Лікарі радять проходити повний медичний огляд щонайменше раз на рік. І осінь вважається чи не найвдалішою порою для цього. Для тих, хто не боїться результатів обстеження, Сергій Лещенко, донедавна заступник головного редактора «Української правди», а тепер кандидат у депутати, випустив у видавництві «БрайтСтарПаблішинг» нову книгу — «Межигірський синдром. Діагноз владі Віктора Януковича». В ній він ставить діагноз не тільки колишній владі, але й українському суспільству загалом. Як у п’єсах театру абсурду, чотири роки Україною керувала людина, що не могла написати своє прізвище та «вчений ступінь» без помилки.

Взимку 2014 року — сльозами, кров’ю, потом, обірваними життями найкращих — режим Януковича було повалено. А вже невдовзі в книгарнях з’явилися перші книжки про Євромайдан та його підсумки. Звісно, писати про сам Майдан потрібно, бодай для історичної пам’яті. Та крім присвят загиблим і гордості необхідне також критичне осмислення причин і передумов, що привели Україну до крові на Майдані. Одну з цих передумов — олігархічно-кланову форму правління, що встановилася в Україні за 23 роки незалежності та особливо бурхливо розвивалась у роки президентства Януковича, — досліджує в «Межигірському синдромі» Лещенко.

Межигір’я — це символ. Писати про вкрадену Януковичем резиденцію Сергій Лещенко почав іще 2008-го, і вихід книжки розслідувань про храм української корупції став вінцем кількарічної праці. «Межигірський синдром» — це розслідування, розтин, наукове дослідження та водночас добірка нарисів про неймовірні афери та оборудки. Ця книга могла би стати трилером року, якби не була документальною. Історія надзвичайної жадібності Януковича в чотирьох частинах, вичерпна класифікація українських олігархів (про одного з яких — Павла Лазаренка — була попередня книга Лещенка), викриття вимушеної співучасті Австрії та Ліхтенштейну в оборудках українських можновладців. Усе це проілюстровано силою-силенною документів, зокрема й повним кошторисом віднайденого в Межигір’ї майна. Барвисті описи створюють суто літературний ефект присутності, який посилюють фотоілюстрації.

Деякі епізоди книжки — наприклад, історія про те, як нічим не помітна куховарка раптово стала народним депутатом, — припадуть до душі шанувальникам жанру «американської мрії». Зворушують історії про те, як ніжно піклувався Янукович про своїх тваринок, серед яких була собачка чихуахуа (1 шт.) та вісім бурундучків. Натомість прибічникам Юлії Тимошенко від читання «Межигірського синдрому» може стати незатишно. Адже Сергій Лещенко оповідає в своїй книзі про те, як пані Ю. домовлялась із паном Я. про розподіл влади (цитата: «Розуміючи необхідність подальшого розвитку парламентської демократії з метою створення ефективної, прозорої (!!!) та стабільної системи влади…»).

Читати «Межигірський синдром», як і будь-який діагноз, краще з валеріанкою. Нелегко усвідомлювати, що реальність режиму Януковича була ще огиднішою за наші численні припущення та попередження. Проте ці 250 сторінок — must read для нашого дорослішання. Воно неможливе без засвоєння уроків Межигір’я.

У Львові, де Сергій Лещенко презентував «Межигірський синдром» і зустрівся зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету ще у статусі журналіста, він розповів дещо про свою книжку:

- Це розслідування з елементами публіцистики. Такий формат є доречним для цивілізованої держави, бо є підтвердженням, документуванням важливих подій її історії. В Україні на цей жанр є великий запит, і соцмережі фактично є свого роду суспільною публіцистикою.

Українське суспільство дуже політизоване. З одного боку, це добре, бо люди активні. З іншого — наш народ, користуючись біржовим терміном, лишається дуже волатильним: його настрої надміру коливаються. Сьогодні він каже «ні» Януковичу, а завтра закохується в Ляшка — штучний політичний витвір, чистого популіста.

Думаю про те, щоби скласти докупи книги про Лазаренка та Януковича, адаптувати, скоротити вдвічі й перетворити на таку собі антологію української корупції. Маємо вже два конкретні приклади для вивчення, які можна перекладати іншими мовами, включати до хрестоматій східноєвропейської корупції для дослідників цього явища на пострадянському просторі. Або просто людей, які цим цікавляться. Це не значить, що така книжка матиме великі наклади й шалений успіх за межами України, але певний інтерес до моїх розслідувань є в США і в Європі.

Навряд чи Янукович для Росії є цікавим персонажем, про якого б читали. Якби я був видавцем і мав намір видати подібну книгу в РФ, то зробив би проект під умовною назвою «Як Україна пішла від Росії на Захід: погляд крізь призму корупції Януковича». Тут потрібен геополітичний контекст, бо російське суспільство на цьому поведене — всюди бачить руку Вашингтона. В принципі, таке видання після адаптації мало б сенс — хоча б для того, щоб пояснити росіянам: їхній Путін є продовженням Януковича. Дивлячись на Януковича, вони насправді бачать Путіна, тільки в дуже зменшеному варіанті. Янукович — карлик, Путін — геополітичний гігант. Це не комплімент, а констатація масштабів.

Я подарував би мешканцям Донбасу свою книжку про Януковича. Бо суспільство має дорослішати. Янукович не виникає як північне сяйво на небосхилі — несподівано для всіх. Він — продукт епохи та еволюції суспільства. Він, до речі, був демократично обраним, за нього проголосувала більшість виборців. Це означає, що суспільство мало запит на такого політика, не було готове критично аналізувати кандидатів, не було поінформоване. Сума цих чинників і зіграла з Україною злий жарт, привівши до влади Януковича.

Фото Тараса Малого