Із невинних жартів – у новинні

Увечері 30 жовтня 1938 року радіо CBS випустило в ефір постановку «Війна світів» за мотивами роману Герберта Велса. Близько шести мільйонів слухачів почули у своїх радіоприймачах повідомлення з містечка Гроверс-Мілл штату Нью-Джерсі, де нібито розпочали свою інтервенцію на Землю марсіани. Вони мали неймовірної сили зброю, проти якої не могла встояти навіть армія. Кореспондент із місця подій розповідав про те, як інопланетяни спалювали будинки та жорстоко вбивали людей.

Коли на 40-й хвилині диктор нагадав, що в ефірі радіопостановка, його вже мало хто слухав – почалася паніка. Люди впадали в істерику, вискакували з вікон та благали поліцію про порятунок. Переляканий натовп масово виїжджав із міст, дороги переповнилися автомобілями, телефонні лінії були перевантажені. Дехто вимагав роздати зброю та замінувати дороги на шляху марсіан. З’явилися свідки, які ніби то бачили жахи інопланетного вторгнення. Лише вранці наступного дня паніка спала, люди заспокоїлися та стали повертатися до своїх домівок.

Автор радіопостановки Орсон Веллс не чекав такого переполоху від невинного жарту напередодні Дня всіх святих. Сьогодні нам не віриться, що хтось може купитися на таку кумедну історію. А коли купиться, то важко уявити, щоб це мало настільки масштабні наслідки. Та з того часу змінилося небагато.

Неправдиві новини в різних формах і з різною метою з’являлися задовго до Велса і неодноразово після нього. Однак саме з появою інтернету це явище набуло небувалої популярності. Адже створити новину може будь-хто, а інформація в мережі поширюється блискавично. Як чутки у глобальному селі, як далекоглядно окреслив Маршал МакЛюен.

Fake, spoofing, hoax, bogus, качка, деза, утка, wpadka, faktoid, preses pīle, Satire Nachrichten, noticias falsas, დეზინფორმაცია – їх називають по-різному, але за схожим принципом новинна сатира діє у кожній країні, де є доступ до інтернету та почуття гумору.

Інформаційне суспільство не може обійтися без цілої галузі фейкових новин: десятки видань, власний хештег у Twitter, сотні тематичних сторінок у Facebook, онлайн-генератори фейкових новин, майже 6 тисяч відео на YouTube лише із заголовком Fake News.

Своєрідним символом фейкових новин є The Onion. У 1988-му видання з’явилося як сатиричний журнал, а із 1996-го існує веб-сайт із місячною аудиторією в 7,5 млн користувачів. У 2007 році почало публікувати ще й сатиричні аудіо- та відеоролики. Їхні «новини» свого часу сприйняли за чисту монету та переопублікували, зокрема, MSNBC, The Fox Nation, Il Corriere della Sera, Beijing Evening News, TV2, Fars News, Russia.ru.

Окрім цього, фейкові новини готують: Kokqepa (Албанія), Frank (Канада), The Clinic (Чилі), Lehtilehti (magazine) (Фінляндія), Titanic (Німеччина), Faking News (Індія), The UnReal Times (Індія), The Phoenix (Ірландія), Academia Caţavencu (Румунія), Fognews (Росія), НОВОSТІ (Росія) El Jueves (Іспанія), Grönköpings Veckoblad (Швеція), Private Eye (Великобританія), The Daily Mash (Великобританія) JIGSNews (Бутан), Fake Malaysia News (Малайзія), Hollywood Leek (США), The Weekly World News (США),  Njuz.net (Сербія), Le Canard Enchaine (Франція) та інші.

В Україні «найчесніші» новини можна знайти на UAReview та Репортажист. Більшість вітчизняних онлайн-ЗМІ вже мають багатий досвід «співпраці» з цими сайтами.

Світ «рейкових» новин виглядає доволі карикатурним: чоловік подав до суду на Axe, бо його дезодорант не привернув увагу дівчини; користувачі Internet Explorer мають низький рівень IQ; чоловіки, які говорять по телефону під час кіносеансів, мають малі статеві органи; підліток став сатаністом після прочитання «Гаррі Поттера»; образ пузатого Санта Клауса є причиною надмірної ваги у дітей; 13-річний хлопець замовив двох повій за допомогою кредитки свого батька; Джордж Буш має найнижчий рівень IQ зі всіх президентів США за останні 50 років; поліція Лос-Анджелеса витратить мільярд доларів на реактивні ранці для патрульних. Усі фейки перелічити неможливо. Ще й через те, що деякі залишилися жити в інформаційному просторі як цілком правдиві історії.

Та за «качками» стоять не лише жарти. Часто це чи не єдиний спосіб якщо не вирішити проблему, то звернути на неї увагу. У 2004 році двоє громадських активістів Енді Бічлбаум та Ігор Вамос, які називають себе The Yes Men, створили фальшивий сайт корпорації Dow Chemical, нового власника компанії Union Carbide. Саме на підприємстві цієї компанії 1984 року в індійському Бхопалі сталася одна з найбільших техногенних катастроф на планеті, яка забрала життя щонайменше 18 тисяч осіб. Загальну кількість жертв оцінюють в 150–600 тисяч. Місцеві жителі досі потерпають від низки хвороб. Зокрема й тому, що досі споживають хімічно забруднену воду.

Готуючи новинний випуск до 20-ї річниці Бхопальської катастрофи, редакція BBC World через фальшивий сайт Dow Chemical запросила Енді Бічлбаума виступити в прямому ефірі. Журналісти були переконані, що мають справу з речником хімічної корпорації Джудом Фіністеррою. Однак перед ними був активіст The Yes Men – у представницькому чорному костюмі та з блискучим від гелю волоссям. У студії BBC він заявив, що Dow Chemical готові витратити 12 мільярдів доларів на ліквідацію наслідків катастрофи, медичну допомогу та дослідження можливої шкоди від інших продуктів компанії. За 23 хвилини після цієї заяви акціонери Dow Chemical на Франкфуртській біржі втратили 2 мільярди доларів. Спростування хімічна корпорація опублікувала через дві години.

Після цієї історії Dow Chemical найняла аналітиків відомої компанії Stratfor, щоб ті стежили за The Yes Men, діяльність яких не обмежилася ефіром у BBC World. Серед іншого, пізніше вони опублікували 80-тисячним тиражем «альтернативний» номер The New York Times.

Не лише для сміху створюють фейки й українські автори. Автор UAReview Роман Голубовський каже, що фейкові новини зробили аудиторію більш критичною до інформації, яку вона отримує зі ЗМІ. Саме з його подачі українські журналісти писали про те, що Верховна Рада хоче заборонити місіонерську позу, Львівська міська рада надала статусу регіональної мові програмування Java й міністр Дмитро Табачник хоче викинути літеру «ї» з української абетки.

А буквально під час нашої розмови одне тернопільське видання переопублікувало черговий фейк від UAReview про хлопців із Івано-Франківська, котрі намагалися прославитися як Pussy Riot. За декілька днів цю псевдоісторію опублікує російський «Интерфакс», звідки її поширять із десяток передплатників стрічки інформагентства. Назвати, скільки фейків UAReview потрапили в медіа, автор сайту не береться – всіх не відстежиш.

«Раніше газета, яка цінувала довіру своїх читачів, після публікації недостовірної інформації, у наступному номері робила спростування. З онлайн-ЗМІ чомусь не так. Працівники онлайн-ЗМІ, коли дізнаються, що вони опублікували фейк, просто видаляють сторінку з новиною. Але проблема у тому, що цю новину вже прочитали тисячі людей і сприймають цю інформацію за чисту монету. Щоправда, інколи ЗМІ таки публікують спростування – але лише у тому випадку, коли інформацію спростовують офіційні особи/організації, і таке спростування можна подати як ще одну резонансну новину (в гонитві за скандалом)», – каже Роман Голубовський. Йому б хотілося, щоб такі матеріали читали лише на його сайті. І, звісно ж, не через авторські права.

Спростування псевдоновин із російського ресурсу Fognews.ru стало буденністю вже на десятий день існування сайту. Як зазначає його автор (який зберігає свою анонімність), «кількість спростувань набула лавиноподібного характеру. Винні в цьому не наші замітки, а непрофесіоналізм журналістів, що працюють в новинних напрямках, однак чути не чули про фактчекінг».

Фейкові новини слугують своєрідним реагентом, який медики вводять в організм людини для обстеження під магнітно-резонансною томографією. Тоді судини новинної журналістки добре видно і легше виявити хворобу.

А запальний процес виглядає приблизно так. Стрімкому поширенню фейків допоміг перш за все Web 2.0. Ще в епоху раннього інтернету користувач заходив на сайти, в тому числі новинні, «через парадні двері». Коли читач відкривав головну сторінку сайту The Onion, він відразу знав, що читає новинну сатиру і був готовий із цього сміятися. Тепер же аудиторія все частіше потрапляє на сайти через «чорний вхід» – пошукова видача, рекомендації друзів, лайки та лінки в соціальних мережах. А в цьому випадку в користувача менше усвідомлення щодо веб-сайту, на який він потрапляє.

Все більш актуальним стає явище егокастингу, в якому ми самі собі створюємо коло осіб та джерел, із яких черпаємо новини та яким безапеляційно довіряємо, з якими почуваємося комфортно. Ми менш критичні до постів своїх френдів – просто лайкаєш і поширюєш. А якщо за дійсне нам видали щось дуже бажане, то повірити в історію стає зовсім легко. Наші критичні фільтри перестають працювати.

Що ж відбувається з фільтрами журналістів? Де перебуває їхнє IQ, коли вони пишуть новину про інтелектуальний рівень користувачів Internet Explorer?

Звісно ж, ворота до суцільної першоквітневої журналістики нам відкрив копіпейст (від англ. copy&paste). Онлайн-видання щоразу активніше працевлаштовують молодих журналістів, які в гонитві за оперативністю та смачним матеріалом не вдаються ні до аналізу отриманої інформації, ні до перевірки джерел. Такий працівник (тут варто зізнатися, що автор матеріалу й сам цим грішив) копіює потрібний обсяг інформації, долаштовує її до стилю видання і публікує не завжди з достовірним зазначенням джерела. Бути першим стає важливішим, ніж бути достовірним.

Пройшовши через два-три сайти з невеликою аудиторією, фейк потрапляє до більшого онлайн-видання. Однак більше не означає краще, оскільки інформацію теж публікують без належної перевірки, а зазначення конкретного джерела найчастіше перетворюється на фразу «як повідомляють деякі українські/російські/американські ЗМІ». Після цього починається цунамі рерайтингу всіма можливими новинними сайтами – долаючи кордони, мовні бар’єри та змінюючи канали поширення. В результаті фейк ще може гуляти виданнями навіть тоді, коли вже було опубліковано його спростування.

Через десять років після постановки «Війни світів» Орсона Велса еквадорське радіо «Кіто» вирішило повторити інсинуацію і транслювати схожу радіовиставу про атаку марсіан. Коли перелякані люди дізналися, що це розіграш, вони в пориві люті дощенту спалили будівлю радіостанції. Загинуло шестеро працівників компанії, серед яких родичі режисера постановки. Згодом він був змушений покинути країну. Аби втихомирити натовп, на вулиці Кіто вивели внутрішні війська.

Сьогодні аудиторія не палить редакції за фейкові новини. Однак журналісти не перестали їх публікувати. Аудиторія стала більш критичною. Журналісти – більш лінивими.

comments powered by Disqus