«Правила репортажу» — цикл професійних портретів українських і зарубіжних журналістів, що були лекторами Школи політичного репортажу в Українському католицькому університеті. Перші п’ятеро героїв проекту — Анна Гін, Катерина Сергацкова, Соня Кошкіна, Павел Решка та Пьотр Андрусечко.

Катерина Сергацкова — українська журналістка з російським паспортом, яка працює на сході України. Пише для «Української правди», Colta.ru, Esquire та інших українських і російських видань. Катерина вважає війну найкращим способом дізнатися більше про людину, а страх — хорошою рисою, яка здатна зберегти життя.

Про жанр

Мій перехід із культурної критики в репортаж був абсолютно не важким і дуже логічним. Критика вивчає соціальне середовище, культура осмислює минуле й намагається вибудувати перспективу на майбутнє. Всі події в Криму й на сході можна було передбачити, якби культурні критики раніше звертали увагу на те, що там відбувалося. Вивчення культурних процесів допомагає у спілкуванні з людьми. Мені було простіше вести діалог із тими, з ким дуже важко спілкуватися. А тепер я можу говорити з усіма.

Я не військовий кореспондент. Мені взагалі важко зрозуміти, що це за професія. Це людина, яка пише, з якого боку хто вистрелив? Якщо так, то мені це нецікаво. Мене цікавить, як живуть люди, як у них змінюється свідомість, що відбувається у психології, як далі жити на територіях, із яких пішла війна. Це все про суспільство й людину, а не про війну.

Репортаж — можливість розказати про проблему чи ідею чужими словами. Ваше завдання — показати, що насправді відбувається на певній території в цей час. Ваша позиція буде зрозумілою через опис ваших відчуттів та підібрані репліки.

Від того, як ви вибудуєте репліки, як доберете персонажів, залежить, як сприйматиметься ідеологічно ваш репортаж. І тут потрібно бути дуже обережним — будь-який перекіс буде помітний. Навіть якщо ви не включаєте прямої мови, будь-який діалог буде свідчити про ваше ставлення до події, яку описуєте. Важливо вміти відсторонитися й шукати різні ракурси однієї історії.

Цього жанру дуже важко навчитися, він один із тих, які опановують на практиці. Раніше в мене не було таких історій, які б я змогла розказати в жанрі репортажу, я в основному працювала з інтерв’ю та портретами. Тому у вільний час писала репортажі зі своїх вечірок. Непогана річ для тренування, яку я можу порекомендувати. Це може бути репортаж із походу на концерт.

Репотаж — ідеальний жанр для виборів. Бо він підходить для описання абсурдних ситуацій. Вибори — якраз одна з них.

Коли справа стосується мирного часу, доволі важко підібрати теми. В Росії достатньо популярні репортажі з глибинки — можливо, після війни в нас буде щось подібне.

Види репортажу

Є репортаж-замальовка, репортаж-екшн, репортаж-портрет і аналітичний репортаж. Коли я сідаю писати репортаж, абсолютно точно знаю, яким він буде. Ба більше, я знаю це ще до того, як їду збирати інформацію. Завжди треба розуміти структуру того, що ви хочете написати. Передусім для того, щоби зробити все швидко.

Якщо ви йдете писати репортаж із мітингу, зрозуміло, ще це буде репортаж-екшн із багатьма діалогами та діями. Якщо ви плануєте репортаж не про подію, а про явище, то ви наперед повинні обрати героїв, до яких підете.

Для мене формат репортажу-портрета найцікавіший, бо через особистість можна розкрити багато цікавого. У будь-якої людини в життєвій скрині є купа цікавих історій, які пов’язані з тим, що відбувається зараз. Просто треба вміти ці історії витягти і правильно включити в матеріал.

Досить дивно, що репортаж став популярним жанром. Раніше він був забутий. Зараз люди полюбили репортаж, бо в ситуації, в якій ми опинилися, він дає змогу відчути емоції та почути життєві історії людей. Цього раніше не було. Окрім того, репортаж як письмовий жанр актуалізувався тому, що не завжди є змога знімати відео. Часто в журналіста немає камери, а є очі та вуха.

Правила репортажу

1. Звертати увагу на деталі. Ось у Донецьку потрібно звертати увагу на погони, чоботи. Якщо людина генерал-полковник, але ходить у брудних чоботах, то, швидше за все, вона вам бреше. Обов’язково потрібно дивитися на значки, стрічки. Але важливо не перенасичувати текст деталями. Деталі дуже важливі, але кожна з них повинна відповідати змісту й цілі.

2. Підслуховувати розмови. Я не соромлюся це робити. Російський журналіст Ілля Азар, із яким ми часто їздимо разом, уставляє в репортаж тільки ті цитати, які записав на диктофон, тому він усюди з ним ходить. Таке підслуховування корисне в плані перевірки інформації.

3. Важливо пам’ятати про динаміку. Слід уживати більше дієслів, а не прикметників. Діалог — основна складова репортажу, яка робить його цікавим, динамічним. У Володимира Сорокіна є роман «Очередь», створений лише з діалогів.

4. Записуйте все. Будь-яку деталь, назву вулиці, колір будинку, імена людей, все, що може бути фактурою, слід записати. Сподіватися на пам’ять — нерозумно, бо вона завжди підводить. Навіть найгеніальніші думки, які, здавалось би, неможливо забути, забуваються миттєво.

5. Важливо набирати фактуру. Часто журналісту здається, що досить описати настрої й дати кілька діалогів. Коли не вистачає фактури й конфлікту, в читача складається враження, ніби він читав це дарма. Важливо зібрати мозаїку з різних думок. Коли ви не можете коротко описати те, про що написали, швидше за все, вам не вистачило фактури.

6. Станьте частиною обставин. Репортаж — занурення в нову реальність. Коли ти описуєш місто, людей і їхній стан, ти повинен утілюватися в такого ж громадянина. Я принципово не ношу каски й бронежилета — я є таким же мирним мешканцем, як інші. В мене як у журналіста немає привілеїв — я пишу про людей, а не про кулі. Саме тому я можу зрозуміти, що керує людьми. Бойові дії — інша історія. Там навколо тебе люди з захистом. Так ти починаєш розуміти свого героя, асоціювати себе з ним, ставати на якийсь час ним. Читач більше повірить такій історії.

Робота в полі

Якщо ви їдете у велике місто, краще знімати номер у готелі. В Донецьку багато журналістів жили в готелі «Оптима», ввечері збиралися разом, обговорювали події, вирішували, куди поїхати завтра. Так було простіше. А коли їдеш у містечко, в якому взагалі не маєш знайомих, то краще зняти квартиру. Принаймні, знайти того, в кого можна вписатися. Тому що ця людина може стати твоїм провідником, героєм матеріалу.

Мені важко уявити, як можна писати матеріал у парі. Мені здається, що репортаж — це річ, у яку важко вплести враження різних людей. Його хіба що можна розділити на частини.

Коли доводиться їхати з колегами в одне місце, я зазвичай кажу так: «Ця бабка моя». Але не всі, як правило, звертають увагу на одних і тих самих людей. Якщо це більш відомі особи, то кільком людям не гріх записати одну розмову.

Героїв вистачає на всіх. Жінкам легше відкриваються звичайні люди, які можуть розповісти душевні історії. Військові з жінками розмовляти не люблять, вони не сприймають жінку як людину, яка може щось у війні розуміти.

Не чула, щоб упізнаваність журналіста заважала герою розкритися. Мені здається, що навпаки, люди кидаються на таких журналістів, бо розуміють, із ким мають справу. Але відомі журналісти, як правило, є персонами нон ґрата на тій чи іншій території конфлікту. Деякі з них уже були в полоні.

В мене з’явилося багато героїв матеріалу тільки тому, що вони знають, що я пишу, що я можу їх вислухати та не буду перекручувати факти. Тому важливо бути відповідальним.

Психологія репортажу

Вбивства завжди важко бачити. Коли я була на місці падіння боїнга, я побачила кілька дуже страшних сцен, які стояли в мене перед очима ще кілька днів потому. Це була та точка, після якої мені взагалі стало все одно. Коли рівень жорстокості в суспільстві зашкалює, в тебе виробляється протиотрута. Я не можу сказати, що це добре для журналіста, бо коли поступово стаєш циніком, тобі все важче сприймати тонкі грані в людях. Коли перестаєш чомусь дивуватися, це в будь-якому випадку погано. Тому потрібно періодично відсторонюватися, відпочивати.

Є така порада: «На війні, коли ти перестав боятися, тебе швидше вб’ють». Страх — це дуже добра річ, потрібно його зберігати.

Журналіст не повинен тримати зброю в руках. Можна носити з собою газовий балончик або електрошокер, але я їх не маю.

Щоб більше побачити, деякі журналісти сідають у танк з українським прапором. Але мені здається, що це некоректно. Журналіст є журналістом, і він не повинен ставати на певну сторону. Треба тримати дистанцію.

Якщо я їду просто в середовище людей, краще, щоб мене не знали. Я зможу знайти підхід до людини, розговорити її. Якщо ж мені потрібно поспілкуватися з чиновником, із кимось із малодоступних людей, тут ім’я відіграє свою роль.

Я намагаюся не обманювати, а кажу, що я журналіст. Коли запитують, яке видання представляю, вирішую відповідно до ситуації. Але якщо мені потрібно отримати цікавий досвід, як це було на кримському референдумі, то не зізнаюся. Перед читачем я абсолютно чесна, я від нього нічого не приховую, бо для нього працюю. Що стосується моїх героїв і персонажів, то інколи доводиться хитрувати для того, щоб вони схотіли говорити. Часто для того, щоб говорити, людям потрібні якісь абсолютно прості речі. Наприклад, побачити мій російський паспорт, ознаку належності до світу, за який вони борються. Тому інколи мені доводиться йти на таку хитрість. Я ж і справді громадянка Росії, я там довго жила, пишу для тамтешніх ЗМІ, вболіваю за цю країну, просто підтримую дещо іншу позицію.

Як говорити й слухати

Щоби правильно говорити з людьми, потрібен досвід. Як ви знайомитеся з людьми? Як би ви підійшли до людини, яка вам симпатична, як би ви запитали, як пройти в бібліотеку?

Слід уміти пояснювати важливість і значущість розмови. Коли я йду на розмову, то розумію, чому вона для мене важлива. А для людини вона може бути важлива тому, що в суспільстві існує якась точка зору. А ця людина знає дещо, що цю точку зору може змінити, або просто думає інакше. Потрібно показати, що її думка важлива.

Якщо людина не хоче говорити, треба зрозуміти причину. Чи це відбувається тому, що інформація, яку вона озвучить, занадто небезпечна для оприлюднення? Чи можна дізнатися її через іншу людину? Або, можливо, потрібно підійти до людини через багатоступеневу структуру? Прямий номер телефону не відіграє великої ролі, коли справа стосується великих людей. Ви ж не подзвоните особисто Порошенку?

Мені, звісно, хочеться зрозуміти всіх, але це легка шизофренія. В мене немає цензора, який каже: «Так, цю людину не слухаємо». Треба слухати всіх хоча б для того, щоби зрозуміти, які речі насправді відбуваються і до чого потім вони можуть призвести.

Коли чуєш слова людей, які кричать про фашистів, то всередині закипає злість. І дуже хочеться сказати щось, але розумієш, що ти журналіст, а тому повинен спокійно вислуховувати думки, потім їх аналізувати, а потім спробувати дати зріз суспільства.

Я за ці роки стала спокійною, можу вислухати будь-кого. Взагалі. Будь-які погляди для мене цінні. Можу вислухати божевільного, можу його зрозуміти, прийняти. Коли ти готовий зрозуміти людину, ти її таким чином приймаєш. Інакше не виходить.

Гіркин, Безлер і подібні їм перебувають у нашій із вами реальності. Вони існують у нашому світі. А отже їх щось породило, ось таких людей із таким світоглядом. І це часткове відображення того суспільства, в якому живуть люди в Росії. Як відбиток цього образу я їх готова приймати, але інша справа, що я не готова з ними жити в одній країні. А так... Повно маніяків і божевільних, гірших за Безлера і Гіркіна, просто в них немає зброї в руках. Але в будь-який момент може з’явитися, як показала практика.

 Герої та їхні історії

Я підтримую контакт зі своїми героями. Часто з ними зідзвонююсь, у тому числі з сепаратистами. Дуже важливо знати, як змінюється їхній настрій. Певно, окрім того, що журналіст транслює певні меседжі, він ще й допомагає скомунікувати різні частини суспільства.

У будь-якому випадку, коли я говорю з героєм, то бачу в першу чергу людину. Мені б не хотілося, щоб вона померла. В Росії проходять тренінги для журналістів і там учать того, що на війні не можна показувати обличчя, не потрібно розповідати конкретних історій. Я розумію, чому це відбувається, бо коли ти розповідаєш життєву історію, тобі стає жаль людину, тобі не хочеться, щоб вона помирала. Всі матеріали російської пропаганди узагальнені. Там відсутні історії людей. В Україні таких тренінгів немає, і слава Богу. Бо війна — найкращий привід більше дізнатися про людину. І в цьому плані дуже цікаво вивчати сепаратистів.

На Донбасі треба шукати людей, які представляють інший Донбас. Треба спробувати через них говорити про нове майбутнє.

Як відобразити думки пасивної більшості, якщо вона мовчить? Мені здається, що ми робили велику помилку в тому, як відображали події в Криму, а потім на Донбасі. Ми тупо ходили на мітинги. А реальна картина того, як собі уявляли своє життя люди, не пов’язана з гаслами. І ми це проґавили.

Завжди потрібно шукати таких агентів упливу, сірих кардиналів, які можуть дати загальне розуміння того, що відбувається. В першу чергу це соціологи.

Якщо є можливість потрапити до військового табору ворога, то йди туди й пиши все, що ти бачиш. Тому що це може комусь допомогти в розумінні того, з ким ми воюємо.

В якийсь момент настає такий період, коли розумієш: те, що ти зараз напишеш, уже не новина. Це і так усім зрозуміло. Тоді треба знов шукати такі історії, про які ніхто не чув.

Частина моїх репортажів випадково виходить із самого пекла. Для журналіста взагалі важливо потрапити у вир подій. Якщо йому це не вдалося, то він, звісно, журналіст ніякий. Опинитися в потрібному місці у потрібний час не так і важко, якщо вибудувати для себе певну логіку розвитку подій.

Мені здається, що прапори — це картинка для ЗМІ і пропаганди, яка дуже швидко перестає бути цікавою. Щоб показати щось справжнє, варто стати частиною сім’ї, яка живе, наприклад, у Слов’янську та пережила це все, і спробувати зрозуміти, що з ними відбувалося. Без гасел, без усякої політики, спробувати зсередини зрозуміти, хто вони, як вони прийшли до цієї позиції, якщо вона взагалі є. Зануритися в деталі, бо лише деталі роблять історію. І тоді стане зрозуміло, чому вони виходять то з одними прапорами, то з іншими.

Робота над текстом

Я просто навчилася ставитися до тексту як до певної субстанції, яка може приносити користь читачу.

Усе будується на довірі. Але якщо можна перевірити інформацію, треба це робити. Якщо є якісь кричущі факти, які тягнуть на скандал, треба подумати, чи варто про це говорити. Вмикайте внутрішнього критика. Все ж журналістика — професія, яка впливає на реальність.

Уявіть, що ви відкриваєте книгу і вам треба вирішити, чи купувати її. Ви читаєте перші кілька речень, і тоді вам стає зрозуміло, чи цікава вона. Кожне слово, написане вами, повинно мати значення. Кожен вислів має нести новину. Або художню (передати настрій), або інформаційну (відзначити деталь). Але все має бути підпорядковане одній темі, єдиному смислу.

Я пишу репортаж у середньому п’ять годин. Буває, що відчуваю шок, тому не можу відразу сісти за писання. Так було з Одесою. Я приїхала першого травня для того, щоби зрозуміти, чи можливий там донбаський сценарій. Так вийшло, що в перший день я поговорила з тамтешніми майданівськими активістами, а другого травня все вже відбулося. Це було доволі важко описати відразу. Можна було зробити репортаж як пряме відображення подій у хронологічному порядку, але там важливо було передати особисті переживання від побаченого. Це було крутіше, ніж 18 лютого на Інститутській. Потрібен був час, щоб подумати.

Переживання автора репортажу можуть бути включені в текст. Можна включати навіть свої історії з дитинства. Але при цьому не давати оцінки речам і людям. Читач здатен сам оцінити вчинки людей без ваших коментарів.

Треба відповідально ставитися до кожного слова. Герої також люді, й вони прочитають той матеріал, який ви пишете. І якщо вони прочитають про себе щось образливе, це буде неправильно.

Не варто думати, що ти зібрав багато крутого матеріалу. З великої плахти тексту можуть залишитися кілька важливих речень. Треба вміти виділяти те, що є унікальним, речі, яких інші не повторюватимуть, те, що представляє інший погляд. Якщо не можете вибирати такі речі самотужки, треба звертатися до редактора. З досвідом журналіст учиться сам викидати воду.

Я думаю, минув час, коли журналісту обов’язково було їздити з фотокореспондентом або фотоапаратом. Фото — додатковий елемент, який інколи допомагає зібрати репортаж. Якщо є можливість давати відео, яке не повторює, а розширює репортаж, краще це робити.

Є момент, якого важко добитися в репортажі. Наприклад, показати абсолютно повну картину того, що відбувається. Коли ти описуєш явище через інших людей, ти автоматично трохи всотуєш їхні емоції й настрої. Щоб дати повнішу картину, щоб піднятися над історією, треба писати в жанрі есе, колонки. А репортаж — це все ж приземлений жанр.

Автор: Маргарита Тулуп

Фото Альони Савчук

Катерина Сергацкова  виступила на Школі політичного репортажу, організованій Українським католицьким університетом в рамках програми MYMEDIA за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.