Однак хто з тієї когорти журналістів, які, смакуючи історію про злочин, публікували персональні дані «потенційного вбивці», подумав про право на приватне життя його дружини та дитини? Після оприлюднення (не торкатимемося питання професійності органів МВС!) і масового поширення ЗМІ даних не так про «стрілка», як про його оточення, дитина перестала ходити до школи... Та чи про дитину думати та її права в такій скаженій гонитві за часом і кількістю читачів?

Не одна я переконана, що висвітлюючи тему «караванського стрілка», варто дбати як про оперативність поширення суспільно важливої інформації, так і про те, як витримати баланс прав – право на свободу вираження поглядів і право на приватне життя. Конкуренція цих двох прав – філософське питання, на яке шукають відповіді світлі голови Європейського Суду з прав людини. Безсумнівно одне: за помилками журналістів – не одна потріпана доля. Як у випадку із дитиною антигероя дня.

Не відкрию Америки, коли скажу, що якісний журналістський матеріал значною мірою залежить від професійності самого автора. І велике значення має, наскільки журналіст розуміє те, що є правами людини, чи дотримується він журналістської етики, чи знає, до кого з експертів звертатися по коментар.

Водночас, що більше журналісти писатимуть якісні матеріали про права людини, то більш захищеними від системи ставатимуть люди. А це на користь усім нам. Нас буде не так легко обдурити на виборах, нас не звільнятимуть із роботи просто так, нас не лякатиме міліція, ми спокійно звертатимемося до суду за справедливістю та відновленням порушених прав.

Чесний матеріал – я сподіваюсь, у сучасній українській журналістиці для таких ще є чимало місць – стає чесним не тільки від сумління автора, який готує статтю, а й від його обізнаності з темою. Зазвичай для вивчення проблеми просто бракує часу й терпіння редактора. Із останнім потрібно домовлятися, у першому ж випадку – його знаходити. Навіть якщо «гаряча» тема про «стрілка» трохи «схолоне». Тверезіші будемо. Особисто мені найменші подробиці про життя та смерть Оксани були зовсім не потрібні. Я свідомо уникала таких новин, власне, як і таких видань…

Недавно в руки мені потрапила дотепна листівка – щось на кшталт «як оборонятися від ЗМІ» і навчитися з ними співпрацювати. У ній досить конкретні поради, ЩО і ЯК мені як журналістові сказати, щоб потім не бути оббреханою в матеріалі. Певно, небезпідставно виникли ці «корисні поради» – уже своєю непрофесійністю ми, журналісти, допекли не одному нашому інформаційному клієнтові. З таким успіхом скоро залишимося без хліба. Того, що в горлі не застрягає.

А чи довго ми протримаємося на туристичній тематиці або ж порадах, як зробити незле своєму партнерові? Йти ж на журналістську панель мені зовсім не хочеться...

Тож давайте оберігати наших «героїв» і пам’ятати про те, що вони також мають право на приватне життя.

Ірина Виртосу, журналіст Центру інформації про права людини