Головний редактор «Was.media» Едуард Андрющенко — кандидат історичних наук, який присвятив дисертацію українським ультраправим організаціям 1990-х років. Із 2018 року Андрющенко вивчає розсекречені справи в архіві Служби безпеки України. Торік вийшла його перша книжка «Архіви КГБ. Невигадані історії» — це збірка статей, які він писав для українських і іноземних ЗМІ за результатами своїх розвідок. Окрім роботи над сайтом, Андрющенко та команда «Was.media» активно розвивають ютуб-канал «WAS: Популярна історія», який має майже 340 тисяч підписників, а деякі відео на ньому збирають понад 600 тисяч переглядів. MediaSapiens поговорив з Андрющенком про роботу в архівах, історичні паралелі між сучасними подіями та минулими, про межу між журналістикою та науковою роботою, а також про бюст Сталіна в Запоріжжі.

— Едуарде, коли ми говоримо про архіви КДБ, то найчастіше згадуємо трагічні історії репресованих. Ваша робота з архівами фокусується на іншому. Як ви обирали теми для своїх розвідок?

— Коли я вперше пішов до архіву п’ять років тому, то працював із документами, шукав конкретні теми, пов’язані з часами Перебудови, брежнєвськими часами, застоєм. Я їх гортав і бачив історії, які, порівняно з тридцятими, не такі страшні, часто навіть смішні. Тобто система вже була у стані ідейної кризи, й вона продукувала величезну кількість якогось маразму. На той момент уже закінчилася друга хвиля справи проти дисидентів у 80-х, їх уже пересаджали. Але треба було імітувати бурхливу діяльність — і вони почали шукати де завгодно нові «загрози» та «небезпеки». На рівні спецслужб це виражалося в боротьбі з вітряками — все виливалося в боротьбу з якимись підозрілими символами, десь там намальованими. Реальний випадок — вони знайшли ґудзик, схожий на свастику. Звіт про нього спрямовували вищому керівництву республіки. Мовляв, «є такі от загрози, і ми з ними успішно боремося». І такі от комічні випадки постійно мені траплялися — і саме вони мою увагу привертали найбільше.

Згодом я почав це все постити у фейсбуку, ці невеличкі анекдоти. Я свідомо уникав періоду 30-х років, зокрема тому, що вони більш досліджені. Архіви почали розкривати потрошку ще з початку 90-х, і, звісно, до Великого терору уваги було найбільше, бо це той період, на який дослідники Радянського Союзу звертають увагу найперше. А мені хотілося поринути в періоди, які менш висвітлені. Хоча з часом я занурювався і в 40-і, й у 30-ті.

— На що ви звертаєте увагу, йдучи в архів і відкриваючи товсту теку зі справами?

— Немає єдиної моделі, алгоритму, за яким я працюю; все відбувається трохи хаотично. Ми звикли, що в більшості архівів чи бібліотек є каталог, картотека. І ти гортаєш картки з потрібними тобі прізвищами, темами. В архівах КДБ їх просто немає. Тому доводиться працювати з купою різних змінних. Десь я побачив цікаве прізвище, зробив на нього запит. Десь в іншому документі знайшов якусь нетипову деталь. Скопіював собі справу, відфотографував, гортаєш: нецікаво, нецікаво, а от тут око зачепилось за щось. У ті самі 30-ті дуже багато стандартних справ за єдиною схемою: людей саджали, вибивали зізнання та розстрілювали або відправляли в табори. Але є щось, що вибивається з ряду. Одна з моїх улюблених історій, яка увійшла до книжки, — та, де роздивилися портрет Троцького в гілках дерев на фотографії. Далі в цій справі все пішло більш-менш типово для цієї доби: спочатку автори фотографії не зізнавались, а потім зізналися в усьому і так далі, — але початок доволі нестандартний. Звісно, цю історію хочеться всім розповісти. Бувало, що починав якимось друзям розповідати в усіх деталях, які там цікаві обставини, яка крута історія. Комусь, я припускаю, це було не дуже цікаво слухати, але через ввічливість мені про це не казали. Тому я описував їх і викладав у соцмережі, а потім писав статті.

— Історія про ґудзик нагадує те, як зараз усюди бачить свастику російська пропаганда — то на машині ЗСУ, то ще десь.

— Так, це сюжет, який мандрує. І в 30-х таке було, і у 80-х. Конкретно з цим ґудзиком історія в тому, що самим членам ЦК партії, яким про це доповідали, набридло, що їх сміттям закидають. І на доповідній записці про цей ґудзик, не пам’ятаю вже ким, але якимось впливовим партійцем, може навіть Щербицьким, написано щось на кшталт «маразм 37-го года». Тобто порівнювали з тим, як у 37-му НКВС створював справи з нічого зі схожими приводами. Самі комуністи зрозуміли, що це повна маячня. Записка ця була написана у 1982 році, і хоча ми звикли вважати, що там всі були маразматиками та реальність уже не сприймали, але в цьому випадку достатньо адекватним виявився цей член ЦК.

— Як багато потрібно передивитися справ, аби знайти одну історію для статті?

— Коли я вів власний телеграм-канал, у мене було правило: один день — один допис. На день я переглядав приблизно сто сторінок якихось доповідних записок, це приблизно один місяць, наприклад, липень 1981-го. Більшість — не дуже цікаво, десь 20–30 % — щось більш-менш цікаве, що можна вирізати й запостити в телеграм-канал. І десь 1 % — вау-історії, про які ти одразу вирішуєш не поспішати з публікацією в телеграмі, а зробити запит саме на цю справу або прізвище. Справа — це вже не маленька записочка, а один-два томи, іноді десять із деталями цієї історії. Круто, якщо справу знаходять, але це не завжди відбувається. З різних причин: якісь знищені, якісь загублені, якісь, наприклад, у Донецьку зберігалися. Велике везіння, коли справа є — тоді я поспішаю в архів, копіюю цю справу та пишу статтю. Загалом багато часу пішло на те, щоби просто відсортувати, просіяти безліч нецікавих документів і натрапити на якусь перлину. Навіть якщо ти очікуєш цікаву справу та її знайшли в архіві — приблизно в половині випадків ти гортаєш сторінки і з кожною все більше розчаровуєшся через її типовість. Тоді закриваєш, відсовуєш цей том убік і розгортаєш наступну. Безліч історій, які залишилися нерозказаними просто тому, що вони недостатньо цікаві.

— Ви кажете, що почали працювати в архівах не одразу після їхнього відкриття. Чому?

— Коли їх відкрили, я ще був в аспірантурі та займався іншою темою — 90-ми роками, Незалежністю. Це майже не стосувалося моєї теми. Власне, через пошуки якоїсь інформації саме за темою дисертації я вперше там і опинився. Мені, як і дуже багатьом, хто не мав із цим справи, здавалося, що це суперскладно, що це така бюрократична тяганина. Я чув, як складно було працювати із серйозними архівами в Радянському Союзі: маєш не тільки ти йти, а й твій керівник, писати мільйон листів із коментуванням того, з чим ти будеш працювати, купа перешкод. І мені здавалося, що це так працює і зараз. А потім я побачив чийсь допис, можливо, Кіпіані, про те, як він сходив до архіву СБУ вперше, як там усе просто, ніякої бюрократії. Після цього допису я вирішив піти та попрацювати в архіві.

— Я від багатьох людей чула, що їм страшно працювати в архівах КДБ, адже там відчувається цей важкий дух минулого. Як ви ставитеся до цієї роботи, до героїв справ, із якими працюєте?

— В якийсь момент я почав зі здивуванням помічати, що до деяких героїв у мене виникає співчуття. Ти гортаєш справу, не знаючи, чим вона завершиться, і думаєш: «Хоч би його все ж таки не розстріляли!». Також мене емоційно чіпляли листи родичів: людину арештували — а дружина або матір просить повернути її сина, чоловіка. Це як читати художню книжку, про яку не знаєш, чим вона завершиться. І, до речі, не завжди все завершувалося трагедією, іноді навіть ставалися хепі-енди. Особливо якщо йдеться про кінець 30-х. Якщо людина доживала до кінця 38-го, а тим більше 39-го — суттєво збільшувалися шанси, що вона виживе. Звісно, це перебування в СІЗО ні за що теж ламало їм долі, але вони хоча б залишилися живими. Тоді я радів за них. Але остраху якогось не було.

— Більшість розказаних вами історій персональні. Чи немає у вас відчуття, що ви розповідаєте історії про особисте та що потенційно ці люди не бажали б їх оприлюднювати?

— На початку я був трошки обережніший, наприклад, деякі прізвища скорочував у публікаціях. Я не був певен, що з юридичної точки зору не почнеться якийсь скандал через це. Але потім я вже набив руку, зрозумів, що це не має особливого значення, навряд чи історії когось зачеплять. Хоча в мене було кілька інтимних історій, про які я промовчав. З одного боку, вони в читача якийсь інтерес викликали б — ясно, що те, що з сексом пов’язане, привертає увагу. Але було трохи незручно, бо є живі нащадки. З іншого боку, це ніяк не розкривало основного сюжету, тому я просто їх «вирізав», як із фільму вирізають другорядні лінії при монтажі. Другий момент — було кілька випадків, коли я виходив або на родичів, або на учасників подій, із деякими навіть зустрічався. Люди, зазвичай, нормально реагують — щось розповідають, коментують. Але були такі, що спочатку поспілкувалися, все розповіли, а потім подумали та вирішили, що не хочуть це публікувати. Причому кілька разів мені так «пощастило», що це не були коректні прохання «не публікуйте, будь ласка», а одразу починали з погроз судом. Це маячня, звісно, але в одній історії я змінив ім’я, зазначивши, що воно змінене.

— А як ви реагували на ці погрози?

— Я розумів, що з точки зору законодавства жодним чином не зобов’язаний щось приховувати. Це архівний документ і за всіма законами я маю повне право на публікацію. Але я не хотів псувати людині настрій, якщо вона мені нічого не зробила. Тим більше багато з них уже доволі немолоді. Одного разу було так: людина, родича якої розстріляли, була привітна, все розповіла. Але зі слів, з її листів я розумів, навіть за формулюваннями, що їй дається розповідь доволі важко. Напевно, вона блокувала цю історію у своїй пам’яті, багато років не згадувала про це. Ми й досі спілкуємося час від часу, але мені незручно, що я в такий спосіб зробив їй боляче.

— За роки пошуків ви знайшли десятки історій. Як вам здається, серед справ сучасних українських спецслужб потенційно є схожі історії, які зможуть розкривати дослідники за 50, 100 років? Чи такі паралелі недоречні?

— Звісно, є. Я думаю, що в будь-якій країні за будь-якого режиму в роботі спецслужб, правоохоронців буде достатня кількість цікавих історій, щоб хотілося про них розповісти. Це не особливість лише тоталітарних режимів. Я сам би залюбки попрацював зі справами СБУ або МВС, якщо не сучасними, то 90-х років. Упевнений, що там теж достатньо багато матеріалу для істориків майбутнього.

— А зараз архіви СБУ чи МВС за 90-ті та 2000-ні недоступні для дослідників?

— СБУ — так, але є певні архіви, де є справи прокуратури вже часів Незалежності. Зокрема, справа Онопрієнка. Я бачив її в каталозі, там щось близько 30 томів. Це не повна кримінальна справа, бо повна кримінальна — це десь 100 томів, а наглядова. В принципі, це матеріал на книжку. В мене навіть була думка її замовити, — я з дитинства пам’ятаю якісь сюжети й газетні статті про нього. Я зайшов у Вікіпедію прочитати про цю справу, уявив ці сто томів і зрозумів, що я не хотів би в цьому копирсатися. Зараз є дуже популярний жанр «тру крайм», ця справа якраз у цьому жанрі. Є окрема категорія журналістів, які пишуть про кримінал — і саме в них виходять на ці теми найкращі книжки. Але це не моя історія. Я просто відчув, що не готовий до такого. Хоча іноді мені цікаві якісь кримінальні справи, не суто політичні. Наприклад, про серійну отруйницю Тамару Іванюкіну. Вся інформація про неї відома, майже все публікувалося, але навіть у такі відомій справі можна зробити мікровідкриття: у всіх публікаціях і у Вікіпедії вказували, що її розстріляли у 1987 році, того ж самого року, коли заарештували. Але в архіві вдалося знайти її справу та справжню дату розстрілу — на три роки пізніше, в 1990-му. Ми зробили про це публікацію на «Was.media» — і за тиждень я побачив, що Вікіпедія вже виправила дату з посиланням на нашу статтю.

— На вашу думку, будь-хто може працювати з архівами? Чи для цього потрібна історична освіта або якісь специфічні навички?

— Можу сказати, що не в усіх вистачає терпіння. Я порівняв би це з археологією: за тиждень в експедиції можна взагалі нічого цікавого не знайти, а можна натрапити одразу на якийсь крутезний артефакт. Це своєрідна лотерея. Так само в архіві ти можеш перелопатити дуже багато матеріалу — та не знайти нічого. Не всім подобаються такі методи роботи — це я більше про журналістів кажу, ніж про істориків. Бувало, що деякі журналісти ходили зі мною в архів, аби подивитися, як це працює. Раз сходили — нічого сенсаційного не знайшли та й «забили». Я розумію, що це не для кожного. Хтось любить у судових реєстрах ритися, хтось — у документах, хтось їздить «у поле». Історикам це доводиться робити, але я в студентські й аспірантські роки теж не мав потягу працювати в архівах. Я розумів, що, в принципі, там є цінна, корисна та потрібна інформація. Але за моєю темою дисертації в державних архівах майже нічого не було — більше інформації було в приватних архівах. Тобто це просто дві-три коробки з фотками, газетами, які хтось зберігав у себе вдома. Але у 2017 році, коли я один раз сходив в архів СБУ — я одразу зрозумів, що це моє, що хочеться ще і важко вже зупинитися. Але це індивідуальна річ.

— Як вам вдалося відшукати приватні архіви?

— Переважно я знайомився, спілкувався з людьми з націоналістичного середовища, із цього руху. Телефонував одному, другому, питав їх, по-перше, з ким можу поговорити, щоби знайти спогади цікаві, змістовні. По-друге, питав про архіви. І кілька людей у кожній організації знаходилося, які нічого не викидали та все збирали. Вони ділилися, показували — і я отримував величезне задоволення, гортаючи якісь старі фотки. Це для істориків зрозуміло, для колекціонерів: ти бачиш купу фотографій, які вже відомі, опубліковані — аж раптом знаходиш фотку, яку ніде не публікували. Для 99 % людей у всесвіті це абсолютно не важлива річ. А для тебе та ще для п’ятдесяти людей у світі це суперсенсація, це так круто — і саме ти її знайшов. І є спільноти в фейсбуку, де оцінять ту фотку. Хоча навіть там це не завжди працює. Іноді ти щось цікаве знайшов, запостив — і отримав п’ять лайків. А запостив фотку молодого Яроша, яку раніше публікували вже — і всі лайкають і репостять.

— У 2022 році вийшла ваша книжка «Архіви КГБ. Невигадані історії». Але ви казали, що чекали її три роки. В чому була затримка та чому це тривало три роки?

— Ми почали говорити про книжку з видавництвом «Vivat» десь у 2019 році, але перемовини тривали довго: в мене народилася дитина, потім почалася пандемія, все затягнулося. Нарешті у 2021 році ми відновили діалог і виникло багато бюрократичних питань — потрібно було отримати формальну згоду видань, що раніше опублікували мої статті. Паралельно з’являлися нові статті, про які я вирішував, що їх теж варто додати в книжку. Тобто на початку перемовин із видавництвом їх було значно менше. Через повномасштабне вторгнення я подумав, що книжка точно не буде видана, тим більше харківським видавництвом. Але десь вже в березні вони мені написали, що книжка буде — не так швидко, як планувалося, але буде. І ось вона вийшла.

— Без яких історій ви не уявляли своєї книжки?

— Повоєнна справа спіритичного гуртка з Білої Церкви та вже згадана історія про портрет Троцького. Щодо деяких історій у мене були сумніви, багато історій, які я думав додати спочатку, я вилучив, а от про ці дві в мене було 100 % упевненості, що вони мають бути в книжці. Вони дуже цікаві за сюжетом.

— Проти вас самого є справа — колись, напевне, її можна буде знайти в архівах за словами «Сталін», «СІЗО», «бюст». Можете розповісти цю історію?

— Коли у 2020 році стало відомо, що в нас у Запоріжжі будуть ставити Сталіна, багатьом стало очевидно, що з цим щось треба робити — я думаю, різні компанії людей у Запоріжжі й за межами міста думали, що з цим можна вдіяти. Декілька людей з організації «Тризуб» вирішили, що треба приїхати та його демонтувати. Разом зі мною це дев’ятеро людей, я єдиний місцевий — знав, де стоять камери, та розумів, що краще мені там особисто не світитися. Іноді ЗМІ пишуть, що я особисто щось зробив, але вони помиляються — моя роль була посередницька. На самому місці я не був присутній, лише показав, де той пам’ятник, і після того, як йому трошки відпиляли голову бензоболгаркою та добили кувалдою, я відправив ці інструменти власнику. Допоміжна роль, або, як писали потім у кримінальній справі, посібник.

За три дні після цього відпилювання стався вибух — пам’ятник підірвали. Ці події часто плутають (до речі, це теж цікавить істориків — як працює народна пам’ять). Тому багато хто вважає, що це ми зробили. Але ми пам’ятник не підривали й насправді ніхто не знає, хто це зробив. Згодом нас знайшли та відправили до СІЗО. Юру Гудименка теж заарештували — це взагалі був інший епізод, але його справу відновили. Два місяці ми пробули в СІЗО, потім нам пом’якшили запобіжний захід і замінили на підписку про невиїзд. У результаті дали умовні терміни для всіх. Кумедно, що у 2015-му чи 2014-му, після революції, та ж сама запорізька прокуратура, що нас звинувачувала у 2011 році, подала на перегляд справи, щоб нас виправдали. Далі все було за стандартною схемою: справу повернули на перегляд, потім новий суд залишив той самий вирок. Прокуратура подавала апеляцію, вона залишила вирок без змін. Потім касація. І врешті-решт нас не було виправдано. Ми досі судимі.

— У той час ви були студентом. Яка була реакція університету на цю справу?

— Так, я був на п’ятому курсі й університет відреагував найкращим чином. Весь факультет, всі викладачі підписалися за зміну запобіжного заходу — трохи радянського формулювання — аби мене відпустили «на поруки трудового колективу». Взяли на себе відповідальність за те, щоб я добре поводився, перебуваючи вдома, а не в СІЗО. Коли мене відпустили, всі були раді мене бачити, я навіть встиг скласти сесію, дописати дипломну роботу. В принципі, я реально складав усі іспити, але було видно, що вони йшли назустріч, не сильно жорстко приймаючи заліки та іспити, не «валили». Парадокс у тому, що вже потім мені казали, що якби нас не посадили, нам би влетіло на факультеті. Звісно, нікому не подобалося, що преса вкотре пише, що «все бандеровцы в Запорожье учатся на историческом факультете», і депутати від компартії, серед яких випускники нашого факультету, подають запити в СБУ з проханням «перевірити факультет, розсадник фашизму». Окрім мене у справі був ще один історик, випускник істфаку. Це все не сильно подобалося деканату. В цілому вони участь у таких заходах не схвалювали, але оскільки нас відправили в СІЗО, то їм була очевидна неспівмірність запобіжного заходу та вчинку. В нашому випадку хоча би формально були збитки на пів мільйона гривень, ми майно пошкодили. А от Гудименка тримали в СІЗО через малюнок балончиком на пам’ятнику Дзержинському. Чи зараз можна уявити, що людину за це відправляють у СІЗО? В Росії — так, але навіть за часів Януковича це було занадто. І оскільки ми виглядали жертвами режиму, то і ставлення з боку істфаку було непогане.

— Ви самі вважаєте ваші архівні розвідки більш науковими чи це більше робота журналіста, медійника?

— Звісно, я намагаюся розповідати історії так, щоб це було цікаво читати. В наукових працях не можна так закручувати сюжети, тасувати послідовність подій, моделювати діалоги й навіть те, що людина подумала. Наприклад, конвоюють зека, який хоче втекти. З нього знімають кайданки. Я собі змоделював, що він думає: «О, класно! Настав зручний момент для втечі». Я ніяк не міг дізнатися, що він думав у той момент, але за логікою він мав зрадіти. І так само з діалогами — у справах переважно наводять непряму мову, але я це перефразую на пряму. Якщо ми не знаємо, як далі розвивалися події, бо документи нам про це не кажуть, я намагаюся кілька варіантів можливого розвитку припустити. Водночас я намагаюся, щоб кожен факт, кожен сюжет був підкріплений доказами. І якихось художніх фантазій, як деякі журналісти роблять, я уникаю. Тобто ці історії — на межі науки та журналістики.

Зараз я повернувся до науки, займаюся нею паралельно. Можливо, якщо я на докторську колись наважуся, то вона вже буде пов’язана з архівами, бо там безліч тем нерозкритих.

— Як до вашої роботи ставляться колеги-історики? Не критикують її як недостатньо наукову?

— Буквально останніми днями говорив з істориками, які є для мене авторитетами в певних темах, — і мені було дуже приємно чути, що вони дивляться наш ютуб-канал чи сайт, читали мою книжку. Не пригадаю, щоб були якісь негативні відгуки. Хоча на початку дуже побоювався, що таке може бути. Я така людина, що можу не звертати увагу на деякі хейтерські коментарі в ютубі. А от якщо якийсь історик, що дійсно орієнтується в темі, скаже мені, що щось не так, то я сприйму це дуже близько до серця.

— Ютуб-канал, статті в медіа, редакторство на Was — це все своєрідне просвітництво. Чому ви вирішили прийти в журналістику?

— Коли переїжджав із Запоріжжя до Києва й обирав варіанти, чим займатися, якраз свою роботу починав «Was.media». Я подумав, що це робота моєї мрії — очолювати таке ЗМІ. До того я вже писав статті для різних медіа, для «Історичної правди», навіть надіслав їм резюме, коли вони шукали редактора. А потім навесні мені запропонували роботу у «Was.media».

— Як працює Was під час війни? Чи змінився фокус вашої роботи?

— Зараз основний напрямок роботи — це розвиток ютуб-каналу, і основна справа, яку я роблю, — редагування сценаріїв для відео. Іноді в сценарії потрібно змінити абзац-другий, іноді повністю переписати. Мені це подобається — і задоволення отримую, і якийсь ефект від цього є.

За темами ми намагаємося дотримуватися балансу між тими, що пов’язані з війною та війнами різних століть, з якимись паралелями із сучасністю — і темами зовсім відстороненими, далекими від сьогодення. Це доволі хороша формула, яка подобається глядачу.

— Як ви плануєте розвивали «Was.media» надалі?

— Зараз ми експериментуємо. В нас уже з’явилася непостійна нова рубрика «Was Talks». Це зовсім не схоже на наші звичні відео — це або інтерв’ю, або лекція історика. За статистикою ці відео менше зайшли нашій аудиторії, напевно, тому що люди більше звикли до того, що ми робимо зазвичай. Але ми не зупиняємося, будуть ще нові формати. Я сподіваюся, що це буде цікаво.

Також нам хотілося б кілька версій сайта й каналу іншими мовами. У нас є англомовний ютуб-канал, який нерегулярно оновлюється, можна сказати, що він напівмертвий і не набирає багато переглядів. Хотілося б, щоб він активніше розвивався, як і англомовна версія сайта, яку ми зараз потроху наповнюємо. І також ми хотіли б канал польською мовою, тобто ті самі матеріали, що в нас є, перекладати, можливо, прибираючи якісь речі зрозумілі суто для українців, а натомість додаючи щось польське. А якщо цей контент піде, будуть вільні руки, будуть ресурси, то чому б не спробувати ще й іншими мовами? У нас є контент, який можна перекласти.

— Чому, на вашу думку, суспільство в умовах війни починає цікавитися історією інших війн?

— Багато людей зараз ставить собі різні питання, люди хочуть знати, що відбувається й чому, шукають відповіді. Хтось читає справжніх адекватних експертів, а хтось — експертів у лапках. Хтось намагається знайти відповідь на свої питання саме в історичних паралелях. Ми допомагаємо їм у цьому.

— Ви вважаєте доречними ці історичні паралелі? Чи пояснюють вони події, що відбуваються зараз?

— Якихось стовідсоткових паралелей і подібностей немає. Наприклад, усі люблять порівнювати Путіна та Гітлера. Але казати про стовідсоткову подібність не можна, це скоріше маніпуляція або спекуляція. В історії такого не буває. Все одно випливе мільйон різних факторів, які різняться. Окрім того, навіть якщо паралелі є, зайвим буде робити з цього однозначні висновки, бо ми точно не знаємо, як буде цього разу. І навіть якщо ми дозволяємо собі через деякі ситуації провести паралелі — наприклад, у нас був випуск, де ми знаходили спільне між Путіним і Саддамом Хусейном, — це не значить, що ми передбачаємо, що Путін буде повішений за вироком суду або застрелиться в бункері, як Гітлер. Можуть зіграти інші фактори — і ситуація, яка в нас сьогодні є, може піти зовсім іншим шляхом, ніж сто чи двісті років тому. І хоча всім це подобається, не треба цим зловживати, треба бути обережним і не абсолютизувати ці паралелі.

Скриншот на головній: Локальна історія/YouTube