Голосування за законопроект №1889: дурість, зрада чи суїцид?

Верховна Рада України 3 лютого 2015 року захистила безберегу свободу слова, відгукнувшись на заклик трьох екс-президентів та близьких до них полум'яних борців із обмеженнями публічно висловлювати все й усім, хоч би які наслідки ці висловлювання мали для суспільства в цілому і конкретних людей зокрема. Вона відмовилася розширити повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в частині посилення санкцій за порушення законів про телебачення та радіомовлення. За ухвалення законопроекту №1889 за основу проголосували 189 депутатів при мінімально необхідних 226. А потім тільки 191 депутат проголосував за те, щоб повернутися до розгляду законопроекту. Тож упродовж нинішньої сесії цей законопроект не може бути внесено на розгляд Ради, а це означає...

Утім, що це означає, - окреме питання, а поки що нагадаю основний зміст законопроекту, який відхилила спільними зусиллями дуже дивна коаліція: значна частина депутатів Блоку Петра Порошенка, фракції «Самопомочі», «Батьківщини», Радикальної партії та «Опозиційного блоку» плюс кілька десятків мажоритарників. Покарання різної міри жорсткості передбачалися за заклики до захоплення державної влади, до зміни державних кордонів України, до війни, до геноциду, здійснення терактів, створенню терористичних груп, за публічне заперечення злочинів націонал-соціалізму та комунізму, за пропаганду неонацистської ідеології, за розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі, за образу національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями. Пропонувалося вважати порушенням трансляцію програм і передач (за винятком інформаційних та інформаційно-аналітичних), в яких були би присутні особи, що неодноразово в публічних коментарях використовували заборонені заклики та пропаганду. Головним різновидом таких покарань мали стати штрафи; були детально прописані розміри цих штрафів за ті чи інші порушення.

У початковій редакції законопроекту також пропонувалося надати Нацраді право ухвалювати рішення про тимчасове зупинення дії ліцензії телевізійної чи радіоорганізації й негайно звертатися з відповідним позовом до суду для затвердження цього рішення. У зв'язку із зауваженнями до цього пункту з боку низки нардепів авторка законопроекту Вікторія Сюмар («Народний фронт») погодилася внести поправку й передбачити тільки право Нацради негайно звернутися до суду з позовом стосовно тимчасового призупинення дії ліцензії ТРК або провайдера програмної послуги, тимчасової заборони розповсюдження і/або ретрансляції телерадіопрограм (програм, передач) на території України. Попри це і попри запевнення, що законопроект базується на європейських правових нормах, він не пройшов.

Мотивуючи своє негативне ставлення до законопроекту №1889, депутат Микола Томенко (один із небагатьох, хто мав якісь раціональні аргументи «проти»), наголосив, що скорочена процедура скасування ліцензій може бути використана для тиску на українські ЗМІ. На переконання Томенка, положення стосовно відсутності іноземного капіталу й скороченої процедури відбору ліцензій мають стосуватися лише ЗМІ з російським капіталом, і це має бути прописано в законі. Також, за його словами, в законі має бути визначено термін, упродовж якого ЗМІ мають позбутися російської частки в статутному фонді. А якщо під дію закону підпадатимуть українські ЗМІ, то влада може використати цей важіль для тиску на тих, хто її критикує. Втім, журналісти одразу зауважили депутату, що, з одного боку, ще не ухвалений законопроект спонукав Дмитра Фірташа і Сергія Льовочкіна терміново викупити російську частку телеканалу «Інтер», а з іншого боку, це може бути тільки фікція, щоби приховати справжніх російських власників. Томенко на це відповів: «Очевидно, треба до кінця довести історію з так званою прозорістю власності. Тобто те, що ми повинні кінцевого власника знати, це абсолютно чинно і це стосується не тільки телебачення, а й усіх медіа».

Що ж, Томенко хоча би притомно пояснив свою позицію. Хоча «тиск на тих, хто критикує владу» і «публічні заклики до захоплення державної влади, до зміни державних кордонів України, до війни, до геноциду, здійснення терактів, створенню терористичних груп» - речі абсолютно несумірні. А між тим «немає нічого нового під місяцем», якщо йдеться про тоталітарну агресію: свого часу більшовики вміло використали безберегу свободу слова в Українській Народній Республіки та ультрадемократичну позицію тодішніх депутатів для реалізації цілей першої (але не останньої) «гібридної війни» у 1917-18 роках. І хто краще за фахового історика Томенка мав би знати про це й застерегти колег? Але навіть деяких істориків історія нічого не вчить. Чи їм заважає хронічне депутатство, забезпечене вчасним перебіганням з однієї політичної сили до іншої, більш потужної на момент виборів?

Ну а про трьох екс-президентів і говорити не доводиться. Їхня заява щодо «відходу від європейського шляху розвитку, на який стала Україна» в разі ухвалення законопроекту №1889, бо це, мовляв, «загрожує втратою демократичних засад, і різким розворотом у бік диктатури, тоталітаризму, від якого наша країна вдосталь натерпілася», виглядає справжнім апофеозом цинізму. За Януковича Леонід Кравчук охоче очолив пародійний орган під назвою «Конституційна асамблея», членів якого призначив глава держави (чи треба нагадувати, що в демократичних державах структури з такими назвами й функціями не призначаються, а обираються?) і разом із двома іншими підписантами та «золотим батоном» регулярно висаджував деревця та сидів у президіях різного ґатунку урочистих зборів. Усім відомі й сімейні інтереси Кучми щодо телеканалів ICTV, Новий, СТБ, М1, які в силу їхньої любові до російської продукції могли б зачепити санкції Нацради. Ну а «демократа» і «борця за свободу слова» Ющенка найповніше характеризує його пояснення своєї неучасті в Революції гідності: «Коли весь Майдан вторить: "Юлі волю!", мого місця там немає».

А тепер дозволю собі ще одну цитату - з програми «Код доступу» знаної російської публіцистки Юлії Латиніної на радіостанції «Эхо Москвы» від 5 квітня 2014 року про ситуацію на Донбасі: «Я долго пыталась понять, кто контролирует, и мой ответ заключается в том, что ситуацию, с моей точки зрения, контролирует российский телевизор. Вот, тот же самый феномен я наблюдала, разбираясь с беспорядками по поводу Бронзового солдата. Мне хотелось узнать, кто были те провокаторы, кто люди, которые их организовали или которые хотя бы там бросили спичку в толпу? ...Главным организатором было российское телевидение. Когда начали сносить бронзового солдата, российское телевидение совершенно официально начало передавать, что вот тут русскоязычные пришли отстаивать бронзового солдата. И когда русскоязычные, особенно люмпены со всего Таллина, это послушали, они пришли отстаивать бронзового солдата. Вот это очень важный момент, потому что сейчас МВД украинское делает большую работу. Оно практически перекрыло границу для людей, которых оно на глазок считает, могут быть провокаторами... Но невозможно перекрыть границу для электромагнитного излучения». І далі вона не раз, у тому числі й на основі особистих вражень від відвідин Донецька торік наприкінці квітня, зазначала вагому, якщо не вирішальну в певних моментах, роль російського телебачення у створенні терористично-сепаратистського анклаву на сході України.

Інакше кажучи, шансів розбурхати «гібридну війну» без телебачення Росія не мала. А ще раніше без «Інтера», «України» і деяких інших каналів не набули б такої сили «антимайдани» - зародки цієї війни. І без дезінформаційного та пропагандистського забезпечення з боку російського і місцевого телебачення (чого варті тільки «розіп'яті хлопчики»!) тих запеклих воєнних дій, свідками й учасниками яких ми є, не було би. І, до речі, достатньо масового ухиляння від мобілізації на Галичині не було би без популярного телеведучого каналу ZiK Остапа Дроздова з його постійними заявами на кшталт: «Ми підсіли на голку бездумного героїзму. З цим треба полегше, тому що кожне втрачене життя не здатне змінити систему, яка не міняється. Тому всі ці смерті на Майдані і на фронті - намарні». Цікаво, якби нова хвиля мобілізації на Галичині не мала достатньо масових зривів, якби призовники сотнями (не без впливу телебачення) не виїздили притьмом до Росії (про це пише радник президента Юрій Бірюков), то чи наважились би російські «відпускники» у Донбасі та їхні місцеві сателіти на спробу масштабного наступу і на зрив Мінських домовленостей, наслідком чого вже стали сотні людських жертв?

Виникла парадоксальна ситуація: 30 січня секретар РНБО Олександр Турчинов в інтерв'ю 5-му каналу говорив про інформаційну війну, про блокування судами рішень про заборону трансляції російських телеканалів («судді продають свою душу разом із країною»), про необхідність того, щоб депутати почали «не просто добре виступати з парламентської трибуни, а виконувати обов'язки перед своєю країною», про те, що «Росія веде проти нас війну, а на наших каналах ми дивимося про їхніх воєнних героїв», - а по тому третина владної коаліції блокується з «Опозиційним блоком», щоб і надалі ситуація на інформаційному фронті залишалася незмінно-програшною для України, щоб антидержавна пропаганда продовжувала лунати в ефірі!

Простіше кажучи, більшість депутатів Верховної Ради або просто дурна, або свідомо де-факто санкціонувала подальшу війну в апріорі програшному для українців форматі, або вже зараз готується до капітуляції перед Росією. А тому ця більшість не хоче чіпати антидержавну телепропаганду і зупиняти деморалізацію війська та розкладання тилу. Ну а про дозвіл на героїзацію Сталіна - Жукова - Дзержинського - Андропова та Ко й говорити не варто...

Але чи замислювалася ця більшість над тим, що відсутність бажання ухвалити відповідне законодавство матиме неминучим наслідком регуляцію телерадіопростору України (а заодно й коригування всієї діяльності Ради) за допомогою методів і норм українського звичаєвого права, спершу відтвореного у Врадіївці, а потім - і на київському Майдані?

Фото - www.slovoidilo.ua

comments powered by Disqus