Останній місяць зими – ще те щорічне випробування на витривалість та оптимізм. Холод, сірість за вікном і загальна сонливість – не найгірші з його «приємностей», згодні? Але типові. Весна в ці дні здається відчайдушно далекою, та насправді вона за два тижні. І її прихід можна пришвидшити! Перевірено: за читанням після роботи довгі вечори пролітають швидше, аби тільки книжка була цікавою.

Перша з нашої добірки  – саме така. Друга далася несподівано важко. Третя надихнула. Але про все по порядку.

«Тато в декреті», Артем Чапай (Vivat, 2016).

Якщо журналісти роблять сюжет про чоловіка, який пішов у декрет – цей чоловік їхній колега Артем Чапай. Колонка чи інтерв’ю тата двох хлопців, який сидить із ними заміть мами? Це його, Артема Чапая. А ще ви могли просто натрапити на справді цікаву сторінку у  Фейсбуку автора – про пригоди з дітьми, прочитані книжки й події в країні. Минулого року в Артема Чапая вийшла про декретну «відпустку» (тільки в лапках!) ціла книжка. Маленька, але така важлива.

Варто сказати, що автор – знаний за репортажами журналіст. Він писав для «Інсайдера» з війни, «сірої зони», про життя переселенців. Книга «Тато в декреті» – шоста в доробку Артема Чапая (спершу були тревелоги, потім художні «Червона зона» та «Понаїхали», репортажі ж увійшли до збірки «Война на три буквы» поряд із текстами ще двох авторів). Книги Чапая двічі потрапляли до шорт-листа «Книги року BBC Україна».

Артем та його дружина Оксана відразу домовилися чергувати в декреті по року, поки сини Омелян та Устим не підуть у садочок. Обоє слова дотримали, попри всі пригоди (полон Артема на Донбасі, довгі відрядження Оксани). «Тато в декреті» – задокументований та унікальний в українських реаліях досвід автора. Хоча для навіть недалекої Європи такий вибір чоловіка – не дивина.

Автор розповідає про свій декрет просто, іронічно й дуже щиро. І саме цим підкуповує. Про всі найважчі епізоди й кумедні випадки, численні здивовані погляди мам на дитячих майданчиках та власні психологічні переживання. Не прикрашаючи й не возвеличуючи ані себе, ані подвигів мам. Водночас Артем Чапай наочно демонструє, через що доводиться пройти жінці, доглядаючи дитину, й пояснює, чому їй це часом робити важче, ніж чоловіку. А ще розповідає про те, як майже водночас відчувати ніжність і лють до дитини, знаходити півгодини на писання з двома малими розбишаками, а також щастя мати бабусь.

«Тато в декреті» – про свідоме й щасливе батьківство, про те, що чоловік може отримати задоволення від декрету, а Україні варто позбуватися «табу» на це явище.

Це книга про дітей, а отже ілюстрована, причому – гарно. Написана не за хронологією, що спершу дещо напружує. Але частково завдяки цьому книжка звучить як дружня розмова, в якій знову і знову повертаєшся до вже згаданих раніше епізодів.

Здавалося б, ця книжка – про будні, ніякої тобі літератури, а життя як воно є. Проте сам факт її появи – непересічна подія. А автор відтепер напевне ніколи не омине потоків вдячних слів від емоційних українських матусь… Реакція ж на неї тат – ще цікавіша.

(У поїзді «Тато в декреті» прочитується за пару годин, тож, вирушаючи в дорогу, захопіть із собою ще одну книжку.)

«Імператор/Шахіншах», Ришард Капусцінський («Видавництво 21», 2014).

Моєю другою книгою в подорожі стало це подвійне видання класика польського художнього репортажу, легендарного журналіста й лауреата численних міжнародних премій Ришарда Капусцінського (1932–2007).

Пан Капусцінський зазначав, що став свідком 27 революцій у країнах Третього Світу. Про ефіопську розповідається наприкінці «Імператора», про іранску – в «Шахіншаху». Обидві ці книжки – про події 1970-х років. І вони дуже різні.

В «Імператорі» історію правління останнього монарха Ефіопії Гайле Селасіє розповідають наближені до нього люди, зокрема слуги. Перед читачем постають будні й розкішні свята палацу в Аддис-Абебі, міжнародні з’їзди, великі журналістські прес-конференції. Водночас десь «за кадром» красивого життя імператора, який має навіть власного подушкового (чоловіка, який має встигнути підкласти подушку під ноги монарху, який сідає на трон), більшість мешканців країни – бідні селяни – тисячами помирають із голоду. Вони здебільшого не мають криниць та електрики. Тотальна корупція та кумівство, беззаперечність монархії в головах людей, інститут доносів і страх-страх-страх, що пан віддалить тебе від себе. Найменші ж протести жорстоко придушуються. Врешті викриття голоду британським журналістом, світова увага до проблеми і згодом військовий переворот 1974 року скидають Гайле Селасіє з трону.

Обрана форма викладу – монологи придворних, безперечно, цікавий прийом. Він дозволяє зануритися всередину історії, насправді побачити середовище монарха на власні очі. Слова підданих записані особливою, шанобливою й поетизованою мовою, яка створює ефект притчі. Водночас крізь такий текст часом доводиться продиратися – і це вдається лише завдяки хронологічному викладу подій. Найбільша цінність тексту – не так інформація про період, що передував революції в Ефіопії, як показ психології «вірнопідданих» неосвічених людей в авторитарній країні. «Імператор» уважається ключовим твором всесвітньовідомого репортажиста.

У «Шахіншаху» також значну вагу приділено монарху – останньому шаху Ірану Мохаммеду Резаї Пехлеві, якого революціонери скинули з трону в 1979 році. Як і в «Імператорі», в «Шахіншаху» ми бачимо автора тільки на початку. Проте він розповідає трошки більше власних спостережень, описуючи звичайне пообіддя в Тегерані після зміни влади. Він живе в готелі, який, здається, тільки на його гроші й існує. Алкоголь заборонений, тож Капусцінський п’є чай, а в його номері – безлад. Репортер починає розбирати фотографії, нотатки та аудіозаписи на столі – з них і вибудовується історія. Проте це не лише опис революції, а цілий нарис історії Ірану. Зокрема культури шиїтів, становлення влади шаха, розгорнутого ним будівництва «нової країни» та врешті праведного гніву народу, який, попри прибутки країни від продажу нафти, не отримував ніяких благ, а лиш потерпав від аналогу КДБ – таємної поліції Саваку. Бунт, що врешті охоплює декілька міст країни, придушується з неймовірною, жахливою жорстокістю. Однак народ усе ж таки перемагає.

Цей текст Ришарда Капусцінського читається легше. «Фотографії», які описує автор, та історії складаються в одну мозаїку навіть попри те, що відбуваються стрибки у часі. У центрі уваги твору не лише шах, хоча й про його характер та звички ми дізнаємося чимало, а й інші численні персонажі: від філолога-емігранта до продавця килимів. Ми бачимо яскраві побутові сцени й співпереживаємо емоціям персонажів, більше дізнаємося про історію країни й менталітет її мешканців. Це менш стилістично філігранний текст, ніж «Імператор», проте живіший. Йому більше віриш.

(Тут варто зазначити, що критики сперечалися й сперечаються щодо правдивості деталей у репортажах Ришарда Капусцінського, зокрема й у цих двох творах. Проте варто пам’ятати, що художній репортаж у цьому плані дає певну свободу, межі якої в кожного свої.)

Мені важко далися ці текси класика, на відміну від книжки про війну в Анголі «Ще день життя», про яку йшлося в липневому огляді. Якщо ви ще не читали Капусцінського, раджу почати з неї.

«Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів», Кріс Андресон («Наш формат», 2016).

Книжка президента щорічної конференції TED Кріса Андерсона вийшла у США минулого року, стала бестселером New York Times й була швидко перекладена українською та ще понад 30 мовами.  

Перше, про що треба сказати, – це постать автора. У юності британець Кріс Андерсон працював журналістом, потім заснував медіахолдинг, проте залишив цей бізнес, захопившись ідеєю TED. Андерсон уже 15 років очолює неприбуткову організацію TED. Він прийшов на посаду тоді, коли це була невідома поза Америкою щорічна конференція, спікери якої розповідали  про технології, сферу розваг та дизайн (technology, entertainment, design – звідси й абревіатура TED). За керівництва Кріса ініціатива розширила тематику й кількість конференцій, отримала неймовірний влучний слоган «Ідеї, варті поширення», почала публікувати відео онлайн, коли це ще не здавалося популярним, та й просто стала всесвітнім феноменом.

Книжка читається захопливо – автор володіє словом, інтригує й надихає. Проте перш ніж почати читати, варто розуміти, що це не збірка текстів промов спікерів TED (а вони ж є шикарні!), а інструкція підготовки власного виступу. Тут насправді даються поради буквально про всі етапи в цьому процесі – від вибору теми до пози та жестикуляції, найкращої програми показу слайдів й того, чи варто завчати промову напам’ять. Це висновки не лише з досвіду самого Кріса Андерсона, а насамперед відомих спікерів, які виступали на конференції.

Книга «Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів» цінна саме тим, що містить практичні рекомендації, які можна використовувати для будь-яких публічних виступів, а не лише 18-хвилинної промови в стилі TED. Автор наголошує на тому, що тепер стародавнє мистецтво ораторства переживає ренесанс і ці навички потрібні кожному – студенту, що готує доповідь, апліканту на престижну посаду, людям, що переймаються конкретною соціальною проблемою чи ведуть ділові переговори…Із цим не посперечаєшся. Проте, на мою думку, цю книжку Кріса Андресона варто читати тоді, коли у вас у планах є виголошення конкретної промови. Тоді вона не лише надихне вас подивитися нові TED-івські виступи, а й покроково підготує до власного.

(Крім того, це хороший і легкий у засвоєнні матеріал для учнів та студентів, які мають у розкладі курс риторики.)

Книжки люб’язно надали на огляд видавництва Vivat, «Наш формат» та «Видавництво 21».

Зберегти