Книга-репортаж – доволі екзотичне явище для українського медіасередовища. Може, тому, що й сам жанр репортажу в Україні в занепаді. В нас у тренді сьогодні розслідування. Це ніби й непогано. Але не може бути домінантою в журналістській професії. Бо життя набагато різнобарвніше… Тому я завжди радію, коли з’являються переклади хороших книг закордонних журналістів, написаних у репортажному стилі.

Усі книги, про які йтиметься нижче, вийшли друком минулого, 2012 року. Їх об’єднує одне – хороші репортерська робота і стиль. Журналісти-автори приїхали в описані країни зовсім не задля комфортного туризму, до якого звикла більшість із нас. Дехто з них провів там навіть по кілька років, мандруючи країною, спілкуючись із місцевим населенням, розділяючи з ним хліб і дах на головою. Тут ви не прочитаєте того, про що пишуть у туристичних довідниках. Це репортажі про життя і смерть, про радість і горе, про любов і ненависть… Тобто про те, як насправді. Ці репортажі руйнують стереотипи, які роками культивують про ці країни наші медіа.

Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів (видавництво «Темпора»)

Туреччина Шамбловського, розпанахана навпіл Босфором, чимось нагадала мені Україну, так само розчахнуту між Заходом і Сходом – різняться хіба місцеві колорити, але проблема вибору одна і та ж.

«Кожен турок тисячу разів на день блукає між традицією і сучасністю. Між капелюхом і чарчафом. Мечеттю і дискотекою. Євросоюзом і неприязню до Євросоюзу», – так свою країну характеризує один із героїв Шамбловського місцевий поет Тайфун.

Вітольд Шамбловський – молодий журналіст-репортер, який пише для Gazeta Wyborcza – спеціалізується на турецькій тематиці. За свої репортажі про Туреччину він отримав не одну нагороду – «Премію Мельхіора» (2008), «Премію Amnesty International» (2008) та «Премію Беати Павляк» (2011). Зрештою, не дивно. Бо польська репортерська школа, до якої належать Ришард Капусцінський, Маріуш Щигел, Яцек Гуґо-Бадер та інші, дуже сильна.

«Убивця з міста абрикосів» – турок Мехмет Алі Агджа, який у травні 1981 року стріляв у папу Івана Павла ІІ, за що провів у тюрмі майже 20 років. Цій історії Вітольд Шамбловський присвятив чималенький репортаж, оповідаючи про самого Мехмета та його родину, в якій журналіст побував.

Однак Алі Агджа – не єдиний герой його книжки. Вона, як мозаїка, складена з дрібних історій різних людей: від відомих та іменитих, до бідних дівчат із курдських сіл. Тут ви прочитаєте і про Ататюрка та ставлення до нього в сучасній Туреччині, і драматичну історію дружини «батька турків», і про письменника Назима Хікмета та його втечу в Радянський Союз, і про нинішнього прем’єра Туреччини Таїпа Ердогана. Найцікавіше, що всі ці історії Вітольду Шамбловському розповідають свідки описаних подій чи знайомі та близькі його героїв, із якими він зустрічався під час своїх подорожей Туреччиною.

Але найбільше вражають історії про «вбивства честі». «Щороку на сході Туреччини вбивають кілька десятків молодих дівчат. Інші гинуть за нез’ясованих або дивних обставин. Це жертви вбивств честі: традиції, за якою родичі мають убивати жінок, коли ті заплямують честь родини», – пише Шамбловський. Убити можуть за дрібницю, навіть за усмішку чужому чоловікові, вже не кажучи про зраду. Професор психіатрії університету в Діярбакирі Айтекін Сиир розповів журналісту, що вбивство честі відбувається за рішенням старійшин роду, які також визначають і того, хто вбиватиме, а якщо батько чи чоловік, наприклад, не погоджуються з рішенням, то і їх можуть убити. «Я розмовляв із братом, який убив сестру, бо у неї був хлопець у ліцеї. Питаю, чи справді ліцейну любов слід карати смертю. А він на це: “Вона заплямувала мою честь. Честь для мене найважливіша. Честь – це все, що в мене є”. Я думаю, що сьогодні це головна причина цих убивств. У селах, де немає роботи, грошей і майбутнього, у людей є тільки честь», – каже професор.

Анна-Лєна Лаурен. У горах всі рівні (видавництво «Піраміда»)

«Поняття сумління і честі ставлять понад життя» і кавказькі народи, історії про які фінської письменниці та журналістки Анни-Лєни Лаурен вражають не менше.

У 2008 році Анна висвітлювала російсько-грузинський військовий конфлікт. «Коли все минулося, у моїй голові зродилася ідея написати цю книжку. Грузинська війна стала, властиво, спонукою, іскрою, з якої розгорілось полум’я», – написала вона потім у передмові.

«У горах всі рівні» – книга не лише про Грузію, Абхазію та Південну Осетію. Тут ви знайдете історії про республіки, які є частиною Російської Федерації, зокрема Дагестан, Чечню, Інгушетію, Північну Осетію та Кабардино-Баркарію. Лаурен обирала ті республіки, де проблеми з порушенням прав людини найбільші.

Це була досить ризикована мандрівка. Анна-Лєна Лаурен часто подорожувала сама, опираючись лише на зв’язки та підтримку місцевого населення («особисті контакти відіграють нечувано важливу роль у воєнних ситуаціях»; «без операторських послуг місцевих грузинів я не змогла б фільмувати війну, таке ж правило діє в інших неспокійних регіонах, як Дагестан, Інгушетія та Чечня»). Інколи з нею їздила московська кореспондентка Шведського радіо Марія Персон Льофґрен, якій Анна-Лєна і присвятила свою книгу «У горах всі рівні».

«Пересуватися на Кавказі не так вже й безпечно. З одного боку, треба уникати проблем і непорозумінь з деспотичними, а іноді й агресивними представниками влади на місцях, а з іншого ж – мінімізувати ризики можливого викрадення. У жодному разі не варто нехтувати цим у краях, де процвітає ісламістський екстремізм і де в кожній хаті є зброя», – напише згодом вона у книзі.

Російсько-грузинський конфлікт – це не основне в книзі, це радше тло, яке відтіняє інші події та історії. Анна-Лєна Лаурен багато пише про російський Кавказ та про безчинства  ФСБ (ось, наприклад, про Інгушетію – «нез’ясовані викрадення та вбивства молодих чоловіків звична справа на цих теренах»); про те, що Південна Осетія – не що інше, як «бізнесово-політична структура», за допомогою якої місцева еліта заробляє гроші, а Кремль досягає своїх геополітичних цілей; про кавказькі медіа, в яких усе продається й купується (там замовні статті та розслідування, як і в Україні – звичне явище).

«Отакі обставини утруднюють процес аналізу й спостереження за тим, що, власне, відбувається не лише на Кавказі, але й на решті території Росії. Майже всі роблять собі своє. Якихось незалежних, об’єктивних новин просто не існує», – нарікає Лаурен.

Але найбільше вражають історії звичайних людей, які змушені виживати в умовах постійної якщо не війни, то напруги. Та все ж Анна-Лєна оптимістично дивиться на майбутнє кавказьких народів, через ту гідність, яка їм усім притаманна. «Ніхто не зніме папахи перед великими начальниками, бо в горах таких нема – у горах всі рівні…» – закінчує вона свою книгу.

Тобаяс Джоунс. Потаємне серце Італії (видавництво «Темпора»)

Читаючи цю книгу, я часто згадувала Україну. «Італійська розмитість межі між добром і злом», про яку пише Джоунс, дуже схожа на українську.

Британський журналіст Тобаяс Джоунс описує цю країну через політику, релігію, футбол, культуру та історію. Центральною постаттю, довкола якої все крутиться, без сумніву, є Сільвіо Берлусконі, бо «живучи в Італії, неможливо рухатися, щоб ненавмисно не зіткнутися з його впливом». «Я провів чотири роки, подорожуючи Італією, щоб спробувати зрозуміти обидві “сторони”: країну та її Cavaliere. Я усвідомлюю, що часто поєднував їх, повністю ототожнюючи Берлусконі з Італією… Я вибрав такий підхід, тому що перемога на виборах 2001 року продемонструвала, наскільки потаємним є тісний союз обох. Хибним буде розлучати Берлусконі з його електоратом і навпаки», – зазначав Джоунс у передмові до книги.

У багатьох питаннях аналогії з Україною дуже очевидні.

Наприклад, емоційно-запеклі дискусії довкола недавнього історичного минулого, що так вразили Джоунса по приїзді в країну, такі ж звичні в Україні, як і в Італії. «…країну було втягнено у таку собі дивну колективну історичну дискусію, оскільки люди намагалися запам’ятати або забути, що відбувалося в Італії лише декілька років чи десятиріч тому», – пише він у книзі, звертаючи увагу на тотальну політизованість цієї дискусії. Але чого дивуватися, якщо без політики в Італії не проходить навіть жоден футбольний матч…

«Італійські політики живуть зовсім безкарно, тобто за свої злочини ніколи не дістають покарання», – так Тобаяс Джоунс відповів на запитання кореспондента «Українського тижня» про те, що найбільше контрастувало в Італії з британськими відповідниками. А хіба в Україні з цим краще?

Корупція та недовіра до судової системи, як і в нас, в Італії надзвичайно високі. «Ніхто достатньо не вірить “мантіям” або судочинству», – зазначає британський журналіст. Він також звертає увагу на те, що «ніхто ніде не прикидається, що вірить у відокремленість судової системи від законодавчої влади; якщо когось визнають винним, то часто це не вважається моральним обвинуваченням, а швидше нагадує виборчу поразку: тимчасова перешкода».

От хіба італійська бюрократія обскакала українську – «два тижні в одному робочому році італійці витрачають на простоювання у чергах та в інших бюрократичних процедурах».

Декому може видатися, що книга Джоунса – лише про італійську політику. Але це не так. Вона насичена великою кількістю дрібних деталей із побуту та щоденного життя італійців. Ці деталі не менш цікаві, ніж італійська політика чи футбол.

І насамкінець не можу втриматися від спокуси навести кілька цитат про журналістику та журналістів в Італії. Критичність Умберто Еко щодо італійських газет і телебачення видається доволі м’якою, коли читаєш таке:

«Щоб зробити запит на інтерв’ю, мені довелося писати цілі речення з підлещуванням, від яких ставало мало не соромно: “…погоджуючись із широковідомою славою політичного мислителя, зважаючи на напружений графік, який він має, я б вважав честю, якби він визнав за можливе погодитись на чемне інтерв’ю”».

«Немає інших варіантів взяти участь у розмові, окрім як перебити. Єдиний спосіб добитися, щоб вас сприймали серйозно (особливо як журналіста), – “проповідувати” викривленими реченнями і забути про будь-яку стислість» (так от звідки бере початок стилістика усіх ток-шоу Савіка Шустера :)).

В італійських газетах «стільки слів, цілі сторінки коментарів, думок і досліджень, які ні про що не говорили. Усе підтверджувалося і спростовувалося. Як мені казали, це був відомий інструмент риторики, що називався anacoluto (непослідовність граматики або тверджень). Класична порада, яку дають журналістам-новобранцям в Англії (ваше творіння має складатися зверху вниз за важливістю, тобто перше речення повинне містити найважливішу інформацію, друге речення – наступну за важливістю річ і т.д.), цілком перекручується в Італії. В останньому реченні, якщо пощастить, ви дізнаєтеся, що про це все думають у статті, яку ви перед тим осилили. І все це на диво тісно пов’язано з політичним дискурсом. Та димова завіса над словами означає, що ніхто ніколи не докопається до суті питання, ви просто до кінця не зрозумієте, що відбувається навколо».

«По телебаченню майже постійно намагалися мені щось продати. Програми перериваються рекламними повідомленнями, які називаються евфемізмом “споживацька порада”, ведучі переходять в іншу частину студії, щоб невимушено розповісти про новий продукт. За декілька хвилин після цього почнеться справжня рекламна пауза».

«Дивитися новини не набагато приємніше. Звіти супроводжуються поп-музикою і прислів’ями. Здається, що в щоденних новинах неодмінно повинні бути різні рекламні блоки: голлівудське кіно, футбол, потім поп-музика і наприкінці якась розповідь про моду. Влітку кожен випуск новин супроводжується “інтерв’ю біля шезлонгів”, блоком, у якому ліниві пляжники розповідають про найновіші технології у засмазі. …Груди показують так часто, що це вже почало набридати. Під час недавніх виборів у дебатах, які показували по місцевому телебаченню, ведучою була жінка, яка окрім того, що подавала чоловікам каву, знімала один предмет одягу кожного разу, коли політичні дебати ставали нудними».