«Трансвестит» чи «транссексуал»? Ще рік тому для мене це були однакові поняття, про які я однаково нічого не знала. Власне, з теми про звільнення з роботи чоловіка, який став жінкою, її історію та порушені права розпочалася моя правозахисна журналістика.

На той час я шукала будь-якого заробітку. Перше, що подумала, побачивши тему про «незвичайну» людину, було щось на кшталт: «Ого, Іро, про трансвеститів ти ще не писала…». Статтю «Транссексуал шукає роботу, або Історія одного перевтілення» готувала місяць. Так довго одну тему я ще ніколи не розробляла. Довелося спочатку вивчити все про транссексуальність. Оскільки моя героїня проживала в іншому місті, розмова з нею відбувалася телефоном. Під час інтерв’ю я намагалася зрозуміти – як же я сама до цього ставлюсь. Як виявилося – нейтрально. Це навіть трохи здивувало. Що не було дивним, так це коментарі читачів, серед яких, м’яко кажучи, приязних було небагато. Пізніше такі відгуки стали нормою, особливо якщо теми стосувалися поширених у суспільстві стереотипів, як-от про ромів чи кримських татар.

Після такого «бойового хрещення» посипалися замовлення на інші статті правозахисної тематики. Однак матеріали я готувала радше інтуїтивно, дотримуючись стандартів журналістики. Адже на правах людини розумілася ще менше, аніж спершу на темі транссексуальності.

Якось мене запросили на черговий медіазахід, на якому члени Української Гельсінської спілки звітували про стан прав людини в нашій державі. Тортури в міліції, численні порушення прав жінок та людей з особливими потребами, обмеження свободи слова, дискримінація… Додому я прийшла з товстелезною книжкою-звітом УГСПЛ і чотиригодинним диктофонним записом. Чи варто казати, яких творчих мук я зазнавала, намагаючись написати щось пристойне й читабельне для читача?

Тоді й остаточно усвідомила, що мої знання про права людини поверхові, потрібно зануритися в тему. Визнати гірку правду мені, амбітному журналісту, було нелегко. Я відважилася подати заявку на журналістський курс Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини», організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини разом із Правозахисним центром «Поступ» та громадською організацією «М’АРТ» за фінансової підтримки Норвезького Гельсінського комітету та Міжнародного фонду «Відродження».

Прийняли. Ба більше: мене не просто «занурили», а викинули в інформаційне море… Моє невігластво тягнуло на дно, як прив’язаний до шиї камінь. Я захлиналася від статей конвенцій та декларацій, плутала порушення прав людини зі сваркою двох сусідів, ставила некоректні запитання про совість представнику уряду… Врешті, після тижневого борсання на уроках, я позбулася каменю і трохи навчилася плавати. Тренери програми вказали мені шлях, а далі все залежало від мене – його триматися чи звернути на іншу дорогу.

Зізнаюся, нелегко готувати статті про права людини. Мої герої – це зґвалтовані дівчата вулиці, ВІЛ-інфіковані через недбалість лікарів немовлята, роми зі спаленого табору, дискриміновані чоловіки та жінки передпенсійного віку… Майже кожну з цих тем доводилося розробляти одночасно з вивченням порушеного права. Зрозуміла, що все небезнадійно, коли почала розрізняти в чужих журналістських матеріалах помилки стосовно прав людини. Зазвичай у журналіста обмаль часу, щоб розібратися в темі. Тим більше, коли вчора писав про посівну кампанію, сьогодні – про розвиток металургії, а завтра – про права жінок. Однак від браку часу та невігластва страждає не тільки правозахисна тематика, а й сама журналістика. А це вже тінь на репутацію моєї професії. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Тому-то стара як світ істина про те, що слід визначитися з журналістською спеціалізацію й стати в цій темі профі, актуальна сьогодні, як ніколи. Як на мене, саме тема прав людини, з огляду на непросту ситуацію в нашій країні, може стати дуже затребуваною. Та ще й «безкоштовною» спеціалізацією, зважаючи на те, що чимало громадських організацій та правозахисників готові фінансувати навчання журналістів.

Є ще один важливий момент. Сьогодні існує необхідність створювати мережу журналістів, які пишуть про права людини. Ця ідея не нова, і так чи інакше втілюється некомерційними організаціями. Однак такі журналісти розпорошені, нерідко їм бракує живих історій, контактів експертів, а то й знань. Та якщо вони вже виявили зацікавленість до такої складної теми, було б шкода втрачати їх через неорганізованість мережі. Як на мене, саме час кидати рятівне коло – і допомогти журналістам об’єднатися.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини