Є декілька сталих термінів, більшість із яких ще не так давно використовували хіба що журналісти-міжнародники. Але, на жаль, зараз вони стали повсякденно необхідними всім українським журналістам для визначення різних типів учасників україно-російського конфлікту (який дедалі частіше ми всі називаємо війною, попри відсутність відкритих бойових сутичок між арміями двох країн). Ось вони: «сепаратисти», «терористи», «окупанти». Інколи складається враження, що ці кілька термінів сьогодні вживаються українськими журналістами довільно, «як карта ляже». Тож різні «зацікавлені сторони» (зокрема політики й самі означені герої різноманітних репортажів) часом цілком справедливо закидають журналістам, м’яко кажучи, невідповідність їхніх оцінок реальності. І дай Боже, щоб не доходило до судових позовів, бо цілком може!

Так от, сепаратисти – це ті, хто нині виступає за відокремлення певних територій від України. Незалежно від того, якою вони бачать подальшу мету цього відокремлення, – чи то приєднання до Росії, чи то самовизначення в різного роду «незалежних» утвореннях («Донецька народна республіка», «Південно-східна республіка» тощо).

Дуже важливий момент: люди, які виступають за федералізацію України, – сепаратистами не є! Певно, грамотно буде називати їх федералістами чи прихильниками федералізації. При цьому якщо сепаратистські заклики самі по собі вже суперечать українській Конституції і законодавству, то просто заклики до федералізації не є незаконними. Це  лише інакше від унітарного бачення того, якою має бути держава. Незаконними можуть бути лише певні дії федералістів, якщо вони грубо порушуватимуть громадський порядок.

Терористи – це ті, хто показово застосовує зброю проти мирного населення (це важливий аспект; утім, до мирного населення належать і правоохоронці) для залякування і з метою досягти політичних цілей, неважливо яких, – чи сепаратистських (відокремлення від України в тому чи іншому вигляді), чи внутрішньополітичних (федералізація України, державний статус російської мови тощо). Тож до тероризму можуть вдаватися як сепаратисти, так і федералісти, але терористами їх можна буде називати лише за чіткої наявності в їхніх діях (саме діях, а не закликах!) усіх чотирьох ознак тероризму: 1) показне збройне насильство, 2) проти мирного населення, 3) для залякування, 4) і – найголовніше! – з політичною метою. Сепаратистів чи федералістів, які не чинять насильства щодо мирних людей, – терористами називати не можна.

«Зелені чоловічки» (чи вони без розпізнавальних знаків, чи зі знаками, які вже чітко ідентифікують їхню приналежність до російської армії) – є солдатами іншої держави, які проводять військові дії з метою захоплення території України, при цьому – без мандату уряду України, – це є за визначенням окупанти. Окупанти не є терористами, вони і є окупантами, військом ворога. Офіційний Кремль своєю риторикою постійно намагається дорівняти своїх вояків до статусу «миротворців». Але миротворцями можна вважати лише тих військових, які входять до іншої суверенної держави на прохання її уряду або ж (якщо уряд воює з власним народом) за мандатом міжнародної спільноти (наприклад, відповідного рішення Ради Безпеки ООН). Зрозуміло, що жодного з цих двох варіантів російським агресорам у нинішній ситуації «не світить» (до речі, було б великою бідою, якби Янукович свого часу не втік, а «запросив» би до України російських «миротворців», – тоді Путін мав би серйозне формальне право доводити світові, що російські війська в Україні не є окупантами).

Найскладнішими для журналістських визначень є ті учасники нинішнього конфлікту, які, ймовірно або за озвученими звинуваченнями українських силових структур, є представниками російських військових (наприклад, ГРУ ГШ РФ) або спецслужбівських (наприклад, ФСБ) структур, які маскуються під громадян України. В цьому випадку (якщо в журналіста є сумніви щодо їхньої тотожності окупантам) є всі підстави сміливо визначати їх принаймні як «сепаратистів» або як «терористів», залежно від тих їхніх дій, про які йдеться в репортажі або якими саме ці конкретні люди вже позначилися в минулому.

Усі чотири згаданих означення («сепаратисти», «федералісти», «терористи» й «окупанти») не є оцінковими, як би на цьому не наполягали вони самі та політики, які їх підтримують. І як би не наполягали на цьому редактори, які або несвідомо плутаються у визначеннях, або проводять у своїх редакціях антидержавну редакційну політику. Але – і це дуже важливо! – ці визначення не є оцінковими лише в тому разі, якщо вони чітко відповідають конкретним заявам і діям героїв репортажів. Водночас вони легко стають оцінковими, коли журналісти їх застосовують до людей безпідставно, «як карта ляже». Наприклад, якщо прихильника федералізації, який просто вийшов із відповідними гаслами на мирний мітинг, журналіст називатиме «сепаратистом» або «посібником окупантів». Або якщо когось тим чи іншим терміном не відповідно до їхніх заяв і дій називають політики зі своєю політичною метою. Яскравий приклад із нещодавнього минулого: «дніпропетровські терористи», які навіть за версією тодішнього слідства за свої вибухи вимагали грошей (отже були, якщо вірити слідству, просто бандитами, але слідство їх назвало «терористами», і це визначення легко підхопили політики й журналісти). Або зовсім уже хворобливо свіжий приклад, коли Янукович і його вірні поплічники називали терористами всіх людей на євромайданах країни. А от що точно є оцінковими позначеннями згаданих героїв сюжетів, – це різноманітні слова на кшталт «бойовики», «бандити», «злодії», «зловмисники» тощо.