Посібник із порозуміння

Посібник із порозуміння

00:00,
17 Грудня 2012
3467

Посібник із порозуміння

00:00,
17 Грудня 2012
3467
Посібник із порозуміння
Посібник із порозуміння
Видана у Львові книга «Церква і медіа» – квінтесенція здорових поглядів на комунікації між церквою, журналістами та суспільством.

Живуть у Львові та Вінниці четверо дівчат, яким набридли вічні непорозуміння. Власне, працюють ці дівчата в різних сферах – журналістиці, public relations, освіті, книговидавництві, – але всі так чи інакше пов’язані з релігією та засобами масової інформації. Тож добре знають, якою глибокою є дискомунікація в трикутнику Церква – медіа – суспільство і як від неї страждають усі три сторони.

А страждають добряче. Церкви – більшість, принаймні, – воліли б, аби про них писали або добре, або нічого. А позаяк лише добре ніяк не виходить, їхні комунікаційні зусилля зосереджені на тому, щоби відгородитися від медіа або з якомога правдоподібнішим гнівом спростовувати все, що журналісти все-таки вмудряються опублікувати. Журналісти ж… Можна було б нарікати на таблоїди, але в одному з найкращих альтернативних онлайн-видань, що пишається нестандартним поглядом на події в Україні і світі, бачимо заголовок «Московський піп-ґвалтівник з Рівненщини полюбляє елітний алкоголь і бандитську романтику». Мало того, що навіть якісні видання цікавлять переважно відхилення та патології церковного й загалом релігійного життя. Вони ще й схильні зображати частину церков таким собі Мордором, керованим кривавою рукою Москви або спритними пасторами-облудниками, а іншу, навпаки, підносити до рівня кришталевої обителі Чесноти.

Суспільство, що має стереотипні уявлення про Церкву й далеко не завжди прагне руйнування цих стереотипів, неспроможне зрозуміти новини, продуковані релігійними організаціями та діячами, хоча б у силу їхньої кричущої невідповідності форматам і стандартам сучасної журналістики. А також неспроможності сформулювати думки, які вони намагаються передати, загальнолюдською мовою. Натомість новини про попів-ґвалтівників, годинники та мерседеси зазвичай написані просто й зрозуміло. Тож замість порадника, джерела мудрості й розради, місця духовного очищення та єднання українці дедалі частіше бачать у Церкві ще одну корумповану, зіпсовану систему, таку як міськрада, школа, лікарня або ті ж самі ЗМІ…

Ситуація прикра, але не така вже й дивна на загалом нездоровому тлі українського життя. Проте її особливість у тому, що, на відміну від усіх інших криз, реальність яких ми відчуваємо на власній шкурі, кризи віри в українців немає, як і передумов для кризи довіри до Церкви. Проблема тільки у кризі комунікацій, яка виникла в процесі входження в аномальне українське медійне поле релігійних організацій, що не мали ні досвіду, ні стратегії, ні усвідомленої потреби в налагодженні зв’язків із медіа та суспільством. Ця криза, на відміну від інших, виліковна.

У травні 2012-го про цю кризу говорили на конференції «Церква в інформаційному суспільстві», що відбулася у Львові. Тепер про те, як зробити свій особистий крок до її подолання, можна прочитати в книзі «Церква і медіа: сім кроків до порозуміння», випущеній Релігійно-інформаційною службою України (структура Українського католицького університету). Ця збірка народилась унаслідок поєднання зусиль і досвіду медіатренера Олени Кулигіної (РІСУ), журналістки й піар-фахівця Світлани Бабинської (видавництво «Свічадо», журнал «Кана»), журналістки Юлії Завадської (журнал Credo) та Мар’яни Карапінки, прес-секретаря ректора УКУ владики Бориса Ґудзяка. Втім, частину досвіду, викладеного у книзі, – й це також велика її перевага, – нагромаджено в процесі відкритої дискусії, що триває не один рік за круглими столами, на сторінках релігійних і світських видань (зокрема й «Телекритики»), у соціальних мережах.

Хоча книга позиціонується видавцем як посібник для церковних прес-служб, вона може бути так само цінною та корисною священикам, журналістам, редакторам, піарникам, свідомим вірянам і звичайним громадянам, яким не байдужа релігійна тема. Це квінтесенція здорового й неупередженого погляду на public relations, який, на відмінну від звичного нам «піару по-українськи», не спрямований на замовчування правди й приховування ґанджів (яскравий приклад – відфотошоплений годинник Патріарха Московського), а прагне гармонізувати комунікації.

З усього масиву накопиченого та обробленого досвіду авторки (які, до речі, належать до трьох різних церков) роблять простий висновок: якщо вам видається, що ваша релігійна організація представлена у ЗМІ не так, як би вам хотілося, зробіть щось, аби це змінити. Доволі детальні рекомендації щодо того, що і як можна для цього зробити, щедро проілюстровані кейсами, докладаються.

Разом із тим, хоч авторки й презентують погляд, який видається їм правильним і значною мірою відрізняється від порядків, заведених у церковних прес-службах на практиці, їм удалось утриматися від дидактичного «нависання» та професійного самоствердження за рахунок приниження колег із нижчим рівнем комунікаційної освіти. Навпаки, вони намагаються розважити читача вже самою структурою книги, – вона по-біблійному ділиться на п’ять «хлібів» і дві «риби», – та її оформленням: одна з дівчат, Світлана Бабинська, проілюструвала «Церкву і медіа» пригодами симпатичних дядечок – пастора, батюшки й ксьондза. Які, зрештою, слугують показником здорової самоіронії, що так рідко трапляється у навколорелігійному дискурсі.

Рекомендації в книзі містяться розмаїті – від елементів комунікаційних стратегій до конкретних порад щодо написання новини за принципом оберненої піраміди, від методології проведення моніторингу ЗМІ до порад щодо організації прес-конференції чи прес-туру. Разом із тим, автори весь час спонукають читача – чи то церковного піарника, чи то журналіста, чи пересічного громадянина, – до роздумів над серйозними темами, що стосуються етики й моралі. Церкві вони рекомендують дотримуватися концепції «скляного дому», будуючи взаємини з медіа, піарникам – не вдаватися до брехні (звертаючись при цьому до давнього дослідження «Телекритики»), а для священиків знаходять примирювальні паралелі між біблійними історіями та сучасними медійними реаліями.

Останнє, м’яко кажучи, не зайве. Дотепер у традиційних українських церквах спроби впровадити сучасні технології та стратегії комунікації зазвичай не витримували опору консервативних кіл, які суворо тестують будь-яку ініціативу на вміст благодаті. Хоча за останні роки прес-служби практично всіх церков опанували соціальні медіа й так-сяк підтягнули техніку копірайтингу, до Папи Римського, який пише у Twitter із власного планшета, більшості вітчизняних релігійних лідерів іще дуже далеко. Парадокс, але нерозуміння того, що бути інтегрованим в інформаційні потоки є життєво важливим у наш час, витісняє на маргінес найбільш поширені в Україні традиційні конфесії. Тож «Церква і медіа» може стати для них шансом переосмислити своє місце в інформаційному просторі та поштовхом до переходу від оборонно-ретроградської позиції до примирення з дійсністю ХХІ століття та використання її переваг.

Попри те, що в цю книгу, безперечно, вкладено душу, вона написана без жодного надриву й моралізаторства, легким і подекуди (там, де це доречно) злегка іронічним стилем, ненав’язливо насичена корисними фактами й логічно структурована в такий спосіб, що допомагає впорядкувати щойно набуті та вже наявні уявлення читача про церковно-медійну проблему. На жаль, шукати паралелей серед виданих в Україні посібників для журналістів або піарників марно: авторки вочевидь орієнтувалися на нетутешні стандарти навчальної літератури. Проте, можливо, це лише початок. Адже нерозв’язаних та не до кінця розкритих проблем у трикутнику Церква – медіа – суспільство залишається чимало, а «…сім кроків до порозуміння» – далеко не вичерпні: це радше спроба заявити питання та запропонувати підхід до пошуку відповідей. Тож чекаймо, поки любов до комунікаційної гармонії знов засадить дівчат за клавіатури.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: credo-ua.org
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду