабкі книжки або одні письменники пишуть про інших — своїх друзів.

«Мені трапляються такі рецензії: це схоже на те тим-то, а персонажі взяті від того, а взагалі про це вже було в фільмі… А про сам літературний текст нічого не сказано. Як правило, таким чином маскуються слабкі тексти. Треба дати два-три імені, що будуть точки доторку до іншого всесвіту, не більше», — вважає Стасіневич.

Як писати

Євгеній Стасіневич вважає, що оптимально закладати в рецензію дві-три хороші ідеї.

«У російські критиці домінує думка, що в хорошій літературній рецензії має бути одна ідея. Як на мене, це замало. В мене буває п'ять, але я вибираю з них три, пов’язані між собою. Скажімо, одна може бути контекстуальна — на що це схоже, друга стосуватися поетики тексту — як у ньому все працює, й третя — порівняння з тим, що автор писав раніше», — розповів спікер.

Для вдалого старту вкрай важливо вибрати вдалу назву для рецензії. Хорошим способом є використання гри слів. На думку Євгенія, треба також заінтригувати читача першим реченням і придумати «пуант» — для кінця тексту. Також у кожній рецензії має бути невеликий блок переказу, оптимально — один абзац.

На думку Євгенія Стасіневича, приступаючи до роботи, варто поекспериментувати — написати рецензію в стилі книжки, наслідуючи її мову чи навіть створивши «детективну рецензію на детектив». Та не варто забувати, що рецензія може бути моностилістичною.

Важливо тримати баланс емоцій від прочитаного та фахової думки, а також пам’ятати, що в жанрі рецензії критик оголює себе — показує, як він особисто зрозумів книжку, й розкриває глибину своїх інтерпретацій. «Будьте готові до різної реакції читачів», — попередив спікер.

На його думку також потрібно, щоби читач зрозумів, сподобалася книжка критику чи ні, інакше він почуватиметься ошуканим.

«Коли мені не зрозуміло, чи подобається автору матеріалу книга — тоді це огляд. А в українському літпроцесі це ще значить, що рецензент не хочете сваритися з автором», — зазначив Євгеній.

Ще кілька професійних порад: думаючи над порівняннями, можна зазирнути в Вікіпедію, які ще книжки вийшли цього року, а також вдатися до вічного прийому кільцевого обрамлення.

Якщо йдеться про нон-фікшн, то, на думку Стасіневича, в першу чергу варто сказати, чому читач має прочитати, якщо є чимало інших книжок із цієї теми. А також звернути увагу на сюжетність, стиль оповіді й цілісність книжки. «В цьому випадку “про що” вона не може бути важливішим за “як”», — підкреслив він.

На думку Євгенія, завдання критика — зробити неочевидне очевидним: «Сказати текстові те, чого він сам про себе не знає — оце цікаво».

Що не так з українською літкритикою й кого читати

Спікер переконаний, що в Україні шалено бракує якісної літературної критики. Майже немає товстих культурних журналів. Загальнополітичні медіа й досі «вважають культуру культуркою». Мовляв, ми напишемо свої дуже важливі репортажі, аналітику, а десь потім знайдемо можливість мати фрілансера на культуру. На думку Євгенія, нині літературна критика існує й може існувати тільки в інтернеті, але й тут навіть найкращі ЗМІ не платять за неї гідних гонорарів, хоча вони могли б бути хорошою мотивацією для критиків-початківців. Сам лектор, за його словами, прийшов в усе це декілька років тому просто з бажанням спробувати. «Мені хотілося писати й не вистачало такої критики в нас. В Україні в цій сфері й досі, на жаль, багато робиться на ентузіазмі», — зазначив він.

Натомість, за словами Євгенія Стасіневича, попит читача на літкритику, безперечно, є. «Останніми роками зросла кількість книжкових добірок. Ринок наповнюється хай невеличкими, але дописами про літературу. Люди хочуть про це читати», — зазначив він.

Євгеній вважає, що процес пожвавився з початком війни. «Ми побачили черги на Книжковому Арсеналі. Побачили, що галузь не померла, а навпаки — деякі видавництва піднялися. Люди стежать за літпроцесом. Уже видно, що в кризових умовах люди почали тягнутися до культури», — стверджує він.

Деякі видавництва почали вибудовувати комунікацію з авторами, які пишуть на літературні теми, пропонувати книжки — і не взамін на рецензію (чи навіть схвальну рецензію, як колись), а просто так: «Напишете про це, якщо захочете» — й продовжують надавати книжки навіть після виходу дошкульних рецензій. Євгеній вважає це дуже позитивною практикою й сподівається, що незабаром більшість українських книговидавців звикнуть до такого підходу.

Лектор воркшопу «Книжкова рецензія» також порадив, кого з сучасних критиків варто почитати, зазначивши, що більшість із них, на жаль, російські. Це Анна Нарінська («Коммерсантъ»), Марія Степанова (Сolta.ru), Лев Данілкін («Афиша»), Галина Юзефович (Meduza), Варвара Бабицька. З українських — Юрій Володарський (але це огляди), Олександр Бойченко (колонки), а також деякі матеріали Костя Москальця. Варто ознайомитися також із доробком Соломії Павличко, який Євгеній називає страшенно цікавим літературознавством.

Фото Марії Бєляєвої