Від фантазії до нон-фікшену

Ідею цієї книги я виношував в собі майже 10 років. І форму нон-фікшену обрав через низку причин. По-перше, я хотів написати книжку, яка б вплинула на суспільство. Я із захватом читаю сучасний нон-фікшен і захоплююся його авторами. По-друге, ми живемо в епоху соціальних мереж та суцільного фейку, тому мені захотілося чогось справжнього. А для того, щоб розказати про ілюзорність нашого повсякдення, потрібна форма максимально чесної розмови. Можна вигадувати монстрів, але все ж фантазія не здатна вигадати речі, які подекуди відбуваються в реальному житті. Мені хотілося створити правдиву книжку про жах реальності.

Для написання книги я провів два місяці в Канзаському університеті, маючи доступ до найновіших джерел. Адже історія реального телебачення починається у 1946 році, а досліджують його вже років 15-16. Проте в Україні актуальних матеріалів на цю тему немає взагалі. А для цієї книги доступ до першоджерел був принциповим.

Коли я дописав книгу, то віддав її у свій відділ в університеті, щоб отримати рекомендації. Після прочитання у нас з колегами почалися доволі великі суперечки. Одна моя співробітниця намагалася довести, що в нашому житті все не може бути перформансом та просто реаліті. Вона говорила, що в суспільстві все ж є велике місце для реальних емоцій та почуттів. Так, це правда. Проте завжди є визначена позиція, крізь яку ти дивишся на реальність. І теорія реаліті – це один із тих засобів, який дозволяє побачити інший бік правди.

Межа, де починається реаліті

Із розвитком цифрових технологій, на мій погляд, збільшувалося бажання людей підгледіти за іншими. Так з’являються спочатку романи-антиутопії, потім програма «Прихована камера» і, зрештою, «Великий брат».

З одного боку, телебачення шукає справжності. І глядачі дійсно вважають, що реаліті дає доступ безпосередньо до пересічної людини, до кожної історії. Проте все зводиться до того, що ми не отримуємо реальності взагалі.

Для цієї книжки було проведено близько десяти інтерв’ю з тими, хто займається реаліті-шоу. Для мене важливим був принцип нон-фікшену: коли хочеш знайти істину, треба подивитися з різних точок зору на ситуацію. Для цього я побудував своєрідну схему та вирішив запитувати кожного про одне й те саме. Одним із ключових запитань було: «В який момент починається реаліті й закінчується реальність?» На мою думку, найцікавіше на нього відповіла одна продюсерка: реаліті починається в той момент, коли людина підписує контракт. Все. Від того моменту її життя, особисті дані, слова – все належить телекомпанії, яка може це випустити в ефір. Крім того, за словами продюсерки, в той момент реаліті починається й для всієї знімальної групи. Оператори, сценаристи, продюсери живуть прихованим життям, стежачи за учасниками шоу. І в деяких реаліті-шоу герої навіть не здогадуються, що за ними ведеться ще й нічне спостереження, що камери, наприклад, є й у ванній, туалеті.

На одному шоу періодично відбувалася ситуація, коли учасники просто намагалися обдурити організаторів шоу. Вночі вони включали воду, вимикали світло і починали шепотітися, домовляючись виконувати всі умови шоу задля виграшу. Проте їх завжди прослуховували. Наступного ранку продюсер викликав учасників на окремі інтерв’ю та навмисно налаштовував учасників один проти одного. Таким чином штучно створюється конфлікт, і продюсери витягують з людей те, на що спрямоване реаліті – емоції. Вони здаються щирими, але виникають в штучно сконструйований умовах.

Знімання реаліті-шоу йде безперервно протягом доби, але щодня ввечері показують лише близько 30 хвилин запису. Звісно, що там покажуть «sex, drugs & rock'n'roll» – те, що точно дасть рейтингову картинку. І тут велику роль грає монтаж. Це теж свого роду підміна реальності. Для випуску картинка збирається з різних фрагментів і формується той посил, який хочуть показати організатори шоу. По факту, там лишається дуже мало реальності.

Ще одним фактором реальності/нереальності є й самі учасники. Люди дуже швидко звикають до камери і починають поводитися вільно. Вже на другий-третій день учасники забувають про камери. Проте очевидно, що в кадрі потрібно поводитися більш розкуто, щоб привернути увагу глядача. Тому герої теж завжди пам’ятають про рейтинги та поводять себе відповідно.

Новий тип літератури

Приблизно в 2006 році я прочитав книгу Фредерика Беґбедера «Романтичний егоїст». Тоді я зрозумів, що маю справу з іншим типом літератури. Вона пишеться під впливом реаліті-шоу. В самому творі письменник має симулювати якісь емоції, заливатися алкоголем, наприклад, та воювати за рейтинги умовного читача. Тоді цей новий тип літератури я назвав для себе реаліті-романом. З’явилася мета: написати дисертацію про це. Використовувати не якісь віддалені теорії літератури, які не мають нічого спільного з суспільством, а придумати щось практичне. Мені хотілося показати, як реаліті-шоу впливає на літературу.

Друга частина книги – це витримки з моєї дисертації. Вони повністю переписані, позбавлені наукових термінів. Це спроба створити науково-популярний твір про нову літературу. Також це спроба показати, що сучасна гуманітарна наука, зокрема літературознавство, може бути захопливим.

Говорячи про реаліті-роман, я йду від реальності до літератури, простежую їхній зв'язок. Проте реаліті пронизує все сучасне мистецтво. Так, у книзі є приклад з «Відкритою групою». Це західноукраїнські митці, які отримали приз від PinchukArtCentre. Їхній проект базувався на стрімі. Вони почали вести його за місяць до Майдану і продовжували протягом всієї революції. Це теж свідчення того, як реаліті впливає на мистецтво.

Онлайн-реальність

Третій розділ книги знов спрямований на реальність, на те, як реальне телебачення вплинуло на наше сприйняття. Це розділ про стрім.

Онлайн-трансляція створює ілюзію, що глядач знаходиться у вирії подій. Здається, що стрім – це ультрарадикальна форма показу реальності. Проте всі мої інтерв’ю для цієї книжки зі стрімерами показують обмеженість цього засобу.

Журналісти та активісти, з якими я говорив, підкреслюють, що під час трансляції необхідно брати коментарі та постійно коментувати те, що відбувається. Проте маніпуляція може з’явитися вже на рівні описування ситуації. Не менш важливою є позиція, з якої ведеться зйомка. Наприклад, Катерина Сергацкова говорить про те, що ідеальний стрім – це коли одна людина знімає в центрі події, а над нею є дрон, який показує загальну картину.

На мене величезний вплив справили слова Олександра Аронця, який знімав стрім десь вісім-дев’ять годин. Він дивився на все, що відбувається, через екран смартфону. В якийсь момент Олександр просто відвів голову вбік і побачив, що довкола ще 360˚ реальності, яка була ширшою за той стрім. В нього був шок: він думав, що несе правду, а зрештою виявилося, що він обмежений камерою телефону і тією позицією, яку обрав.

Найстрашніше, що можна зробити зі стрімом – підмінити його. Показати умовну реальність, але замінити час трансляції. Так бувало, наприклад, на Майдані, коли показували стріми минулого дня.

Зрештою, все залежить від того, хто веде стрім та хто його показує. Головне – це той посил, з яким вони це роблять.

Звісно, в сфері реаліті є й щирі моменти. Проте треба розуміти одну важливу річ: стилістика реаліті-телебачення та його інструменти дуже глибоко вкорінені в наше життя. Це стосується форми подачі новин, реклами, нашої поведінки в соцмережах та механізмів сучасної масової культури.