Ви можете скептично ставитися до технології 360°: сферичних фото, відео, ігор. Нещодавно, наприклад, я спілкувався з головним редактором Texty.org.ua, і він казав, що редакція не робила проекту «Пролітаючи над Драгобратом» у віртуальній реальності (VR), тому що в Україні для цього недостатньо глядачів. І я вже думав відкласти кардборд (це така картонна маска з лінзами, куди вставляють телефон) у довгу шухляду, якби не команда медіапроекту New Cave Media.

Проект був представлений громадськості наприкінці березня. «Використовуючи технологію 360° відео в поєднанні з графікою та об'ємним звуком, ми створюємо візуальний досвід із імерсивним ефектом (ефект занурення. — MS) для глядача», — йдеться в описі студії.

Ядро студії — три фотографи. Сергій Полежака — за п'ять років встиг попрацювати для новинного агентства Reuters, журналів Der Spiegel, La Vanguardia, газет Het Nieuwsblad, Tages Anzeiger і багатьох інших. Марія Савоскула, яка захоплюється, зокрема, мікрофотографією й навіть розповідає про неї на майстер-класах. Та Олексій Фурман — єдиний український фотожурналіст, що двічі публікувався на обкладинці українського National Geographic, отримав престижну французьку премію для військових журналістів Prix Bayeux-Calvados des correspondants de guerre, а його фотографії виходили у стількох виданнях світу, що не варто й перелічувати.

Олексій Фурман та Сергій Полежака, зйомки 360-енциклопедії у Норвегії 

Під гул кавомолки в одному з кафе Києва ми зібралися обговорити їхнє нове захоплення й дізнатися, на що вони взагалі розраховують, беручись за створення такого незвичного (як для України) контенту. Вони ж переконані: саме тут і є перспектива. Особливо для журналістики, хоча є кілька «але».

MS: Мене свого часу розчарувала VR-маска, де екраном є вставний смартфон. Картинка зерниста, видно пікселі.

Cергій Полежака: Так, найближчим часом так і буде, тому що роздільна здатність недостатня, й до того ж на екран ти дивишся під збільшувальним склом. Цікаво, що з самого початку, коли починався весь цей «360-рух», багато хто вірив, що саме ігри будуть важливими для користувачів. І боялися, що це буде, як із 3D-телевізорами: ігри врятують усе. Але на диво — і це дуже приємно — на мобільних платформах (Gear VR, Google Daydream, Oculus) шукають саме неігрові наративи.

MS: Блогери, які випробовують такі ігри, кажуть, що від них за короткий термін уже починає в прямому сенсі нудити.

Марія Савоскула: Це дивлячись, як знято.

Сергій: Усе залежить від людини. Я грав у гру, де стріляв в інопланетних монстрів, і все було гаразд. Люди ж, які дивилися прямий стрим цього на проекторі, казали, що їм ставало недобре. Тому це дуже індивідуально.

Марія: Я як людина із «середньопоганим» вестибулярним апаратом, можу сказати, що звикаю до картинки. Тобто спочатку дивлюся, й мені страшно, здається, що одразу треба знімати маску, але ж цікаво, що далі. Ти ніби в якийсь момент терпиш, а потім починаєш потроху перелаштовуватися. Хоча це й не завжди спрацьовує.

Олексій Фурман: А мене, приміром, вириває з картинки джойстик у руках — асоціюється з комп'ютерною грою. А коли дивлюся реальний журналістський сюжет, я справді там, руки не задіяні, я повністю занурений.

via GIPHY

Cергій: Узагалі, є «шість сходинок свободи» (dimensions of freedom): тривимірний простір, де ми можемо рухатися в кожному знапрямків, а також обертатися по кожній із осей (3+3=6). У 360, яке знімаємо ми, — від двох до трьох таких вимірів. Тобто це сферичне відео, де можна крутити головою, нахилятися.

Яка аудиторія VR-проектів та як їх монетизувати

MS: Повернімося до New Cave Media. Це конкурент українській Sensorama, яка теж займається 360-контентом?

Cергій: Ми взагалі нікому не конкуренти. Ми заледве вирвалися з фотожурналістського світу, де всім тісно в Україні. У 360 стільки ініціатив, стільки напрямків розвитку, що ніхто нікому не конкурент. Ми не перетинаємося в темах.

Олексій: До того ж Sensorama — це щось на кшталт майданчика, де збираються таланти. У нас усе ж команда, яка розповідає візуальні історії.

MS: Тобто ви орієнтуєтеся саме на журналістські історії?

Олексій: Ми орієнтуємося на VR як у журналістиці, так і в бізнесі, освіті тощо.

MS: У планах активна монетизація проекту?

Сергій: Звісно, одне з головних бажань міняти щось у житті й організовувати таку команду — це вивести цю історію на бізнес-рейки. Тому що багато атрибутів журналістики, особливо вітчизняної, мені особисто не імпонують. Бідні художники й таке інше...

Олексій: Ми виграли не так давно грант Internews на виробництво журналістських історій. Одна з них уже вийшла — про Романа Кисляка, яка була опублікована на «Радіо Свобода». Маю сказати, що VR надає абсолютно новий рівень емпатії до персонажів, особливо при перегляді роликів у VR-шоломі. Ти буквально можеш відчути, як стоїш із героєм сюжету поряд, відчуваєш його емоції. Тепер ми ведемо переговори зі ЗМІ, які вже роблять VR за кордоном (американські, європейські), про те, щоби знімати для них VR-історії в Україні.

MS: Проблема в Україні в тому, що аудиторія невелика. Нещодавно головний редактор Texty.org розповів, що вони планували робити проект у VR, але передумали, бо, мовляв, не буде кому дивитися.

Олексій: На фейсбук-сторінці «Радіо Свобода» в історії про Кисляка вже 32 тис. переглядів. Перевага VR для широкої аудиторії — те, що її можна дивитись як magic window на телефоні. Це дещо не той рівень імерсивності, але дозволяє великій кількості людей ознайомитися з цим контентом. Крім того, дослідження, яке проводив Google, показує, що 360-відео отримує трохи менше переглядів, ніж звичайне. Та якщо дивитися на те, як люди взаємодіють із цим контентом, саме після 360-історій вони хочуть побачити більше, цікавляться конкретно цією темою. Із відео 2D — ти його подивився й закрив.

Але проект про Карпати — це не зняте відео, тому тут дещо інша ситуація. Використовувати CGI (computer-generated images. — В. М.) для журналістики успішно й більш-менш рентабельно може хіба що Нонна де ла Пенья, яку називають хрещеною матір’ю VR-журналістики. Вона робить журналістські речі, але за допомогою комп'ютерної графіки: можна пройтися по розбомбленому місту Сирії, постояти в черзі за їжею з безхатьками Лос-Анджелеса, стати свідком сцени домашнього насильства. The Guardian також нещодавно зробив одиночну камеру за допомогою комп’ютерної графіки, але використовували аудіозаписи з реальними людьми, які сиділи в таких камерах. Тобто наразі це більше проекти для престижу.

MS: Свого часу The New York Times розсилав своїм підписникам картонні маски для перегляду відео VR, хоча вони мали на це ресурс і знали, кому надсилати.

Олексій: До речі, з цього почалося моє знайомство з VR. Я був у тому мільйоні, кому вони надіслали свої кардборди. І перша сцена у VR, яку я побачив, була з України. Я тоді подумав, що це знак. Це була The displaced, про хлопчика з Донбасу.

Cергій: Щодо наших ЗМІ. По-перше, кардборд не така вже й дорога річ, щоби познайомитись зі світом VR. І давайте розмежуємо світи: журналістський і комерційний. Журналістський контент найчастіше знімають на маленькі 360-камери. Але якість вони дають недостатню.

«Найкращий спосіб розповісти VR-історію — розповісти її через людину»

MS: На що зніматиме New Cave Media?

Cергій: Ми працюємо з чотирма камерами, в кожної своя специфіка. Одна з них — рішення, засноване на камерах GoPro. Три інших — саме 360. Журналістські історії знімаються на останні, тому що відіграє роль не рівень пафосу і крутість камери, а рівень доцільності й розподілення роботи у продакшені. Навіть контент, знятий на камеру-360, потребує відповідного «зшивання».

MS: Скільки для медіа треба коштів, щоби почати знімати у технології 360?

Cергій: Стільки, скільки коштує камера 360, стійка, кардборд — близько 500 доларів. Також оплатити години роботи людині, яка зніматиме, й тому, хто монтуватиме.

MS: Звук записується окремо?

Cергій: Залежить від того, яка це буде історія. Якщо історія не сторітелінгова (де ми будуємо свій сценарій), а репортаж, і передбачається, що людина буде дивитися його в масці без навушників, то для такого матеріалу достатньо камерного мікрофона. Хоча...

Є щаблі, які по-різному знімаються та обробляються. Приміром, комерційний контент у форматі 360, який ми робили для каліфорнійської компанії: там був окремий звук, начитка. Цей проект передбачався для перегляду в навушниках, тому звук був об’ємний. Тобто він тебе додатково направляє. Але для журналістських цілей у цьому немає особливого сенсу. Тому що ці історії на звичайних телефонах, звичайних кардбордах будуть дивитися, радше за все, без навушників.

Олексій: Тут треба враховувати, що, мабуть, найкращий спосіб розповісти VR-історію — розповісти її через людину. Це, грубо кажучи, перевернута піраміда: ти починаєш із людини, а далі підходиш до проблеми. Тобто через людину ти розповідаєш якусь історію, тенденцію, проблему і т. д.

Марія: Як у літературі — «історія маленької людини».

Олексій: Але це може бути і велика людина.

Cергій: Крім концепцій, є дуже прагматичні речі. Наприклад, у тебе є три — п'ять сцен, через які треба провести глядача, й вони всі зняті в різних локаціях. Щоби глядач узагалі розумів, про що йдеться, можна дати йому гарного персонажа «в червоній куртці».

Олексій: Навіть таку новинну подію, як «Марш жінок» у США, The New York Times у технології 360 знімали через людину. Хоча, здавалося б, така велика подія, став камеру — і «до побачення», але ні. Усе одно знаходять героя, оператор їде з нею до місця маршу, знімає її на місці, те, як вона їде назад. Навіть попри те, що це дуже короткі ролики, свого роду замітки, чотири — сім сцен, навіть тут є історії.

Cергій: Character based visual storytelling (оповідування історій, що ґрунтується на героєві. —  MS) — те, чого Україні не вистачає.

Де навчитися працювати з 360-форматом?

MS: Як просувається робота з енциклопедією-360 (про неї MediaSapiens писав раніше)?

Cергій: Ось коли будинок будується, він до останнього моменту виглядає погано: там арматурина стирчить, побілка сиплеться й робочі ще сновигають. Отак вона наразі виглядає.

Олексій: План на сьогодні зробити minimal viable product (мінімально життєздатний продукт. — MS), із яким ми хочемо покататися по виставках, показати його потенційним партнерам, інвесторам, подивитись, як це спрацює.

MS: Як після фотожурналістки працювати з 360-форматом? Які плюси й мінуси?

Cергій: Узагалі все інакше. Це не те, що фотожурналіст розвинувся до документального чи почав знімати відео. Тут відбулося кілька еволюційних стрибків. По-перше, ми тепер не кожен окремо, а команда. По-друге, це команда з різними взаємодоповнювальними навичками. По-третє, ми запозичуємо принципи роботи команд документального кіно, digital-продакшену. Тобто це повністю новий рівень. Для себе я змінив усю парадигму. В мене від фотожурналістки залишилося тільки те, що я вмію гарно фотографувати.

Марія: Але 360 — це не принцип, тобто звичайну зйомку фото й відео ми теж можемо робити. І знімати на тому ж рівні, коли працювали окремо, чи навіть краще. Багато хто каже: навіщо 360? Приміром, історію Романа Кисляка можна було зняти і звичайним сюжетом, але тут у технології 360 ми можемо дати повну імерсивність. Ми можемо більше відчути; ми не дивимося на нього, а живемо поряд із ним. Ми можемо почути, як він говорить, побачити, як пересувається, де живе. Можемо опинитися з ним в одній кімнаті.

MS: Наскільки зйомка такого відео оперативна?

Марія: Усе залежить від поставлених завдань. Можна зняти одним кадром, зшити й викласти. Але якщо говорити про історію, то треба працювати над сюжетом, героєм, темою.

Cергій: Деякі європейські ЗМІ дозволяють собі робити відверту халтуру, яка знята послідовністю п'ять — сім кадрів, і монтажу там як такого немає, сліпа нарізка кадрів. У такому випадку, якщо людина не працює над наративом, тоді монтаж іще простіший, ніж зі звичайним відео. Закинув, мовляв, глядач усе одно буде крутити головою.

Олексій: Мені здається, що європейські ЗМІ припускаються помилки, коли дають звичайним журналістам камери-360 і кажуть: «Зніміть лівою ногою, коли будете на місці». Це відео не має ніякого великого змісту, тому що в ньому немає історії. І це справді просто набір кадрів. Те, що такі історії є, може, чесно кажучи, навіть нівелювати всю суть 360-сторітелінгу.

MS: Де вчать знімати у технології 360 і скільки треба часу, щоби перейти до такої зйомки?

Олексій: Ми всього навчилися самі. На Youtube можна дивитись, як зшивати відео. Ще я нині проходжу відкритий безкоштовний курс University of Southern California, який називається Intro to immersive journalism.

Cергій: Щодо сторітелінгу — виручає Medium. Це такий прихисток для людей, які не терплять великого потоку беззмістовних постів у Facebook.

MS: Ми підійшли до найголовнішого. Чому студія має назву New Cave Media?

Cергій: Це багатогранна назва! З одного боку, тому що історії людина розповідає ще з часів печерної людини. Шкрябали собі вугіллям, нігтями по стіні в печері: забили мамонта, притягли тушу, сіли за вогнище, розказали, як це було. Тепер та сама стара добра печера, де ми розповідаємо одне одному байки. Інший бік стосується безпосередньо віртуальної реальності. Платон казав: раптом об’єкти, що довкола нас, не реальні? А що як те, що нам здається реальним, насправді лише спрощені тіні від справжніх об’єктів, які десь там біля входу в печеру? А ми тут дивимося на стіни й нам здається, що це все реально. Тобто він батько ідеї матриці й нереальності того, що відбувається. Іронія в тому, що з трендом віртуальної реальності людина сама себе добровільно засовує в печеру з віртуальними спрощеними образами. Ми навіть у компанії кажемо, коли хтось одягає маску: «Зачекай, він у печері».

P. S. Хоча декому VR допомагає розправити крила :)