Книжка «Україна Incognita» вийшла друком у 2002 році й дала початок однойменній бібліотечної серії «Дня». «Україна Incognita» залишається найбільш популярною серед книжкових видань газети: впродовж десяти років її було перевидано 6 разів (5 разів українською й один раз російською), загальний наклад – 12 900 екземплярів.

«Це моя улюблена книга, до якої я постійно звертаюсь, ми називаємо її “бабусею” нашої бібліотеки», – сказала Лариса Івшина, головний редактор газети «День». Книжка складається з найбільш значущих статей на тему історії, які публікувалися на шпальтах газети впродовж 1997–2002 років.

За словами пані Івшиної, така книга була затребувана з боку читачів – деякі з них створювали власний збірник «України Incognita» ще до випуску видання: вирізали статті з газетної рубрики та підшивали їх в альбом. «Коли в Кіровограді один з наших читачів, Андрій Іванко, показав мені саморобний грубий альбом вирізок, я зрозуміла, що книга потрапила в яблучко, – розповідає Лариса Івшина. – Я обміняла цей альбом на дві нових книги, і зараз він зберігається в газетному музеї. З того часу ми постійно стежимо за зворотнім зв’язком. Декілька перевидань книги свідчать, що правильно розказані історії про нас самих ще не втамували спрагу, їх потрібно більше. Але їх потрібно розповідати новою мовою, з новими сенсами, з інтелектуальною чесністю: і до наших поразок, і до тих моментів, де ми були не у виграшному світлі або були не зовсім жертвами, а часто співучасниками».

Лариса Івшина

Упорядники й автори збірника розповіли, що це й було головною місією при підготовці першої книжки «Україна Incognita» – пробуджувати й формувати історичну свідомість українців, зацікавлювати історією якомога ширше коло читачів. «Наше завдання було – поєднавши доступність та науковість, відкрити українцям свою Батьківщину, – зазначив Ігор Сюндюков, один із упорядників видання, редактор відділу «Історія і Я». – Звісно, це завдання на покоління вперед, а не на рік і не на десять. Нам хотілося б вірити, що ми зробили певні кроки за цей час. В сьогоднішніх умовах, коли нав’язується система цінностей “русского міра”, я переконаний, що роль цієї книги лише зростатиме».

Соціолог Євген Головаха зауважив, що література, яку випускає газета «День» – чи не єдиний шлях розібратися в історії України. Її часом складніше осягнути, ніж, наприклад, історію Давнього Світу чи західноєвропейського середньовіччя. «Коли читаєш статті з газети «День», то розумієш, що це достатньо фахова робота – відкриваєш газету і бачиш те, що й у професійних монографіях. Це рідкісна річ, коли фактично газетне видання виконує функцію професійного», – вважає соціолог.

Інші книжки газети «День» на історичну тему: «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», «Мої університети» Лариси Івшиної, «Почему ОН НАС уничтожал» Станіслава Кульчицького, «Ваші мертві вибрали мене» Джеймса Мейса, двотомники «Екстракт 150» та «Екстракт +200», «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», серія «Бронебійна публіцистика».

«Газета “День” має смак до історії», – зауважив на зустрічі один з авторів, історик Юрій Шаповал. Проте, на думку історика, не все, що зроблено газетою за останні роки, має однакову цінність: «Книжку “Сила м’якого знаку” я взагалі вважаю найслабшим проектом, бо це не та хвиля, яку треба було ловити. Але збірник “Україна Incognita” чи збірник про взаємини з поляками (“Війни і мир”. – МS). – це досить серйозні речі, які порушують важливі питання». На думку пана Шаповала, українці схильні до міфотворення та заплутування в історії, тому особливо важливо мати здатність полемізувати за допомогою аргументів, обстоювати власну точку зору і позицію, ця здатність вирізняє «День» з-поміж інших видань.

З приводу позиції «Дня» й того, що деякі науковці вважають її однобічною, висловився пан Головаха: «Я теж не завжди згоден, як подаються деякі історичні теми. Але це позиція висококультурна, політично поміркована і національна, це те, що може стати основою національної громадянської ідентичності». Найкращим виходом при виникненні суперечок могла б бути фахова дискусія у виданні, пан Головаха запропонував газеті стати майданчиком для таких історичних дискусій: «Тоді можна буде виходити не тільки на певне коло читачів, а на всю країну».

На думку історика Станіслава Кульчицького, подібні книжки та газета сприяють вихованню української інтелігенції, позаяк щоб виховати інтелігентну людину, повинна бути певна спадковість. «Ця спадковість підтримується газетою – адже у широкому суспільстві немає національної пам’яті, а наявний інститут пам’яті лише спотворює її. Газета є рупором у газетному світі, книжковому та в інтернеті».

Проблема, яку намагається вирішити газета – це популяризація, перетікання наукових знань у сферу масової свідомості. «Наукові знання існують відокремлено від масових знань, мостів між ними дуже небагато, і газета намагається прокладати містки. Зараз популярно написані книжки мають великі шанси на успіх у читацькій аудиторії», – зауважив літературознавець, автор газети Володимир Панченко.

Історик Володимир В’ятрович також підкреслив, що ще 10 років тому кількість історичної літератури була в рази меншою, а науково-популярна література взагалі була непомітною. «Україна інкогніто» на той час була однією з дуже небагатьох книжок, яку хоч і писали академічні науковці, але робили це доступною мовою. «Сьогодні вже є кілька десятків книжок, які є містком між академізмом і суспільством, хоча, звісно, ще далеко до Польщі чи Росії, але крок зроблено», – вважає історик.

Один зі шляхів популяризації – це науково-популярні сайти, зокрема ресурс «Україна Incognita», який стартував минулого року. Сайт креативно використовує інтерактивні можливості інтернету – наприклад, такі проекти, як Музеї онлайн, Сімейний альбом, Інтелектуальна карта. «На сайті є чимало молодих істориків і зав’язуються цікаві дискусії, і я переконаний, що наступні видання можуть базуватися виключно на матеріалах із сайту», – вважає пан В’ятрович.

«Кажуть, що зникли цінності, що немає аристократизму в українському суспільстві, все заполонив супер-кітч… Але мені здається, все це є, треба тільки більше магнітів виставляти, щоб з українського суспільства притягувати все те вартісне, яке в ньому розсіяне, – вважає Лариса Івшина. – Потрібно більше зусиль, щоби справді концентрувалися люди, які можуть впливати на настрої в суспільстві. От “Україна Інкогніта” стала магнітом для багатьох людей, які почали думати, як доносити правду про історію. Щодо вислову “історію не можна переписати” – я думаю, що історію треба спочатку передумувати, а потім переписувати, однак кожен час вимагає уточненої форми та більш виразних акцентів».

Фото газети «День»