Незабаром середина осені, за вікном холоднішає й часом дощить. Світовий день стрімко скорочується, тож такої пори всі ми, мабуть, традиційно читатимемо більше. Але вже не надворі.

В огляді цього місяця – книжки, які написали журналісти. Серйозні та про важливе, для яких, здається, нарешті настав час. А в листопаді обіцяю читачам MediaSapiens невеличке «розвантаження».

«Я – свідок. Записки з окупованого Луганська», Валентин Торба («Українська прес-група», 2015).

Цей майже 400-сторінковий фоліант – частина публіцистичної трилогії, яку підготувала бібліотека газети «День». Луганський журналіст Валентин Торба дописував до видання, перебуваючи в окупованому місті, доки була електроенергія та інтернет-зв’язок. За свої матеріали автор, який уже два роки живе в Києві й працює у відділі політики «Дня», отримав премію Джеймса Мейса.

Найцікавішим у книжці є якраз те, що винесено в назву, – події в Луганську з березня до вересня 2014-го, які автор бачив на власні очі. Але розповідь про них починається зі 150-ї сторінки. До того – розлогий вступ про підказки в історії міста часів Незалежності, які дали змогу Росії та її місцевим симпатикам його розхитати.

Безперечно, варто було сказати про криміналізацію Луганська в 90-х, у якій дехто з майбутніх сепаратистів навіть убачав романтику. І про скоєні вбивства, прогнилу владу та її брудні передвиборні кампанії, мітинги останнього десятиріччя, на яких уже були триколори й вигуки «Россия!». Це деталізований нарис, присвячений регіонові, про який у решті України, як виявилося, мало що знали. І який сам багато чого про себе не підозрював. Про це можна було написати окрему, важливу й цікаву, книжку. Але в цій доводилося буквально продиратися крізь перші розділи, поки дійдеш до початку Євромайдану.

Також невдалим я вважаю задум автора почергово вставляти в книжку тексти з різних джерел – свого щоденника (Фейсбуку?), уривків повідомлень інформагентств, власних статей, цитат блогерів…Усіх їх розмежовано в тексті лише використанням жирного шрифту або курсиву та умовно об’єднано авторськими думками. Можливо, журналіст хотів таким чином додати фактажу, нагадати читачеві хронологію. Хоча в наступному ж абзаці він подає власні суб’єктивні судження. Нерідко банально не можна зрозуміти, чи це цитата новини зі ЗМІ, чи припущення автора. Усе це заважає сприйняттю авторської публіцистики, а вона високоякісна.

Найцікавішими є враження, думки та оцінки Валентина Торби щодо подій у рідному місті. Автор написав, по суті, художній репортаж, у якому жодна деталь не викликає сумнівів у достовірності. Ніч у щойно захопленій будівлі СБУ, мітинг на підтримку «ополченців», де топтали український прапор, і просто щоденне життя в спочатку точково ураженому проросійськими силами місті, а потім й активно обстрілюваному…Про все це автор пише жваво та захопливо. Записані діалоги із сусідами й терористами, українцями й росіянами, бійцями й постраждалими від війни яскраво показують читачеві, що сталося, і навіть пояснюють чому. Автор чудово знає людей свого міста та їхній менталітет. І нещадно їх критикує.

Головред «Дня» Лариса Івшина, за загальною редакцією якої вийшла книжка, на звороті видання попереджає, що книжку «нелегко читати, але варто зробити зусилля». Це точно.

«Менше знаєш, краще спиш», Девід Саттер («Дух і літера», 2016).

Американський журналіст Девід Саттер цього року став одним зі спеціальних гостей Форуму видавців у Львові, на якому презентував свою книжку – першу, видану українською мовою, а також поспілкувався з нашим виданням. Темою СССР та Росії він займається вже 40 років, – про це він написав чотири книжки англійською й став одним із ключових західних експертів із цієї теми. Під час «холодної війни» (з 1976-го по 1982 рік) Девід Саттер був спецкором Financial Times і The Wall Street Journal у Москві, регулярно приїжджав і після розпаду Союзу. Аж до 2013 року, коли йому офіційно заборонили в’їзд. На противагу попередній книжці ця має близько 200 сторінок, хоча дослідження проблематики, яку описав автор, тривало кілька десятиліть. У книжці шість розділів: про вибухи в житлових будинках 1999 року, про режим Єльцина, прихід до влади Путіна й  теракти на Дубровці та в Беслані, розділ про агресію Росії у відповідь на українську революцію та завершальний розділ – із висновками й прогнозами автора. У якийсь  момент – на межі президентства Єльцина та Путіна, за твердженням автора, він  лишився єдиним журналістом у країні, хто викривав терор влади проти власного народу. Зокрема, йдеться про вибухи в житлових будинках, які, на його переконання, організувало ФСБ, щоб мати привід розпочати Чеченську війну та утриматись чинній владі. Чимало уваги Девід Саттер приділяє також корупції в економічній системі пострадянської Росії.

Пан Саттер пише стисло й водночас достатньо обґрунтовано. Додаючи живі розмови й власні думки, лишається безпристрасним та акцентує увагу на фактах. Це приклад блискучої журналістської роботи й доступної подачі складної теми. І водночас ця книжка – то не компіляція статей, яких автор написав сотні, чи уривків із них. Це повноцінний документальний твір із логічним поєднанням розділів, наскрізними висновками та вкрай ретельним добором інформації.  Наприклад, здається, що у книзі невеликого обсягу, але із широкою темою, необов'язково згадувати про медіавласність. Однак і це питання автор не ігнорує, підкреслюючи, як телеканали висвітлювали резонансні події, а згодом – у час президентсва  Путіна, – поступово всі ставали провладними. Можна уявити, скільки сторінок про інші аспекти суспільного життя автор міг би додати ще.

Журналіст пише про Росію тверезо й часом нещадно, зокрема, про переконання її керманичів, для яких життя людини нічого не варте. Саме це, на думку пана Саттера, Захід не усвідомлював до початку війни на Донбасі. І водночас він розповідає про події в пострадянській Росії з величезним співчуттям до країни та народу, у якому за всі роки життя та роботи там йому вдалося побачити й багато хорошого.

Ця книжка – must read для журналістів, які народилися під час перебудови й пізніше. Адже всі описані події наше покоління вже не пам’ятає і навряд чи мало привід колись у них вникати. Проте об’єктивне розуміння теперішньої ситуації не тільки в Росії, а й на всьому пострадянському просторі без знань про ті процеси неможливе.

 «Переселенці. Люди, які не загубили себе» (Discursus, 2016).

До збірки інтерв’ю «Переселенці» увійшли історії 21 героя з Криму й Донбасу, які вимушені були залишити свої оселі через анексію та війну. Книжку впорядкувала журналістка Світлана Ославська, сім інтерв’ю якої увійшли до збірки (раніше їх друкувало видання UFRA). Також у «Переселенцях» є 11 текстів спільного проекту Ірини Андрейців та Христини Головко – із серії інтерв’ю «Успішні переселенці» для Insider. Решта матеріалів – публікації авторства Катерини Сергацкової для «Української правди. Життя». Книжку структуровано по містах, де оселилися її герої, – це Львів, Київ та Івано-Франківськ

До збірки увійшли інтерв’ю-нариси, у яких питання журналістів – за кадром, а в ньому – біль утрати дому та обдурених пропагандою друзів, але також і сила підвестися й почати життя з нуля. Часом також невимовний оптимізм. Неважливо, чи тобі 20 років, чи 30, чи й 50+. Є тут також історії переселенців, які нині працюють у медіа.

Журналісткам, вочевидь, непросто було розпитувати деяких зі своїх героїв. Хлопця-шахіста Володю, який їхав у тій самій маршрутці, яку обстріляли під Волновахою, або отця Тихона, котрий побував у полоні «ДНР». Герої, деякі з яких зазнали психологічних травм, ділилися дуже особистим, а отже, усі авторки-журналістки попрацювали професійно. Чого не скажеш про видавництво.

В інтернет-виданнях деякі із цих інтерв’ю виходили російською мовою, рідною для більшості героїв. Проте видавництво Discursus вирішило перекласти їх українською. І, вочевидь, скористалося Google Translate та зекономило на коректорі, бо деякі помилки інакше неможливо пояснити. Крім того, на мою думку, краще було б не публікувати фотографій героїв узагалі, аніж такої якості. Проте це дало змогу зробити книжку доступною (на сайті видавництва – 38 грн).

До речі, близько року тому, згідно з дослідженням ГО «Телекритика» (тепер – «Детектор медіа») та «Інституту масової інформації», лише близько 1% матеріалів у ЗМІ було присвячено переселенцям. Після першої хвилі підвищеної уваги ЗМІ наче забули про внутрішньо переміщених осіб. А ці сотні тисяч співгромадян і нині дають раду складним обставинам, стають активістами та волонтерами, реалізовують класні творчі або бізнес-проекти. І про них не менш важливо розповідати. Адже хтось тільки зараз виїжджає з Криму й Донбасу, хтось повертається туди, а хтось думає, що робити.

Книжку «Я – свідок. Записки з окупованого Луганська» люб’язно надала на огляд газета «День», а «Менше знаєш, краще спиш» – видавництво «Дух і літера». Книжка «Переселенці» – подарунок однієї з авторок.