Живуть у Львові та Вінниці четверо дівчат, яким набридли вічні непорозуміння. Власне, працюють ці дівчата в різних сферах – журналістиці, public relations, освіті, книговидавництві, – але всі так чи інакше пов’язані з релігією та засобами масової інформації. Тож добре знають, якою глибокою є дискомунікація в трикутнику Церква – медіа – суспільство і як від неї страждають усі три сторони.

А страждають добряче. Церкви – більшість, принаймні, – воліли б, аби про них писали або добре, або нічого. А позаяк лише добре ніяк не виходить, їхні комунікаційні зусилля зосереджені на тому, щоби відгородитися від медіа або з якомога правдоподібнішим гнівом спростовувати все, що журналісти все-таки вмудряються опублікувати. Журналісти ж… Можна було б нарікати на таблоїди, але в одному з найкращих альтернативних онлайн-видань, що пишається нестандартним поглядом на події в Україні і світі, бачимо заголовок «Московський піп-ґвалтівник з Рівненщини полюбляє елітний алкоголь і бандитську романтику». Мало того, що навіть якісні видання цікавлять переважно відхилення та патології церковного й загалом релігійного життя. Вони ще й схильні зображати частину церков таким собі Мордором, керованим кривавою рукою Москви або спритними пасторами-облудниками, а іншу, навпаки, підносити до рівня кришталевої обителі Чесноти.

Суспільство, що має стереотипні уявлення про Церкву й далеко не завжди прагне руйнування цих стереотипів, неспроможне зрозуміти новини, продуковані релігійними організаціями та діячами, хоча б у силу їхньої кричущої невідповідності форматам і стандартам сучасної журналістики. А також неспроможності сформулювати думки, які вони намагаються передати, загальнолюдською мовою. Натомість новини про попів-ґвалтівників, годинники та мерседеси зазвичай написані просто й зрозуміло. Тож замість порадника, джерела мудрості й розради, місця духовного очищення та єднання українці дедалі частіше бачать у Церкві ще одну корумповану, зіпсовану систему, таку як міськрада, школа, лікарня або ті ж самі ЗМІ…

Ситуація прикра, але не така вже й дивна на загалом нездоровому тлі українського життя. Проте її особливість у тому, що, на відміну від усіх інших криз, реальність яких ми відчуваємо на власній шкурі, кризи віри в українців немає, як і передумов для кризи довіри до Церкви. Проблема тільки у кризі комунікацій, яка виникла в процесі входження в аномальне українське медійне поле релігійних організацій, що не мали ні досвіду, ні стратегії, ні усвідомленої потреби в налагодженні зв’язків із медіа та суспільством. Ця криза, на відміну від інших, виліковна.

У травні 2012-го про цю кризу говорили на конференції «Церква в інформаційному суспільстві», що відбулася у Львові. Тепер про те, як зробити свій особистий крок до її подолання, можна прочитати в книзі «Церква і медіа: сім кроків до порозуміння», випущеній Релігійно-інформаційною службою України (структура Українського католицького університету). Ця збірка народилась унаслідок поєднання зусиль і досвіду медіатренера Олени Кулигіної (РІСУ), журналістки й піар-фахівця Світлани Бабинської (видавництво «Свічадо», журнал «Кана»), журналістки Юлії Завадської (журнал Credo) та Мар’яни Карапінки, прес-секретаря ректора УКУ владики Бориса Ґудзяка. Втім, частину досвіду, викладеного у книзі, – й це також велика її перевага, – нагромаджено в процесі відкритої дискусії, що триває не один рік за круглими столами, на сторінках релігійних і світських видань (зокрема й «Телекритики»), у соціальних мережах.

Хоча книга позиціонується видавцем як посібник для церковних прес-служб, вона може бути так само цінною та корисною священикам, журналістам, редакторам, піарникам, свідомим вірянам і звичайним громадянам, яким не байдужа релігійна тема. Це квінтесенція здорового й неупередженого погляду на public relations, який, на відмінну від звичного нам «піару по-українськи», не спрямований на замовчування правди й приховування ґанджів (яскравий приклад – відфотошоплений годинник Патріарха Московського), а прагне гармонізувати комунікації.

З усього масиву накопиченого та обробленого досвіду авторки (які, до речі, належать до трьох різних церков) роблять простий висновок: якщо вам видається, що ваша релігійна організація представлена у ЗМІ не так, як би вам хотілося, зробіть щось, аби це змінити. Доволі детальні рекомендації щодо того, що і як можна для цього зробити, щедро проілюстровані кейсами, докладаються.

Разом із тим, хоч авторки й презентують погляд, який видається їм правильним і значною мірою відрізняється від порядків, заведених у церковних прес-службах на практиці, їм удалось утриматися від дидактичного «нависання» та професійного самоствердження за рахунок приниження колег із нижчим рівнем комунікаційної освіти. Навпаки, вони намагаються розважити читача вже самою структурою книги, – вона по-біблійному ділиться на п’ять «хлібів» і дві «риби», – та її оформленням: одна з дівчат, Світлана Бабинська, проілюструвала «Церкву і медіа» пригодами симпатичних дядечок – пастора, батюшки й ксьондза. Які, зрештою, слугують показником здорової самоіронії, що так рідко трапляється у навколорелігійному дискурсі.

Рекомендації в книзі містяться розмаїті – від елементів комунікаційних стратегій до конкретних порад щодо написання новини за принципом оберненої піраміди, від методології проведення моніторингу ЗМІ до порад щодо організації прес-конференції чи прес-туру. Разом із тим, автори весь час спонукають читача – чи то церковного піарника, чи то журналіста, чи пересічного громадянина, – до роздумів над серйозними темами, що стосуються етики й моралі. Церкві вони рекомендують дотримуватися концепції «скляного дому», будуючи взаємини з медіа, піарникам – не вдаватися до брехні (звертаючись при цьому до давнього дослідження «Телекритики»), а для священиків знаходять примирювальні паралелі між біблійними історіями та сучасними медійними реаліями.

Останнє, м’яко кажучи, не зайве. Дотепер у традиційних українських церквах спроби впровадити сучасні технології та стратегії комунікації зазвичай не витримували опору консервативних кіл, які суворо тестують будь-яку ініціативу на вміст благодаті. Хоча за останні роки прес-служби практично всіх церков опанували соціальні медіа й так-сяк підтягнули техніку копірайтингу, до Папи Римського, який пише у Twitter із власного планшета, більшості вітчизняних релігійних лідерів іще дуже далеко. Парадокс, але нерозуміння того, що бути інтегрованим в інформаційні потоки є життєво важливим у наш час, витісняє на маргінес найбільш поширені в Україні традиційні конфесії. Тож «Церква і медіа» може стати для них шансом переосмислити своє місце в інформаційному просторі та поштовхом до переходу від оборонно-ретроградської позиції до примирення з дійсністю ХХІ століття та використання її переваг.

Попри те, що в цю книгу, безперечно, вкладено душу, вона написана без жодного надриву й моралізаторства, легким і подекуди (там, де це доречно) злегка іронічним стилем, ненав’язливо насичена корисними фактами й логічно структурована в такий спосіб, що допомагає впорядкувати щойно набуті та вже наявні уявлення читача про церковно-медійну проблему. На жаль, шукати паралелей серед виданих в Україні посібників для журналістів або піарників марно: авторки вочевидь орієнтувалися на нетутешні стандарти навчальної літератури. Проте, можливо, це лише початок. Адже нерозв’язаних та не до кінця розкритих проблем у трикутнику Церква – медіа – суспільство залишається чимало, а «…сім кроків до порозуміння» – далеко не вичерпні: це радше спроба заявити питання та запропонувати підхід до пошуку відповідей. Тож чекаймо, поки любов до комунікаційної гармонії знов засадить дівчат за клавіатури.