«Правила репортажу» — цикл професійних портретів українських і зарубіжних журналістів, що були лекторами Школи політичного репортажу в Українському католицькому університеті. Перші п’ятеро героїв проекту — Анна Гін, Катерина Сергацкова, Соня Кошкіна, Павел Решка та Пьотр Андрусечко.

Пьотр Андрусечко — польський українець, який багато років досліджував міжнаціональні відносини в нашій країні.  Польська Gazeta Wyborcza у дні окупації Криму та найзапекліших боїв на Донбасі залишала першу шпальту порожньою до останньої хвилини, чекаючи, що Пьотр вийде на зв’язок та пришле свій матеріал. На противагу іншим репортерам, Андрусечко наполягає, що репортаж повинен пояснювати, а отже містити аналітичну складову. Він радить вступати в дискусії з бойовиками, чистити фотоапарат перед кожною поїздкою, а пригощати українських військових сигаретами вважає цілком етичним.

Я б не поїхав висвітлювати події десь в Афганістані чи в Іраку. Славетний польський репортер Ришард Капусцінський не дарма часто відмовлявся їхати до країн, про які мало знав. Іноземний журналіст, якого посилають сьогодні до однієї країни, а завтра до іншої, опиняється в дурній ситуації. Особливо якщо має на роботу лише кілька годин і не встигає розібратись. Я бачив таке в Криму — британський репортер, не розуміючи, хто є хто, перепитував мене: «Хто ці зелені чоловічки?». А я свідомо лишився працювати в Україні, хоча мусив заради цього піти з викладацької посади в університеті. Мені хотілося дивитися на те, як у цій країні відбуваються зміни. Проблеми сходу України я знав, бував там раніше, тому й писати про події на Донбасі мені легше.   

Шукаючи теми та місця для репортажу, я покладаюся на інтуїцію. Навіть коли не знаю точно, що там буде, але відчуваю, що щось цікаве — їду. 25 серпня, приїхавши до Маріуполя, я не побачив жодного журналіста. За два дні їх було повно. Вирушаючи на місце, знаю тему, але ракурс обираю вже на місці, коли трохи побуду там, роздивлюся. На місці завжди знаходиш щось цікаве. Наприклад, коли з Волновахи відступали українські війська, а вслід за ними наступали бойовики «ДНР», ми поїхали туди. Говорили з міліцією й побачили дивну картину: української влади вже немає, сепаратистської ще немає. Важливо було показати, що люди відчувають: влада їх покинула, вони залишилися самі зі своїми проблемами, хоча український прапор іще висить.

Наша редакція не мала бронежилетів. Перший бронежилет і каску мені подарував під час Майдану почесний консул Польщі в Україні. Пізніше Gazeta Wyborcza дала мені бронежилет, але пластини довелося купувати самому. Я вважаю, що такі речі треба мати.

Акредитацію для роботи у прифронтовій зоні дають в СБУ. Цим займається прес-служба Антитерористичного центру, який має штаб під Ізюмом. Вони організовують такі собі екскурсії для журналістів. Із другої такої екскурсії розумієш, що тобі показують лише два місця, та ще й разом із натовпом інших журналістів. Це кошмар! Коли б ви побачили блокпост під Слов’янськом, де бігає сорок журналістів, і кожному потрібен коментар і матеріал для сюжету… Солдатам це, м’яко кажучи, не подобалось, і вони нас посилали. А якось за 20 хвилин потому, як ми виїхали з блокпоста, його обстріляли. Четверо хлопців загинули. Військові звинуватили нас у тому, що ми винні в цих обстрілах… Словом, я почав шукати альтернативних способів доїхати до передової. Насамперед це волонтери. Коли мене не пускали на блокпост, бо далі занадто небезпечно, я підсів до волонтерів «Армія SOS» і проїхав разом із ними всі подальші пости.

Треба бути уважним і мати широко розплющені очі. Коли 16 лютого відкрили вулицю Грушевського, я пішов подивитися на місця, де стояв «Беркут». Побачив гільзи, які там лежали, й почав їх піднімати. Зі мною був російський журналіст, який подивився на одну гільзу й каже: «Це французька». А я знайшов польську… Я повідомив про це, але скандал не встиг розкрутитися — за два дні почалася зачистка й усім стало не до того. Та все одно я боявся, що після цього матеріалу мені заборонять в’їзд в Україну.

Не варто відразу витягати диктофон чи камеру. Спершу треба познайомитися з людьми. Не обов’язково запитувати їх про те, заради чого ти приїхав. Я, наприклад, спочатку питав про електрику, про продукти, про їхні проблеми. Коли приїхав до Слов’янська, туди якраз привезли гуманітарну допомогу, я підійшов не до черги по продукти, а до людей, які стояли неподалік. Почав із нейтрального запитання: що за свято, чого стільки народу зібралося? А вони відповідають: «Бачите, хто там стоїть? Вони ще два тижні тому кричали за Росію, а тепер у черзі стоять». Тоді я почав їх розпитувати… Або, наприклад, бачу зруйнований будинок. Можна підійти до когось із запитаннями: «Що це було? Хто тут жив? Чи це школа, чи садочок?». І треба слухати. В більшості випадків люди відкриваються, треба лише завоювати їхню довіру. А вже за півгодини можна писати й на камеру, й на диктофон, люди не бояться. Про дуже особисті речі я намагаюся не питати, але, якщо герой утратив близьку людину, він у більшості випадків розповість про це сам. Та й причини, з яких людина не хоче говорити, можуть бути різні. Якось ми говорили з заступником голови міської ради, який багато сказав, але відмовився повторити це на камеру. Українські журналісти почали йому закидати: «Чому ви не хочете нічого казати? Ви ж представник органів влади!». А я його розумію — він переживав за свою родину, до якої завтра можуть прийти бойовики.

Твої дії в умовах війни можуть мати фатальні наслідки. Часом люди розповідають щось важливе, але просять не розголошувати своїх імен, бо це для них ризиковано. В більшості випадків я погоджувався й старався передавати суть інформації без указівки на людину, яка її дала. Не називати прізвищ, міст. Читачеві немає великої різниці, Горлівка чи Слов’янськ, він і так не знає географії.

Я не записую на диктофон нічого, крім офіційних коментарів. Збираючи матеріал, ти вислуховуєш дуже багато розмов. Їх просто фізично неможливо переслухати повністю — немає часу. Значна їх частина не дає тобі нічого нового, зате найважливіші фрази ти запам’ятовуєш. Я кидаю найцікавіші моменти на фейсбук. Хтось із бойовиків сказав щось цікаве — я написав пост. А потім уже використовую ці дописи у своєму матеріалі. Хоча був один виняток: я дослівно передав розмову, яку записали мої друзі з hromadske.tv. Ми поїхали на передову в Мар’їнку під Донецьком, сіли попити чаю, коли нас накрило мінометним вогнем. Ми сховалися в криївку разом із командиром. Мені було важливо передати кожне слово, яке він говорив через телефон по рації. Це настільки передавало смисл війни… Gazeta Wyborcza опублікувала скорочений варіант, а повний я віддав на сайт журналу Nowa Europa Wschodnia. Цей запис — двадцять хвилин справжньої війни.

Треба бути готовим, що на війні тебе зустрінуть агресією. Їх можна зрозуміти: ти приїдеш і поїдеш, а вони залишаться. Один із військових запитав мене у схроні під час обстрілу, коли снаряди падали неподалік: «А що, ти журналіст? Будеш разом зі мною вмирати?». Ці люди перебувають у постійному стресі. Навіть з українськими військовими треба бути дуже обережним. Під Маріуполем нас ледь не розстріляли — думали, що ми сфотографували блокпост. Військовий почав переглядати світлини на фотоапараті й раптом: «Бл*дь! З машини всі! Бистро!». Ми почали кричати, що ми журналісти… А все через фото Бородая з прес-конференції, яке було в пам’яті мого фотоапарату. Це моя помилка.

У Донецьку мене затримали в кінці липня. Я зробив ту саму помилку — сфотографував на вулиці мобільним телефоном адміністративну будівлю залізниці з прапором ДНР. Насправді мене зацікавив Ленін: красивий такий, кольоровий. Побачивши машину без номерів, я зрозумів, що їдуть за мною. Я мав акредитацію ДНР і показав її бойовикам, але вони сказали, що всіх західних журналістів просять пройти акредитацію наново, й повезли мене в СБУ.З бойовиками не варто сперечатися: треба говорити, поки можливий діалог, але ні наполягати, ні просити відпустити немає сенсу. Треба показати, що ти впевнений. Серед озброєних людей обрати найменш агресивного і спробувати розмовляти особисто з ним. Я вислухав від них про польських найманців, про те, що польські артилеристи вбивали мирне населення ДНР. Атмосфера була несимпатична, але я зрозумів, що сидіти треба тихо. Я мав із собою два фотоапарати і сім флешок із фотографіями ще часів Майдану, а також фото українських позицій. На щастя, до рюкзака, де все це лежало, вони не дістались. Забрали лише мобільні телефони. Але це була моя величезна помилка, що я не почистив усе. Перед виїздом треба завжди перекидати всі матеріали на флешку або у «хмару».

Хороший репортаж повинен показувати процеси, а не тільки картинки. Тому в ньому повинно бути трохи аналітики. Суть репортажу — через конкретні приклади прийти до суті проблеми, показати, чому відбувається саме так. Мої матеріали складаються з двох частин: перша — аналітична, друга — репортажна, де я подаю якомога більше важливих деталей. У першій необхідно пояснити, що відбувається в країні. Мені зручно писати у формі подорожніх заміток: вона наближає польського читача до тутешніх подій. Хоча думаю, що й серед пересічних українців є такі, яким важко зрозуміти все, що відбувається. А польський читач узагалі має слабке уявлення про розподіл України, він і географії може не знати. Йому треба розповісти про дорогу та обов’язково передати емоції. Наприклад, про бойовиків я не говорю, добрі вони чи погані, а показую їх через конкретні ситуації. Іноді загальну ситуацію можна передати одним випадком, хоча я нечасто цим користуюсь.  Історія з моїм затриманням у Донецьку наочно показувала, якою небезпечною є праця журналіста в цьому місті і яка там атмосфера. Тебе можуть затримати на вулиці, хоча ти нічого не зробив.

Намагаюся писати короткими реченнями. Але не завжди виходить.

Коли я почав писати репортажі, стикнувся з проблемою доступності. Раніше я писав аналітичні матеріали, тому деякі речі видавалися мені очевидними. А тут виявляється, що треба пояснювати. Часом редакція завертала тексти: «Ніхто в Польщі не знає, що за місто Маріуполь». Зрештою газета почала давати до кожного матеріалу довідку: що за місто, скільки в ньому мешканців тощо.

Треба уникати штампів. Коли натовп журналістів стоїть навколо однієї людини й допитує її, я стараюсь відходити. Там, де багато журналістів, треба шукати співрозмовника, який стоїть десь збоку, й він допоможе поглянути на ситуацію з іншого боку. Якось у Маріуполі нас попросили допомогти евакуювати лікарню, яку обстріляли напередодні. З будівлі треба було винести все, що залишилось цілим після влучання снаряда. Всі журналісти фотографували ззовні, а я зайшов усередину й отримав ексклюзив.

Репортаж не може бути безособовим. Ти на місці події, ти залучений до події і можеш висловлювати власну думку. Якщо я впевнений у чомусь, роблю прогноз. Але для цього треба добре розібратися в темі, набратися досвіду. Я не військовий експерт, але вже розрізняю сліди від міни чи снаряда, звук пострілу гранатомета та міномета.

Безсторонності не існує. Кожен журналіст має свої симпатії. Так чи інакше ти є суб’єктивним у тому, про що розповідаєш. Я думаю, що в моїх текстах видно мої симпатії. Головне, щоб через ці симпатії я не почав приховувати чиїсь злочини.

Я розумію українських журналістів, які йдуть воювати. Можливо, на їхньому місці я зробив би те саме. З іншого боку, в моїх руках також зброя, й дуже дієва: я показую, що відбувається. Певно, я був би гіршим солдатом, аніж журналістом. Пам’ятаю ніч на Майдані з 18 на 19 лютого. Йде бій. Підбігає до мене активіст: «Чого знімаєш? Бери кидай!» — «Я журналіст!» — «Ти що, не патріот?».

Я ніколи не беру зброї до рук. Бойовики пропонували потримати автомат. Ні! Я цього не зроблю. Була така ситуація з одним українським телеканалом: журналістка зробила сюжет про прикордонників із фатальним фіналом. Там вона сідає за гармату й починає стріляти. Кошмар! Але я привозив солдатам під Слов’янськом сигарети, енергетичні напої. Не бачу в цьому проблеми.

Завжди вичитую і скорочую свій текст сам. Це дуже боляче. Коли писав для журналу Nowa Europa Wschodnia, обмежень обсягу не було, я міг дозволити собі хоч двадцять тисяч знаків. Gazeta Wyborcza вимагає п’ять-шість, максимум сім тисяч. Буває, що якийсь уривок видається тобі дуже важливим, таким, що передає суть тексту… Але для нього немає місця. Й доводиться ним пожертвувати. Я викидаю фразу й дивлюся, чи зашкодило це змісту. Часом буває, так серце болить, що скоротити не вдається, тоді відсилаю матеріал до редакції як є. Буває таке, що ти набрав масу цікавого матеріалу, тобі здається, що все це дуже важливо, а з редакції отримуєш холодний душ. Тобі кажуть: зміни тему або перероби це на інформаційну замітку.

Писати доводиться щодня. Те, що можна приготувати на з вечора на завтра, роблю заздалегідь. Іноді, коли я їхав до дуже цікавого місця, редакція дозволяла мені пропустити день, але назавтра матеріал мав бути справді дуже цікавим. Звичайно, це проблема — все запам’ятати: багато подій, людей і дат. Двічі я помилився. Наприклад, Бабая назвав Мамаєм.

Фото Олександри Чернової

Пьотр Андрусечко   виступив на Школі політичного репортажу, організованій Українським католицьким університетом в рамках програми MYMEDIA за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.