Редакторка «Українська правда. Культура», арт-критик Катерина Ботанова наголошує, що культурна критика — це більше, ніж журналістика. Праця культурного критика не обмежується простою роботою з фактами, а вимагає обґрунтованої позиції, яку в кожному тексті автор повинен піддавати сумніву, внутрішньо підважувати. Щоби писати про культуру, на думку експертки, недостатньо аргументації «тому що мені це подобається», «мені хочеться висловити свій погляд» — існують певні критерії знання й розуміння, етики написання текстів, роботи з інформацією. Практичними порадами щодо того, як писати про культуру, Катерина Ботанова поділилася з учасниками майстер-класу в Школі журналістики Українського католицького університету.

1. Розставляйте акценти — точки болю. Писати про культуру без певної внутрішньої позиції, просто переглядаючи якісь факти — це не працює. Цікавою ілюстрацією була ситуація з обшуком, арештом директорки і де-факто закриттям української бібліотеки в Москві. Ми зрозуміли, що нам потрібна не просто новина, а ґрунтовний текст із Росії, з внутрішньої позиції. Не нашої, бо загальний дискурс українських медіа був: «Кошмар, закривають бібліотеку, ужас, травлять українців».

Журналістка з «Нової газети» погодилася зробити для нас текст. Вона сказала, що ця ситуація характерна для російського суспільства в його нинішньому стані загалом, із серії «бий своїх, аби чужі боялися». Вона пише текст, і я розумію, що в ньому цієї позиції немає. Вона гарно зібрала фактологічну картину, але не зробила висновків. Звісно, читач робить їх сам. Я не кажу, що треба давати єдино можливі правильні відповіді, але той перелік фактів, який ви даєте, продукує точки напруження, і їх потрібно розставити. Важлива внутрішня готовність показати у своєму баченні точки болю, не сховати між рядків, не дати рецептів.

2. Орієнтуйтеся в культурному просторі. В культурну критику не можна прийти зі сторони, з іншого досвіду й просто включитися. Вчора писав про економіку, завтра — про реформи в охороні здоров’я, а сьогодні — про культуру. Це не працює. Важливо розуміти, що відбувається в культурному просторі, знати динаміку процесу, історію питання. В деяких ситуаціях важливо мати теоретичне підґрунтя, наприклад, якщо пишете про сучасне мистецтво. Не обов’язково мати мистецтвознавчу освіту (конкретно в українських реаліях це радше перешкода, ніж плюс), але читати самим і розуміти, в якому стані перебуває критична й теоретична думка — без цього ви не будете розуміти, що відбувається і про що писати. Необхідно читати колег, обов’язково орієнтуватися в тому, що пишуть інші ЗМІ, друзі, конкуренти. Тоді на перетині цієї інформації ви будете розуміти, що, власне, є темою.

3. Пам’ятайте, що все піддається сумніву. І коли йдеться про культурну критику, немає одного твердження чи двох, на які можна спиратися, далі від них танцювати й писати текст.

4. Поважайте свого читача. Як мінімум у 50 % текстів, із якими мені доводиться працювати, я стикаюся або з уявленням автора про те, що проблеми, які його хвилюють, хвилюють усіх; або з бажанням сховатися за термінологією і складними конструкціями. Це переважно означає, що людина не розуміє, про що вона пише. Що більше в критичному тексті незнайомих слів, то, зазвичай, гірша якість тексту. Те, що працює в науковій розвідці, не працює в критичному тексті. Це не означає, що треба писати як для дебілів, навпаки, читач є розумною істотою. Є таке чудове правило, яке походить від радянського філософа Мераба Мамардашвілі, — презумпція розуму. Це коли в діалозі з опонентом ми виходимо з того, що це розумна людина, яка знає якщо не так само багато, як ми, то ще більше. В розмові з читачем маємо виходити з презумпції розуму. Тому що читач — людина розумна, яка може стояти на іншій позиції або мати інший професійний бекґраунд. І якщо аудиторія не розуміє, це не тому, що вона дебіл, а тому що ми не змогли адекватно і з повагою пояснити те, що нам видається самоочевидним і важливим.

5. Уникайте складнопідрядних речень, пасивного способу дієслів і дієприслівникових зворотів. Попрацюйте редактором хоча би місяць, і ви повішаєтеся, переписуючи речення, з  яких можна зробити чотири абзаци. Це дуже важко читати. Будь ласка, не пишіть так.

6. Цікавтеся тим, про що пишуть колеги. Два тижні тому ми оголосили вакансію на посаду випускового редактора «УП. Культура». Нам надіслали дуже багато мотиваційних листів і резюме, й 80–85 % цих людей ніколи в житті не читали нашого видання. Вони уявлення не мають, куди подаються. Як можна писати кудись, не читаючи цього видання? Якщо ми в культурному полі працюємо, то ми знаємо колег: про що вони пишуть, які питання для них важливі. Це правило не тільки в журналістиці: позитивно відгукуватися про роботу колег, підтримувати й промотувати її — це ознака здорового суспільства.

7. Дотримуйтеся відповідності формату теми, форми і градусу дискусії. На жаль, цей критерій на практиці не завжди очевидний. Ми довго дискутуємо з авторами про те, що ця тема не може бути репортажем, а ця — тільки аналітикою, і навпаки. Наприклад, ми писали про фестиваль Ucrazyans у Запоріжжі — Катерина Сергацкова взялася за цю тему. Вона важлива не тому, що це Ucrazyans, а тому що фестиваль відбувається в Запоріжжі. Але що ми знаємо про культурне життя міста? Про те, чому виникли величезні проблеми з організацією фестивалю? Щоб відповісти на ці запитання, Катя запропонувала зробити інтерв’ю з організаторкою. Але організаторка не знає, що відбувається в Запоріжжі, тому тут треба було писати нішевий репортаж.

8. Не бійтеся пливти проти течії. Українське культурне середовище невеличке. Часто виходить так, що небажання посваритися з тією чи іншою людиною, не зіпсувати собі репутацію, не написати щось критичне, бо потім цей гравець культурного поля мені інтерв’ю не дасть, не захоче зі мною розмовляти, є важливішим, аніж написати матеріал на важливу тему. Нічого в результаті не виходить. Ситуації, коли й вовки ситі, й вівці цілі, практично не існує. Тому внутрішня сміливість робити радикальні речі, не по-дурному радикальні, а в хорошому сенсі слова, видається мені ключовою.

9. Усвідомлюйте, що кожен текст, який ви пишете, може мати наслідки. За них треба нести відповідальність. Якщо ви не хочете, щоб ваш текст мав наслідки, не пишіть нічого, займайтеся чимось іншим. Будь-який матеріал, незалежно від того, в якій формі його написано, навіть новина, повинен мати внутрішню мету щось змінити.

На «УП. Культура» вийшло інтерв’ю з Іриною Магдиш, яке мало доволі серйозні наслідки. Чи йшлося нам із Катериною Сергацковою (автором) про те, що воно їх матиме? Ні. Ані Іра як чиновник, ані Катя як журналіст не подумали про те, якою може бути реакція. Чесно кажучи, я як редактор теж не подумала, забула про вибори. Але я би це інтерв’ю поставила ще раз, я би його не зняла, не редагувала. Текст вийшов напередодні виборів, і навколо нього почалися політичні маніпуляції. Внаслідок цього Ірина Магдиш пішла з посади. Ми максимально відстоювали свободу й демократію, позицію Ірини Магдиш, зокрема, в колонках, у фейсбук-дописах. Я розумію, що для Іри цього недостатньо. Але, з іншого боку, перебільшувати свою відповідальність, свої можливості впливу на ситуацію теж не варто. Важливо розуміти межі відповідальності.

Фото Петра Ткачишина