Тімоті Снайдер: Російській пропаганді байдуже до протиріч – історію ХХ століття вона презентує у постмодерний спосіб

www.ukrinform.ua

У Києві нещодавно відбулася наукова конференція «Мислити з Україною», в якій взяли участь письменники, журналісти, історики та філософи з різних країн. Ця зустріч була ініційована Леоном Візельтіром (редактор журналу The New Republic) та Тімоті Снайдером (історик, професор Єльського університету, автор декількох книжок про Східну Європу).

Тімоті Снайдер стежить за ситуацією в Україні та регулярно публікує статті з аналізом подій. У рамках свого візиту він прочитав лекцію «Навіть не минуле: українські історії, російська політика, європейське майбутнє» та відповідав на питання науковців.

Під час цієї зустрічі Снайдер висловив багато думок про історію України, нинішні геополітичні проекти та російську пропаганду. MediaSapiens публікує найцікавіші з них.

Європейська історія України

Україна має типову для європейських країн історію, починаючи ще з часів Київської Русі. Можна назвати декілька історичних періодів та подій, що яскраво демонструють це –Снайдер схематично окреслив їх. Зокрема, це конфронтація між місцевими жителями та кочівниками (так само відбувалось у Франції та Великій Британії), пізніше конфронтація між східним християнством та західним християнством. «Європейський напрям простежується в час, коли українські землі перебувають у складі Великого князівства Литовського, хоча про цей період історики часто забувають», – наголошує Снайдер.

У 1569 році укладена Люблінська унія, і важливо, що вперше в історії було зафіксовано кордон між землями України та Білорусі. Ще один яскраво європейський період – час, коли частина українських земель перебуває у складі Польщі, а частина у складі Литви – тут можна простежити період ренесансу, реформації, республіки. «У цей час наступає напруження між заможною частиною українців – аристократами, і рештою населення. Відбувається повстання козаків проти керманичів України», – зазначає Тімоті Снайдер.  Після 1667 року (Андрусівське перемир’я) частина України опинилась під Московією й у цей момент українська еліта мігрує з Києва в Москву.

У ХІХ столітті всі європейські країни починають інакше презентувати свою історію – з національним акцентом. Те саме відбувається і в Україні – спостерігаємо крок до романтизму та популізму, причому починається все з Харкова, потім доходить до Києва і Львова. Панує ідея, що акценти в історії потрібно зсунути – подалі від еліт і ближче до звичайних людей. В Україні це зміщення відбувається в першу чергу не проти еліт, а проти влади.

Українська державність стала видимою лише в 1914 році. Перша світова війна – це той момент, коли ти можеш нічого не робити, але отримуєш державність, зазначає Тімоті Снайдер: «Насправді є дуже невеликий зв’язок між тим, як завзято ти борешся за національну незалежність і тим, чи ти її врешті отримуєш. Румунія мало що робила у Першій світовій війні, але отримала велику територію». Те саме можна сказати про Сербію, Чехію. Однак український випадок нетиповий – багато українських патріотів боролися за незалежність, було дві спроби утворити державність, багато людей загинуло заради цього, але в результаті нічого не відбулося. Головні причини невдачі: громадянська війна, Росія була проти цього, а Польща підтримала українців надто пізно.

Радянський Союз, фашизм та антифашизм

Радянський Союз був спробою відтворити Європу. Так, для Союзу Європа була одночасно і моделлю, і ворогом. Модель – тому що Радянський союз ставив за мету наздогнати капіталізм, але і ворогом, бо капіталізм потрібно перевершити. Ця амбівалентність найбільше відчувалася в Україні, адже вона завжди була західним кордоном Союзу. У 1920-х роках в Україні простежуються проєвропейські настрої – серед громадських діячів, письменників, науковців. Але потім влада СРСР чітко виступає проти Європи, зокрема і проти Польщі.

«Якщо ви згадуєте голод в Україні, то, згідно з радянською пропагандою, це провина нацистської Німеччини, – каже Тімоті Снайдер. – Цікаво простежити дихотомію між фашизмом і антифашизмом, де антифашизм, за радянською пропагандою, означає все добре, а фашизм – усе погане, тобто антифашизм насправді не означає опозицію до фашизму».

У 1930‒40-х роках Україна стає об’єктом та ціллю великих проектів європейської історії. Для Сталіна Україна – ціль внутрішньої колонізації, для Гітлера вона мала стати житницею. Обидва диктатори хотіли контролювати Україну, оскільки інакше не можна було стати справжньою світовою силою: «Україна була частиною європейських проектів у часи, коли Європа значно менше заслуговувала на добре ім’я, ніж сьогодні».

«Період 1938‒1941 років та погляд Радянського Союзу на Європу важливий сьогодні, бо допоможе зрозуміти, як сьогодні Росія думає про Європу, – зауважує Тімоті Снайдер. – На той час мета СРСР полягала в тому, щоби змусити Європу воювати проти себе самої: якщо Росія співпрацюватиме з Німеччиною, то наступна війна буде між Англією та Францією й Німеччиною. Стратегія Радянського Союзу була така: говорити, що вони проти фашистів, насправді стати союзниками з самими фашистами і намагатися зруйнувати Європу».

Майдан як поштовх до нового геополітичного проекту

Лише у наприкінці 80-х років українці почали сприймати Європу позитивно. Велику роль у цьому відіграла заява Польщі про те, що вона визнає кордони України та не зазіхає на них (хоча й України як держави тоді ще не існувало).

Європейський союз на початку ХХІ століття став дуже привабливим гравцем – це був єдиний інтеграційний проект у світі, оскільки Радянського Союзу вже не було. Однак за останній рік усе змінилось, і в ЄС з’явився супротивник – це не радянський і не російський проект – а євразійський. Євросоюз у цьому проекті сприймається як зло, яке потрібно викорінити, тому триває культурна, ідеологічна і політична атака на ЄС. «Проект Євразії розкрив себе під час Майдану. Щось фундаментально змінилося в російській пропаганді. Майдан сприймався як агресія від ЄС», – каже Снайдер. Європу Росія змальовує як таку, що занепадає, декадентську, Майдан став неначе символом цієї Європи.

Тепер Євросоюз уже не може обманювати себе, що він не має ворогів, адже зараз він  може втратити контроль над собою – наприклад, ЄС уже не контролює історію Другої світової війни.

Євросоюзу й Україні кинуто виклик, наголошує Снайдер. Необхідно розуміти, що євразійський проект є азартною грою. З осені 2013 року Росія вже не задоволена хорошими відносинами з ЄС. Адже, якщо повернутися до жовтня 2013-го, можна побачити, що Росія мала хороші відносини як з Україною, так і з ЄС, які цілком задовольняли її економічно. Але зараз почався новий азартний етап, Росія прагне послабити ЄС, тож повернутися до жовтня 2013-го неможливо.

Євразійський проект прагне, щоби вся Європа виглядала так, як зараз виглядає Україна: сама, без достатньої кількості друзів, які її розуміють, та ще й перед лицем зовнішнього вторгнення. «Євразійський проект хоче виграти радянськими методами: не створивши щось нове, а підірвавши наявні інституції. ЄС є дуже складним проектом і має свої слабкості. Євразія не може бути сильнішою, але вона стане кращою за ЄС у тому випадку, якщо ослабне ЄС. Тобто Росія стане сильнішою за ЄС, якщо їй вдасться його послабити», – каже Снайдер.

Зараз є різні варіанти європейського майбутнього, але необхідно розуміти, що ЄС та Україна тісно пов’язані. «Це може бути або євразійське майбутнє – куди ЄС та Україна підуть разом, або ж європейське – куди ви також підете разом, нічого іншого немає, це логічна дедукція, а не політика. Європа має бути разом, інакше вона стане Євразією».

«Фашисти» й надто хороші європейці

У російській пропаганді є цікаві протиріччя щодо України та Європи. В очах Заходу Росія намагається презентувати українців поганими європейцями, називаючи їх фашистами. У той же час для російської громадськості українців показують як надто хороших європейців, і це погано – адже ЄС презентується фактично як ворог. Це базове протиріччя, яке прив’язане до політичного протиріччя. Євразійський проект шукає союзників серед ультраправих партій Європи (зокрема, в Угорщині, Греції), але критикує при цьому Україну. «Ніхто в Росії не переймається через це протиріччя, бо думає, що ми на Заході надто повільні й дурні, щоби підловити їх».

Снайдера запитали, чи вважає він, що Росія зі своїми методами пропаганди застрягла десь у радянських часах. З одного боку, сказав він, Путін, Лукашенко – це справді діти 1970-х років, і їхнє сприйняття Другої світової війни, точніше Великої вітчизняної, сформувалось у них під впливом ще брєжнєвської пропаганди, й вірогідно, що вони справді мають такі переконання. З іншого боку, російська пропаганда за своїми технологіями, навпаки, належить до ХХІ століття. «Подобається нам чи ні, але вони найкращі пропагандисти у світі. Психологічні методи, які вони застосовують, впливають на розум. Вони точно у ХХІ столітті, радше вони змушують нас виглядати як із ХІХ століття», – каже Тімоті Снайдер.

Він називає російську пропаганду постмодерною – вона байдужа до протиріч, і може у безсоромний спосіб називати українців фашистами. Російська пропаганда постмодерна у тому, як вона презентує ХХ століття. США та Європа дивляться на історію послідовно – намагаються винести з неї уроки. «Наприклад, ми вивчаємо уроки з Холокосту, намагаємося пересвідчитися, що таке більше не повториться, – каже Снайдер. – Це дуже повільний процес. Євразійці дивляться на історію як на контейнер цікавих речей, які ви можете вихоплювати як завгодно  – і ми ніколи не передбачимо, що вони вихоплять наступним».

comments powered by Disqus