Сергій Васильєв: «Професія театрального критика існує в дещо дистрофічному вигляді»

Сергій Васильєв

«Телекритика» розпочинає публікацію серії інтерв’ю з чотирма театральними критиками про сучасний стан цього жанру та його місце в українських медіа.

Герой першої розмови – Сергій Васильєв, заслужений діяч мистецтв України. Працював у редакціях газет «Культура і життя» (кореспондент, редактор відділу театрів, заступник редактора ), «День» (редактор відділу культури), «Коммерсант-Украина» (культурний оглядач), тижневика «Столичные новости» (оглядач і редактор відділу культури), часопису «Час.ua» (редактор відділу культури). Створив та редагував газету «Кур’єр муз».

- Пане Сергію, в якому напрямку зараз рухається театральний критик і його творчість?

Сьогодні в Україні є кілька журналів, де друкуються матеріали, присвячені театру, серед яких «Український театр», «Просценіум», «КіноТеатр», а також газети «Культура і життя», «День» та «Дзеркало тижня». Театральна критика як явище існує, але її стан не можна назвати задовільним. Ареал текстів, видань і способів комунікації критика з читачем у порівнянні з минулими роками суттєво (максимально) звузились. Професія існує в дещо дистрофічному вигляді. Критиків можна перерахувати на пальцях однієї руки. До того ж, зараз рідко зустрінеш людину, котра ідентифікує себе як театрального критика. Про культуру, зокрема про театр, дедалі частіше пишуть ті, хто не є фахівцями в цих галузях. Театральна критика постраждала через те, що в неї прийшло багато людей, які не мають достатньо досвіду і знань.

- Яких трансформацій зазнає сучасна театральна критика?

Головна трансформація відбулася десь всередині 90-х років, коли у критиці з’явились риси журналізму. Це має як свої плюси, так і мінуси. Я все життя пропрацював у пресі, тому до цього явища ставлюся позитивно, адже воно дозволяє говорити про мистецтво доступніше, людяніше, демократичніше. Еталоном театральної журналістики для мене є мій великий друг і колега Віталій Жежера, який завжди писав речі, що не підпадають під визначення класичної критики. Це суб’єктивні тексти у несподіваній, літературно вишуканій формі, з яскраво вираженою особистістю автора, тому вони мають більше резонансу і сенсу.

- Яких, на вашу думку, принципів слід дотримуватись у написанні театрально-критичних текстів?

Визначальним для театрального критика є питання професійної майстерності, техніки письма, принципів підходу до тексту. Про серйозні речі треба говорити вільно, весело і просто. Необхідно шукати інтонацію, з якою ти будеш почутим.

Коли читаєш хороший текст, розумієш, що людина сказала менше, ніж знає. А поганий видає автора, який вимучував кожну фразу. Іноді здається, що автор публікує текст, не дочитавши його до кінця.

- Які жанри театральної критики зараз є актуальними?

Театр зацікавлений в газетній публікації насамперед як у рекламі, тому останні десять років головним жанром є анонс, в якому просто репрезентується вистава. Суспільної затребуваності на традиційні театральні жанри – рецензію, портрет, проблемну статтю – сьогодні немає.

- Наскільки адекватно відображений сучасний театральний процес у вітчизняних медіа?

Думаю, не адекватно. Сучасні критики не комунікують ані з мистецтвом, ані з публікою. Багато прем’єр проходять поза їхньою увагою, невідомо, чим живуть провінційні театри. Мені здається, що приводів для рефлексій є безліч: навіть потворне може дати імпульс для хорошого, корисного тексту. Все залежить від таланту наших очей.

Території для появи критичних текстів майже немає. Проблемні аналітичні матеріали із заглибленням у певні явища сьогодні вимиті з інформаційного простору. Завдання критика – бачити те, що стоїть за явищем, породжує його, показуючи людині речі, які вона може не помітити. Примітивізм, у якому ми живемо і в якому зацікавлені ті, хто керують світом, надзвичайно шкодить людству.

- Ким, на вашу думку, є критик –  журналістом чи мистецтвознавцем?

Звичайно, мистецтвознавцем. Люди без фахової мистецької освіти можуть писати ефектно, але дуже часто це суцільна маячня, небезпечна для читача, бо спотворює його смак та орієнтири.

Найцінніший симбіоз для критика – це наявність фаху журналіста і театрознавця. Хоча з власної практики скажу, що люди, які добре на чомусь знаються і можуть про це доступно писати, як правило, не є журналістами.

- Яке значення має діяльність критика в українському медіа-середовищі?

Раніше критика сприймали як світоча, ідеолога, представника позиції цілого друкованого органу і тих, хто за ним стоїть, а його судження часто мало характер суспільної думки про явище. З плином часу і зміною соціально-історичних парадигм значення цієї особистості в суспільстві зійшло нанівець.

Якби сучасні критики існували в більш гнучкому та розмаїтому театральному середовищі, де можна знайти свою нішу, реалізуватися в цій професії, було б значно легше, і вона приносила б неабияку користь для людей.

- Чому, на вашу думку, театр в Україні перебуває в дещо замороженому стані?

Не лише український театр дає мало сильних подразників, подібна ситуація спостерігається майже в усьому світі. Наш театр засвоює тенденції загального світового процесу неповно і з запізненням, тому що він надзвичайно заколисаний своїми звичками і штампами. Система суспільних та естетичних критеріїв настільки спотворена, що до відкриттів ми часом залишаємося глухими. Приміром, таке явище, як Андрій Жолдак, режисер світового рівня, який працює по всій Європі, на батьківщині виявився геть чужим.

Митців, що представляють не просто вміння чи технології, а духовні світи, стратегії й авторські концепції, завжди було небагато. Ми живемо у тавтології, де все здається вже знайомим.

В силу своєї замкненості і бездифузійності зі світовим процесом, український театр зберігає певні речі, яких, можливо, вже немає у світі: душевний лад акторів, їхній рівень емоційності й наївності.

- То про що ж писати вітчизняним театральним критикам?

На мій погляд, в Україні є цікаві режисери і достойні театри, хоча наша ситуація не надто надихає на рефлексію. Не можна заперечувати, що нова театральна хвиля вже заявила про себе. Генерація молодих критиків приходять разом із новими режисерами, драматургами й акторами, приймаючи правила своєї епохи. Я бачу, як трансформується театр, стаючи, можливо, трохи спрощенішим, але це погляд людини, що сформувалася в системі інших критеріїв. Вони ж знаходяться всередині процесу, не маючи дистанції, з якої можна судити, і те, в чому я бачу повтори, може стати для них відкриттям.

- Що, на Вашу думку, є причиною нівелювання професії критика і його діяльності – формат сучасної журналістики чи стан театру?

Це певний комплекс проблем, спричинений зміною очікувань і пріоритетів в соціумі. Суспільство живе простими матрицями, воно не зацікавлене в глибокому розгляді проблем і тенденцій. Театр і його функції також стали іншими.

Однак професія ще не вмерла, і талановиті люди знаходять можливість позиціонувати себе в цій системі. Авторитетні критики, до думки яких сьогодні прислуховуються, встигли завоювати свій статус до 2000-х років. У молодій критиці також є перспективні особистості, але часто-густо вони пов’язані з театрами, спільно працюють над якимись проектами, що, як на мене, заважає бути об’єктивним і неупередженим. Складно залишатися вірним своєму обов’язку і покликанню, маючи особисті знайомства з тими, про кого пишеш. Тут критик радше вдається до піару.

- Чи повинен театральний критик писати окремо для публіки і для фахівців театру?

Це питання формату. Будь-який аналіз повинен бути викладений так, щоб його зміг прочитати як митець, так і глядач. Критик є своєрідним дзеркалом з двома амальгамами: однією він відтворює театр, а іншою – глядачів.

- Якою є сучасна аудиторія театральної критики?

Головна аудиторія – це, звісно, сам театр. Хтось прагне компліментів, інші готові до конструктивної критики для самовдосконалення. Іноді критик помічає те, чого не бачать режисер і актор, покращуючи й стимулюючи роботу театру.

Споживачі культурної журналістики завжди складали незначний відсоток в суспільстві. Сьогодні сторінку культури прогортають, здебільшого цікавлячись знижками в магазинах чи рекламою товарів. Хвала тому критикові, який вгадує певну формулу звернення, і йому вдається зачепити ширшу аудиторію, привівши до театру ще одного глядача.

- Наскільки українська публіка орієнтується в сучасному театральному процесі?

Глядачі бувають різні. В залі завжди є випадкова публіка, але бувають і такі глядачі, що зможуть дати фору будь-якому критику. На жаль, театр упродовж багатьох років виховує публіку примітивними виставами.

- Чи повинна, на вашу думку, критика виконувати функцію просвітництва?

Думаю, так. Це навіть одне з її головних завдань. Критика і журналістика мають, по суті, ті самі функції, що й мистецтво. У нас є можливість впливати на свідомість, пробуджувати щось в людях, виробляти у них здатність дивитись на певні явища самостійно. Хороший і проникливий критик є захисником нестандартних поглядів, будучи парламентером між митцем і публікою.

Сьогодні в людях бракує індивідуального мислення, скепсису, сумніву і критичного погляду на світ. Нас легко обманути, бо наша свідомість прагне до варварства, і ми приймаємо на віру все, що нам говорять. Лише культура і мистецтво здатні зробити людину людиною. 

comments powered by Disqus